Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 29)

— Справжнє диво. Високе розділення, цифрова якість, можливість запису, кілька фільтрів, включа­ючи збільшення і термал.

Мульч відірвався від курячої ніжки.

— Ти вже починаєш розмовляти, як Фоулі.

Артеміс подивився на камеру.

— Може, це і диво технології, але ж лінзи карі.

— Звісно, карі. У мене ж карі очі.

— Радий за тебе, Холлі. Але в мене, як тобі відомо, сині очі. Тож іридо-камера не підійде.

— Не дивись так на мене, Хлопче Бруду. Ти ж геній.

— Я не можу ходити з одним карим оком, а ін­шим — блакитним. Спіро відразу помітить.

— Ну то і придумав би щось, поки медитував.

— Уже запізно.

Артеміс почухав носа.

— Так, ти маєш рацію. Я тут усе придумую. І ду­мати — мій обов’язок, а не твій.

Холлі з підозрою примружилась.

— Чи це не образа була, Хлопче Бруду?

Мульч виплюнув курячу кістку в найближче від­ро для сміття.

— Мушу сказати, Арті, що такі проблеми на по­чатку операції аж ніяк не надають мені впевненості. Сподіваюся, ти такий розумний, як усім кажеш.

— Я нікому ніколи не кажу, який розумний. Інак­ше всі перелякались би. Гаразд, доведеться ризикну­ти з карими лінзами. Якщо пощастить, Спіро не по­мітить. Якщо помітить, щось вигадаю.

Холлі взяла камеру кінчиком пальця і вставила Артемісові в око.

— Це твоє рішення, Артемісе,— сказала вона.— Я сподіваюся, що Йон Спіро тобі не рівня.

23:00, Аеропорт О'Хара, Чикаго

Спіро чекав на них у приватному ангарі. Зверх свого фірмового білого костюма він накинув тепле пальто. Від галогенних ламп сліпуче блищав асфальт, стру­мені повітря від пропелеру гелікоптера роздували поли пальто. Зовсім як у кіно.

Лишалося увімкнути музику, подумав Артеміс, спускаючись трапом.

Згідно з інструкціями, Мульч виконував роль гангстера.

— Ворушися, хлопче,— гримнув він доволі пе­реконливо.— Не хочу змушувати містера Спіро чекати.

Артеміс уже розкрив рота, щоб відповісти, та вчасно пригадав, що він має бути «переляканим хлопчиком». Нелегко ж це удавати! Бути скромним для Артеміса Фаула — справжня проблема.

— Я сказав, ворушися! — повторив гном і під­штовхнув хлопця. Артеміс спіткнувся і мало не впав на Арно Бланта. Той посміхався, але посмішка та була якоюсь дивною. Зуби Бланту замінили на зро­блені на замовлення порцелянові. І краї у нових зу­бів були гострі. Тепер охоронець нагадував гібрид людини й акули.

Блант перехопив погляд Артеміса.

— Подобаються? Маю ще кілька наборів. Навіть пласкі зуби, щоб краще розчавлювати.

З язика Артеміса мало не злетіло саркастичне за­уваження, але він вчасно пригадав свою роль і при­кусив губу. Спробував пригадати, як діє в такому ви­падку Батлер.

Спіро хлопець аж ніяк не вразив.

— Чудово граєш, синку. Але вибач, щось я сумні­ваюся, що славетний Артеміс Фаул так легко розси­пався на грудочки. Арно, перевір літак.

Блант кивнув і швидко пірнув у салон приватного літака. Там Джульєтта у формі стюардеси старанно розправляла чохли на сидіннях. Попри свою чудову фізичну форму, вона ледь трималася на високих під­борах.

— Де пілот? — гримнув Блант.

— Літаком керував містер Артеміс,— відповіла дівчина.— Він літає, відколи йому виповнилося оди­надцять років.

— Хіба? Чи так можна?

Джульєтта зробила невинний вигляд.

— Я не знаю, можна чи ні, містере. Я просто по­даю напої.

Блант щось буркнув — як завжди, сама люб’яз­ність,— і швидко оглянув салон. Урешті-решт, вирі­шив повірити стюардесі. На щастя для себе, адже якби він вирішив сперечатися, могли б статися дві речі. Перше, Джульєтта могла б ударити його нефритовим обручем. І друге, Холлі, що ввімкнула захист і зачаїла­ся у шафі над сидінням, випалила б у нього з «Ней- трино-2000» і відправила б у забуття. Звісно, Холлі легко замесмеризувала б охоронця, але після того, що він зробив із Батлером, бластер здавався доречнішим.

