Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 28)

— Попався на гачок,— додав Мульч.— У тебе є літак? У ньому має бути кухня.

Батлер відвіз їх до аеропорту на «Бентлі». Це його останнє завдання в цій операції. Холлі і Мульч розташувалися на задньому сидінні, за тонованим склом.

Батлери сиділи попереду, одягнені в однакові чорні костюми від Армані. Щоправда, Джульєтта оживила свій червоною краваткою і блискучим ма­кіяжем. Брат із сестрою були дуже схожі: такий са­мий вузький ніс і повні губи. Такі самі очі, що мало не вискакували із очниць, як кульки в рулетці. Спо­стерігали, неустанно спостерігали.

— У цю подорож не варто брати традиційний піс­толет,— сказав Батлер.— Візьми ЛЕПівський блас­тер. Його не потрібно перезаряджати, він завжди стріляє по прямій, і від нього ніхто не вмирає. Я ви­дав Холлі парочку зі своїх запасів.

— Зрозуміла, Доме.

Батлер повернув до виходу.

— Дом. Давно мене так ніхто не називав. Життя охоронця — зовсім інша реальність. У тебе немає особистого життя. Ти впевнена, що цього хочеш, Джульєтто?

Джульєтта заплела волосся в тугу косичу. Кінчик прикрасила декоративним нефритовим кільцем. Де­коративним, але небезпечним.

— Де ще я можу битися, окрім рингу? Зараз ця професія ідеально мені підходить.

Батлер притишив голос.

— Звісно, те, що Артеміс — твій начальник, по­рушує всі правила. Йому відомо твоє ім’я, і, якщо чесно, мені здається, ти йому трохи подобаєшся.

Джульєтта стиснула нефритове кільце в долоні.

— Це ж тимчасово. Я ще ні в кого не працюю охо­ронцем. Мадам Ко не подобається мій стиль.

— Не дивно,— відповів Батлер і кивнув на кіль­це.— Де ти його взяла?

Джульєтта посміхнулася.

— Сама придумала. Невеличкий сюрприз для тих, хто недооцінює жінок.

Батлер зупинився на парковці.

— Послухай, Джульєтто,— він узяв сестру за руку.— Спіро дуже небезпечний. Подивись, що ста­лося зі мною, а я, без удаваної скромності, був най­кращим. Правду кажучи, якби від цієї операції не за­лежало майбутнє людей та ельфів, я б тебе нізащо не відпустив.

Джульєтта погладила брата по щоці.

— Я буду обережною.

Вони вийшли на тротуар. Холлі вже давно уві­мкнула захист і тепер намагалася не потрапити під ноги туристам і бізнесменам. Мульч добряче намас­тився засобом від засмаги, і запах відлякував кожно­го, хто необережно підходив дуже близько.

Батлер торкнувся Артемісового плеча.

— З вами буде все гаразд?

Хлопець знизав плечима.

— Якщо чесно, я не знаю. Без тебе в мене таке від­чуття, немов якоїсь кінцівки бракує.

— Джульєтта про вас подбає. Стиль у неї досить незвичний, але ж вона Батлер.

— Лише одна операція, друже. Після цього охо­ронець мені не знадобиться.

— Шкода, що Холлі не може просто замесмеризу­вати Спіро через Куб.

Артеміс похитав головою.

— Усе одно б не спрацювало. Навіть якби вдалося налаштувати зв’язок, їй би так само потрібно було глянути йому в очі. З такою сильною людиною мені б не хотілося ризикувати. Його потрібно прибрати. Навіть якщо ельфи перенесуть його в інше місце, він може накоїти там лиха.

— А які у вас плани? — запитав Батлер.— Із того, що я почув, справа досить складна. Ви впевнені, що все спрацює?

Артеміс підморгнув — дуже незвично бачити його таким легковажним.

— Упевнений,— сказав він.— Повір. Я ж геній.

Джульєтта спрямувала літак через Атлантичний океан. Холлі сиділа в кріслі другого пілота і насоло­джувалася обладнанням.

— Гарна пташка,— похвалила вона.

— Непогана,— погодилася Джульєтта і ввімкнула автопілот.— Але йому далеко до ельфійських, еге ж?

— ЛЕП не переймається через комфорт,— зітх­нула Холлі. — В транспортері навіть хробака не роз­крутити.

— Якщо взагалі є бажання його розкручувати.

— Так.— Холлі уважно придивилася до дівчи­ни: — А ти виросла за два роки. Останнього разу, коли я тебе бачила, ти була маленькою дівчинкою.

Джульєтта посміхнулася.

— Багато чого сталося за ті два роки. Більшість часу я боролося з кремезними волохатими чоло­в’ягами.

— Бачила б ти ельфійські бої! Двоє товстих гно­мів у нульовій камері. Те ще видовище! Я пришлю тобі відео.

— Ні, не пришлеш.

Холлі згадала про стирання пам’яті.

— Так,— потупилася вона.— Не пришлю.

У пасажирському відділенні літака Мульч згаду­вав славетні дні свого життя.

— Гей, Артемісе,— чавкав він, ковтаючи ікру.— Пам’ятаєш, коли я мало не зніс Батлерову голову газами?

Хлопець не посміхнувся.

— Пам’ятаю, Мульче. Без тебе ельфи б тоді не впоралися.

— Якщо чесно, то було випадково. Я перелякався. Не очікував побачити такого великого парубка.

— Ну, тоді я зітхну з полегшенням. У тебе просто проблеми з кишечником.

— А пам’ятаєш, як я врятував твою шкіру в лабо­раторіях «Кобой»? Якби не я, ти б зараз сидів у «Хоу­лерс Пік». Що б ти без мене робив!

Артеміс відпив мінеральної води з кришталевої склянки.

— Просто диво, як я дожив до сьогоднішнього дня.

До них повернулася Холлі.

— Час приготуватися, Артемісе. Приземляємося через тридцять хвилин.

— Слушна думка.

Холлі висипала вміст своєї сумки на центральний стіл.

— Так, що нам потрібно? Горловий мікрофон та іридо-камера.

Капітан ЛЕП дістала із купи щось схоже на стріч­ку на липучці. Вона зняла захисний шар і приліпила стрічку до шиї Артеміса. Та відразу стала такого ж кольору, що і шкіра хлопця.

— Меморі-латекс,— пояснила Холлі.— Майже непомітний. Може, мураха, що заповзе тобі на шию, і помітить, але крім неї... Також крізь матеріал не проникають рентгенівські промені, тож мікрофон ніхто не знайде. Він почує все, що скажуть у радіусі десяти метрів, а я запишу на карту пам’яті, вбудова­ну в шолом. На жаль, навушниками скористатися ми не зможемо — занадто помітні. Тож ми тебе почу­ємо, а ти нас ні.

Артеміс зітхнув. Він ковтнув і відчув, як разом із кадиком смикнувся мікрофон.

— А камера?

— Зараз буде.

Холлі витягла із флакончика з рідиною контактні лінзи.