Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 26)

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шан­сом стати героєм?

Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.

Маєток Фаулів

Артеміс на дві години замкнувся у своєму кабінеті та сидів у медитативній позі, схрестивши ноги, як його навчив Батлер. Час від часу він щось казав уголос, і це записувалося на диктофон, який активувався го­лосом. Батлер і Джульєтта добре знали, що цей про­цес не можна переривати. Це рішучий момент, від якого залежить успіх усієї операції. У Артеміса був справжній хист уявляти гіпотетичну ситуацію і про­раховувати можливі наслідки. Його стан дуже нага­дував дрімоту, і від найменшого втручання ідеї вмить розлетілися б.

Нарешті хлопець вийшов, утомлений, але задово­лений. Із собою він виніс три компакт-диски.

— Хочу, щоб ви передивилися ось ці файли,— сказав він.— Тут подробиці вашого нового завдання. Коли все запам’ятаєте, знищіть диски.

Холлі взяла диски.

— СD. Як старомодно. У нас такі можна побачити в музеях.

— У кабінеті є кілька комп’ютерів,— продовжив Артеміс.— Користуйся яким хочеш.

Батлер лишився з пустими руками.

— А для мене нічого, Артемісе? — спитав він.

Хлопець почекав, доки всі не розійшлися.

— Я сам дам тобі інструкції,— почав він.— Не хочу ризикувати. Фоулі може відстежити їх через комп’ютер.

Батлер зітхнув і опустився в шкіряне крісло біля комину.

— Я з вами не їду, чи не так?

Артеміс сів на ручку крісла.

— Ні, друже. Але я маю для тебе дуже важливе завдання.

— Послухайте, Артемісе,— сказав Батлер.— Я про­пустив кризу середнього віку. Тож не потрібно нічого вигадувати аби тримати мене зайнятим.

— Ні, Батлере. Це дуже важливо. Стосується сти­рання пам’яті. Якщо мій план спрацює, нам доведеть­ся пройти через цю процедуру. Не можу уявити, як її можна уникнути, тож маю переконатися, що не вся інформація потрапить до Фоулі. Щось має відновити наші спогади про Народ. Якось Фоулі сказав мені, що сильний стимул може знову повернути пам’ять.

Батлер змінив позу і поморщився. В грудях досі відчувалася важкість. Не дивно. Він же і двох днів іще не прожив.

— Є якась ідея?

— Маємо лишити кілька фальшивих слідів. Фоулі очікує на щось подібне.

— Звісно. Схований на сервері файл. Можна від­правити собі електронного листа, але не відкривати. А коли ми його завантажимо, з ним завантажиться і вся інформація.

Артеміс передав охоронцеві зігнутий аркуш фор­мату А4.

— Я переконаний, що нас замесмеризують і допи­тають. Колись ми рятувалися від месмеру за сонце­захисними окулярами. Зараз цей фокус не спрацює. Тож доведеться вигадати щось інше. Ось інструкції.

Батлер прочитав.

— Можливо. Я знаю одну людину в Лімерику. Кращого для цієї роботи не знайти.

— Чудово,— кивнув Артеміс.— Потім тобі по­трібно записати на один диск усе, що ми знаємо про Народ. Усі документи, відео, схеми. Усе. І не забудь мій щоденник. У ньому вся історія.

— А куди сховати диск? — поцікавився Батлер.

Артеміс зняв із шиї ельфійський кулон.

— Мені здається, він такий же за розміром, як і диск. Ні?

Батлер сунув золотого медальйона до кишені.

— Принаймні скоро буде таким же,— підтвердив він.

Батлер приготував вечерю. Нічого особливого. Вегетаріанські роли, різотто з грибами і крем-карамель на десерт. Мульч вибрав відро нарізанихи хробаків і жуків, тушкованих у дощовій воді, та віне­грет із мохом.

— Усі запам’ятали, що робити? — запитав Арте­міс, коли група зібралася в бібліотеці.