Блант висунув голову назовні.

— Нікого, крім дурненької стюардеси.

Спіро не здивувався.

— Я так не думаю. Вони, мабуть, десь ховаються. Можеш мені не вірити, Дігенсе, але Артеміса Фаула такий незграба, як ти, не налякає. Він тут, тому що сам цього схотів.

Артеміса не вразила така дедукція. Спіро має бути підозрілим, це цілком природно.

— Не знаю, що ви маєте на увазі,— сказав хло­пець.— Я тут тому, що цей дивний чоловік пригрозив розтрощити мій череп своїми зубами. Навіщо мені приїжджати? Від Сі-Куба вам ніякої користі, а я можу легко сконструювати інший.

Спіро його навіть не слухав.

— Так, так, можеш казати що завгодно, хлопче. Але вислухай і ти мене. Ти відкусив трохи більше, ніж можеш проковтнути, коли погодився приїхати сюди. У Вежі Спіро найкраща у світі охорона. У нас така команда, якої немає навіть у вояків. Щойно за тобою зачиняться двері, як ти лишишся сам. Ніхто тебе не врятує. Ніхто. Зрозумів?

Артеміс кивнув. Він зрозумів, що сказав Спіро. Але це не означає, що він із цим погодився. Може, у Йона Спіро і є така команда, якої немає у вояків, але у Артеміса Фаула така команда, якої жодна лю­дина навіть і не бачила.

Гелікоптер Сікорського швидко переніс їх до Вежі Спіро. Вони приземлилися на посадочний майдан­чик на даху хмарочоса. Артеміс трохи знався на гелі­коптерах, тож зрозумів, як непросто було посадити таку махину на майданчик при шаленому вітрі.

— На такій висоті швидкість вітру має бути оман­ливою,— сказав він пілоту і подумав, що Холлі запи­ше інформацію.

— Кому ти кажеш! — крикнув пілот, намагаючись перекричати гудіння гвинтів.— На верхівці Вежі швидкість сягає понад шістдесят миль за годину.

Коли погода несприятлива, посадочний майданчик може відтягти метрів на десять.

Спіро закотив очі та кивнув Бланту. Арно нахи­лився вперед і постукав пілота по шолому.

— Стули пельку, дурню! — гримнув Спіро.— Може, ти йому ще й план будівлі передаси? — Він повернувся до Артеміса.— І якщо тобі цікаво, Арті, ніяких планів не існує. Той, хто поцікавиться в місь­кому архіві, дізнається, що всі плани таємничим чи­ном зникли. У мене лишився один-єдиний примір­ник, тож навіть і не пропонуй своїм помічникам шукати схеми в Інтернеті.

Не дивно. Артеміс сам кілька разів шукав, хоча і не очікував, що Спіро буде таким необережним.

Вони вилізли з гелікоптера. Артеміс старанно на­водив іридокамеру на всі об’єкти охорони, що могли статися в нагоді пізніше. Батлер часто казав, що на­віть незначні деталі, на кшталт кількості сходинок, могли врятувати операцію.

Ліфт спустив їх із майданчика до дверей із ко­дом. Увесь дах містився під спостереженням про­думано розставлених камер. Спіро підійшов до панелі. Артеміса щось кольнуло в око, і раптом іридокамера збільшила зображення в чотири рази. Незважаючи на відстань і тінь, він легко міг розі­брати код.

— Сподіваюся, ти все записала,— пробурмотів він, і мікрофон відізвався вібраціями.

Арно Блант зігнув коліна, і тепер його неймовірні зуби опинилися за сантиметр від Артемісового носа.

— Ти з кимось розмовляєш?

— Я? — вдавано здивувався Артеміс.— Із ким мені розмовляти? Ми ж на вісімдесятому поверсі, якщо ти не помітив.

Блант схопив підлітка за грудки і підняв угору.

— Може, на тобі жучок, і нас зараз хтось слухає.

— Як на мені може бути жучок, телепню? Ваш карлик очей із мене не спускав усю дорогу. Він зі мною навіть у туалет ходив.

Спіро голосно прокашлявся.