Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 27)

— Ну як, ваші вчені жмушили Куб працювати?

— Ні,— зітхнув Спіро і покрутив золотий брас­лет.— Фаул добряче його зашифрував. Код вічнос­ті, чи щось таке. Той ідіот Пірсон нічого не зміг зробити.

Саме цієї миті із динаміків Сі-Куба пролунав голос.

— Містере Спіро? — сказав Куб.— Викликає Ір­ландія. Говоритимете, містере Спіро?

Йона Спіро не так легко було налякати. Іще не було такого фільму жахів, події якого змусили б його підскочити, але голос із динаміків мало не вибив його зі стільця. Якість просто неймовірна. Якщо за­плющити очі, можна легко уявити, що людина, що розмовляє, стоїть зовсім поруч.

— Хочете, я відповім?

— Я ж наказав тобі мовчати! Я і сам не знаю, як відповісти.

— Я вас чую, містере Спіро,— сказав голос.— Не­має потреби так кричати. Просто говоріть. Кубик зробить усе інше.

Спіро помітив, що на екрані Куба з’явився циф­ровий хвилеметр. Коли він говорив, крива колива­лася.

— Гаразд. Побалакаємо. Хто ти в біса такий? І як ти змусив працювати цю коробку?

— Мене зовуть Мо Дігенс, містере Спіро. Я мавпа із команди Карли Фрацетті. Не знаю, яка там у вас коробка. У мене простий телефон.

— Хто ж тоді набрав номер?

— Дитина, яку я тримаю за петельки. Спробував розказати йому, як мені важливо з вами поговорити.

— А звідки ти знаєш, що розмовляти потрібно саме зі мною? Хто дав тобі моє ім’я?

— Сам же хлопець і дав. Із радістю. Після того як побачив, що я зробив із металевим чоловіком.

Спіро зітхнув. Якщо з металевим чоловіком щось сталося, доведеться платити штраф Антонеллі.

— Що ти з ним зробив?

— Нічого особливого. Але махати пістолетом на хлопця він деякий час не зможе.

— Чому ти напав на партнера, Дігенсе?

На іншому кінці запанувала тиша. Мульч нама­гався відновити послідовність подій.

— А діло було таке, містере Спіро. Ми отримали інструкції супроводити хлопця в США. Але Мокасин з’їхав із глузду і почав розмахувати пістолетом на всі боки. Мені здалося, що це неправильно, тож я його зупинив. Силоміць. Як би там не було, але хлопець геть перелякався і розповів мені все, що я хотів зна­ти. І от я з вами розмовляю.

Спіро потер долоні.

— Ти вчинив правильно, Дігенсе. Заслуговуєш на премію. Особисто простежу.

— Дякую, містере Спіро. Повірте, працювати з вами — саме задоволення.

— Фаул з тобою?

— Прямо під боком. Трохи зблід, але на ньому не­має ані подряпини.

— Передай йому слухавку,— наказав Спіро. Де­пресію у нього як вітром звіяло.

— Спіро, це я.— Голос у хлопця був прохолод­ним, але помітно тремтів.

У Спіро скрючило пальці, немов він Артеміса за шию вхопив.

— Уже не такий самовпевнений, га? Я ж тобі ка­зав, що тобі ще молоко на губах на обсохло, аби за таку роботу братися. Якщо я не отримаю те, що мені потрібно, з тобою розбиратиметься Мо. Ми ж розу­міємо один одного?

— Так. Усе ясно і зрозуміло.

— Добре.— Спіро закусив велетенську кубинську сигару. Він зжує її вщент, але не запалить.— А тепер кажи. Що потрібно, аби Куб запрацював?

Голос у Артеміса затремтів іще більше.

— Не все так просто, містере Спіро. Сі-Куб зако­дований. Код вічності, якщо ви чули. На віддалі я можу активувати лише базові функції: телефон, плеєр, щось таке. Але щоб повністю дезактивувати код і розблокувати Куб, мені потрібно тримати його в руках. Якби ви могли привезти Куб сюди...

Спіро виплюнув сигару.

— Притримай коней, Фауле. Вважаєш, я такий дурний? Думаєш, поверну цю безцінну технологію до Європи? Навіть і не думай! Якщо хочеш дезакти­вувати цю штуку, вирушай сюди. До Вежі Спіро!

— А як же мої інструменти? Лабораторія?

— Усі інструменти тут є. І лабораторія також. Найкраща у світі. Зробиш усе тут.

— Гаразд. Як скажете.

— Правильно, хлопче. Як я скажу. Тож заправляй свій літак, а я знаю, що він у тебе є, і швиденько лети до аеропорту О’Хара. Там на тебе чекатиме мій гелі­коптер.

— Здається, вибору я не маю.

— Саме так, дитино. Не маєш. Але якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу. Зрозумів, Дігенсе?

— Цілком, містере Спіро.

— Добре. Розраховую на те, що ти доставиш сюди хлопця цілим-цілісіньким.

— Уважайте, що він уже у вас.

Лінія замовкла.

Спіро хмикнув.

— Це потрібно відсвяткувати,— сказав він, натис­каючи на кнопку інтеркому.— Марлен, принеси гор­нятко кави. Але не тієї, що без кофеїну. Справжньої.

— Але, містере Спіро, лікар сказав...

Спіро почекав, доки секретарка збагне, з ким вона наважилася сперечатися.

— Вибачте, сер. Уже несу.

Спіро відкинувся на спинку стільця, зчепив паль­ці за головою.

— Бачиш, Бланте. Усе, здається, обернулося на краще, попри твою некомпетентність. Хлопець буде саме там, де мені хотілося.

— Так, шер. Чудова робота, шер.

Спіро розреготався.

— Замовкни, блазню. Ти розмовляєш, немов муль­тяшний персонаж.

— Так. Дуже кумедно, шер.

Спіро облизав губи, уявляючи насичений смак кави.

— Щось для генія цей хлопець дуже довірливий. Якщо зробиш усе правильно, то я тебе відпущу? Він попався на гачок.

Блант спробував посміхнутися. Видовище було іще те.

— Так, містере Шпіро. Попавшя. Проковтнув гачок.

Маєток Фаулів

Артеміс вимкнув зв’язок. Обличчя в нього розчер­вонілося від азарту. Здається, попереду неабияка пригода.

— Ну, що скажете? — запитав він.

— Здається, він купився,— відповів Батлер.