— Так,— сказала Холлі.— Але, здається, не виста­чає кількох ключових моментів.

— Цілого плану ніхто не має. Лише те, що стосу­ється вас. Мені здається, так безпечніше. Ми маємо все необхідне обладнання?

Холлі висипала на килимок усе, що було в рюк­заку.

— Повний ЛЕПівський комплект, включаючи ка­муфляжну фольгу, мікрофони, відеокамери й аптечку.

— Плюс іще два цілих ЛЕПівських шоломи і три лазерних пістолети, що лишилися після блокади,— додав Батлер,— І прототип Куба з лабораторії.

Артеміс передав Мульчеві безпровідний телефон. — Дуже добре. Можемо починати.

Вежа Спіро

Йон Спіро сидів у своєму прозорому кабінеті й по­хмуро дивився на Сі-Куб на столі. Усі вважали, що йому легко живеться. Як же мало вони знали. Чим більше у тебе грошей, тим більше тиску ти відчува­єш. Лише тут у нього вісімсот найманих робітників, і всім хочеться грошей. Усі вимагають щорічного збільшення зарплатні, медичної страховки, дитячих садочків, регулярної перерви на каву, подвійних над­урочних і навіть можливість купувати акції. Іноді Спіро навіть сумував за тими часами, коли проблем­ного робітника просто викидали із вікна, і більше про нього ніхто не чув. Сьогодні, якщо когось вики­нути із вікна, він зателефонує адвокатові, навіть не долетівши до землі.

Сі-Куб — відповідь на всі його молитви. Золотий шанс, що випадає єдиний раз на все життя. Якщо змусити цю маленьку штучку працювати, йому на­лежатиме весь світ. Буквально. Супутники слухати­муться його наказів. Він отримає повний контроль над супутниками-шпигунами, військовими лазера­ми, комунікаційними мережами і, найголовніше, над телевізійними станціями. Увесь світ йому скориться.

Із приймальні зателефонувала секретарка.

— До вас містер Блант, сер.

Спіро натиснув кнопку інтеркому.

— Гаразд, Марлен, проведи його. І скажи, нехай відчуває вину.

Блант дійсно мав дуже винуватий вигляд, коли увійшов через подвійні двері. Двері вражали. Спіро викрав їх із бальної кімнати потопленого «Титаника». Чудовий приклад того, як влада зводить із розуму.

Арно Блант тримався не так упевнено, як у Лон­доні. Та і важко бути пихатим, коли у тебе вся голова в синцях, а в роті крім ясен нічого немає.

Спіро скривився, побачивши запалі щоки.

— Скільки зубів ти втратив?

Блант помацав рота.

— Уші. Дантишт шкажав, навіть коренів не ли­шилося.

— Заслужив,— суворо відрізав Спіро.— Що мені робити, Арно? Я лишив тобі Артеміса на блюдечку, а ти все зіпсував. Розкажи, що сталося. І не хочу ні­чого чути про землетрус. Хочу правди.

Блант витер цівку слини з куточку рота.

— Не рожумію. Щошь вибухнуло. Не жнаю що. Щось блишнуло желеним. Але точно жнаю одне. Батлер помер. Я жаштрелив його прямо в шерце. Пішля такої рани він не виживе.

— Замовкни! — гримнув Спіро.— У мене від тебе голова болить. Чим скоріше ти вставиш зуби, тим краще.

— Яшна вже майже жажили.

— Я ж наказав тобі мовчати!

— Вибачте, боше.

— Ти поставив мене в дуже складну ситуацію, Арно. Через твою некомпетентність мені довелося наймати групу Антонеллі. Карла — дівчинка розум­на, вона може вирішити, що краще отримати про­центи від справи. Це коштуватиме мені мільярдів.

Арно з усієї сили намагався виглядати винуватим.

— І не дивись на мене, як цуценя, Бланте. Зі мною цей номер не пройде. Якщо справа провалиться, ти втратиш більше, ніж кілька зубів.

Арно вирішив змінити тему.