Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 35)

— Холлі. Зачекай. Багато перешкод. Маю нала­штувати довжину хвилі. Поговори зі мною. Скажи щось.

-— Перевірка. Один, два. Один, два. Троль тримає трохи танків у тунелі.

— Так. Є. Кристально чисто. Як справи в Землі Бруду?

Холлі подивилася на місто під нею.

— Ніякого бруду. Лише скло, сталь і комп’ютери. Тобі б сподобалося.

— Е, ні. Не мені. Люди Бруду — то Люди Бруду, байдуже, що вони носять: костюми чи пов’язки на стегнах. Єдине в них, що варто уваги,— телебачення. У нас зараз самі повтори. Мені майже шкода, що суд над гоблінськими генералами скінчився. Визнали

винними за всіма звинуваченнями, що були пред’яв­лені завдяки тобі. Наступного місяця їх переведуть до в’язниці.

Холлі відчула полегшення.

— Винні. Дякувати небесам. Нарешті життя знову стане нормальним.

Фоулі хмикнув.

— Нормальним? Не ту ти роботу обрала, аби мати нормальне життя. Можеш попрощатися з ним, якщо не повернеш Артемісів гаджет.

Кентавр має рацію. Життя в неї не було нормаль­ним, відколи її перевели із загону Поліції Моралі до Рекону. Та чи хотіла вона нормального життя? Чи не тому її перевели?

— І навіщо я тобі потрібен? — запитав Фоулі.— Сумуєш за домом?

— Ні,— відповіла Холлі. І то була правда. За до­мом вона не сумувала. Ельфійський капітан майже не згадувала про Небесне місто після того, як Арте­міс утягнув її до своєї останньої інтриги.— Мені по­трібна твоя порада.

— Порада? Справді? Може, це просто спосіб по­просити допомоги? Здається, капітан Рут у такому випадку сказав би: «Маєш те, що маєш». Правила є правилами, Холлі.

Холлі зітхнула.

— Так, Фоулі. Правила є правилами. Джуліус кра­ще знає.

— Саме так. Джуліусу відомо краще,— сказав Фо­улі, але особливого переконання в голосі у нього не почулося.

— Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпека у Спіро на найвищому рівні.

Фоулі аж захропів. А хропіння кентаврів варте того, аби його почули!

— Так, звісно. І що там у нього? Кілька бляшанок і собака? Ой, як моторошно.

— Якби ж. Будинок нашпигований таким, що я ніколи і не бачила. Хитрі штучки.

У кутку візора Холлі спалахнув маленький рідко­кристалічний екран. Фоулі увімкнув відеозв’язок з По­ліцейською Плазою. Формально він не мав цього ро­бити під час неофіційної операції. Кентавр зацікавився.

— До речі, я знаю, що ти робиш,— погрозив їй пальцем Фоулі.

— Навіть не розумію, про що ти,— невинно ска­зала Холлі.

— «Та ти й не зможеш, мабуть, допомогти. Безпе­ка у Спіро на найвищому рівні»,— повторив кентавр її слова.— Ти намагаєшся розпалити вогонь мого его. Я ж не дурний, Холлі.

— Гаразд. Може, і намагаюся. Хочеш правду?

— Ти диви! Отак просто скажеш мені правду? Ці­кава тактика для офіцеру ЛЕП.

— Вежа Спіро — справжня фортеця. Без тебе ми туди не потрапимо, в цьому навіть Артеміс зізнався.

Нам не потрібне обладнання чи ельфійська підтрим­ка. Лише порада. Може, трохи роботи з камерою. Тримай канали відкритими, ось і все, що я прошу.

Фоулі почухав підборіддя.

— Ніяк не потрапити всередину, еге ж? Навіть Артеміс зізнався?

— «Без Фоулі нам не обійтись»,— ось його слова. Кентавр ледь стримався, аби не посміхнутися. — Маєш відео?

Холлі витягла з-за паска мініатюрний комп’ютер.

— Артеміс зняв помешкання. Зараз тобі перешлю.

— Мені потрібен план будівлі.

Холлі покрутила візор праворуч і ліворуч, щоб Фоулі побачив, де вона.

— Саме тому я тут. Щоб відсканувати. Буде у тебе в системі за десять хвилин.

Холлі почула дзвінки. Сигнал комп’ютера. Елек­тронний лист уже в Поліцейській Плазі. Фоулі від­крив файл.

— Кнопки коду. Так. Камери. Не проблема. Заче­кай, я тобі зараз покажу, що я розробив для таких камер. Зараз прокручу подорож коридором. Там-та-дам-там-там. Ага, захищена кімната. На вісімдесят п’ятому. Килимовий сканер, антибіотичний кили­мок. Сенсори руху. Термочутливі лазери. Термальні камери. Розпізнавання голосу, сітківки і відбитків пальців.— Він трохи помовчав.— Вражаюче для Лю­дини Бруду.

— Це ти мені кажеш,— погодилася Холлі.— Тро­хи більше за дві бляшанки і собаку.

— Фаул має рацію. Без мене ви пропали.

— Тож ти допоможеш?

Фоулі не міг не скористатися моментом.

— Нічого не обіцяю, але...

— Так?

— Триматиму канал зв’язку відкритим для тебе. Але коли щось випливе...

— Зрозуміло.

— Жодних гарантій.

— Жодних гарантій. Винна тобі ящик моркви.

— Два ящики. І ще один із буряковим соком.

— Домовилися.

Обличчя у кентавра аж розжарилося від перед­чуття пригоди.

— Сумуватимеш за ним, Холлі? — спитав він.

Питання захопило Холлі знавецька.

— За ким сумуватиму? — перепитала вона, хоча вже знала відповідь.

— За Фаулом, звісно. Якщо все піде за планом, ми зітремо його пам’ять. Не буде більше божевільних планів і неймовірних пригод. Життя стане спокійним.

Холлі навіть очі опустила, щоб уникнути погляду Фоулі, хоча через камеру на шоломі кентавр аж ніяк не міг її побачити.

— Ні,— сказала вона.— Не сумуватиму.

Але в очах у неї була зовсім інша відповідь.

Холлі кілька разів облетіла Вежу Спіро на різній висоті, доки сканер не назбирав достатньо інформа­ції, щоб створити ЗD-модель. Вона переслала копію файла Фоулі в Поліцейську Плазу і повернулася до автомобіля.

— Я ж казала тобі не калічити їх,— зітхнула вона, нахилившись над громилами.

Джульєтта знизала плечима.

— Гей. Хіба то біда, ельфійко? Ну занесло мене трохи в розпал битви. Підлікуй їх трохи своїми бла­китними іскрами, і все буде гаразд.

Холлі провела пальцем по ідеально круглому син­цю на лобі Чіпса.