Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 25)

— Так, сер.

— Холлі.

— Командире?

— Будь обережною. Твоя кар’єра не витримає ще одного провалу.

— Зрозуміло, сер,— сказала Холлі.

— О, заарештований?

Мульч зітхнув.

— Це ти до мене, Джуліусе?

Рут нахмурився.

— Усе скінчилося, Мульче. Цього разу ти не вте­чеш. Тож готуйся до холодної їжі та твердих стін.

Мульч підвівся і повернувся спиною до моніторів. Якось так сталося, що клапан на штанях сам собою відкрився. І командирові випав шанс помилуватися чудовим видом. У гномському світі демонстрація заду вважалася найбільшою образою. Як і в будь-якій іншій культурі.

Командир Рут відключився. Зрештою, якої відпо­віді можна чекати на такі дії?

Захід Ваджиру, Кенія, Західна Африка

Мокасин Мак-Гір прокинувся від нестерпного го­ловного болю. Біль був таким сильним, що йому до­велося вигадати кілька образів, аби пізніше його описати. Голова боліла так, немов усередині копир­сався сердитий дикобраз. Непогано, подумав він. Потрібно записати до блокнота.

«До якого блокнота?» — раптом з’явилася думка. «Хто я?» — подумалося потім. Черевики, щось пов’язане з черевиками.

Так завжди буває, коли ті, кому стерли пам’ять, приходять до тями. Стара особистість існує ще кіль­ка хвилин, намагаючись повернутися, доки її не про­женуть зовнішні стимули.

Мокасин сів, і дикобраз зовсім сказився і почав колоти голками кожен сантиметр м’якої тканини мозку.

— Ох,— простогнав Мокасин і обхопив свою бідо­лашну голову. Що таке? Де він? Як він сюди потрапив?

Чоловік подивився на свої руки. На секунду мо­зок побачив тату на шкірі, але образ швидко зник. Шкіра була без єдиної цяточки. Сонячний промінь блискавкою пробіг по ліктю.

Навколо була савана. Теракотова рівнина на го­ризонті переходила в пурпурні пагорби. Золотистий сонячний диск висвітлював розтріскану суху землю. З’явилися дві постаті, елегантні, немов гепарди.

Чоловіки були справжніми гігантами, майже зо два метри на зріст. У кожного був овальний щит, тонкий спис і мобільний телефон. Волосся, шия і вуха прикрашали різнокольорові намиста.

Мокасин скочив на ноги. На ногах у нього, як він помітив, були шкіряні сандалі. У чоловіків — кросів­ки «Nike».

— Допоможіть! — закричав він.— Допоможіть!

Чоловіки змінили курс і підійшли до розгублено­го гангстера.

— Джамбо, брате. Ти заблукав? — спитав один.

— Перепрошую,— відповів Мокасин на бездоган­нім суахілі.— Я не розмовляю на суахілі.

Чоловіки перезирнулися.

— Зрозуміло. Як тебе звуть?

— Мокасин,— відповів мафіозний мозок.— Нуру,— сказав рот.

— Ну, Нуру. Унатока вапі? Звідки ти?

Слова злетіли з язика, не встиг Мокасин і поду­мати.

— Я не знаю, звідки я, але я хочу піти з вами. До вашого села. Саме там я маю бути.

Кенійські воїни витріщилися на невисокого не­знайомця. Колір шкіри у нього був неправильний, але, здається, з головою все було гаразд.

Той, що був вищий на зріст, дістав із футляра на паску з леопардової шкіри мобільного. Набрав но­мер сільського старости.

— Джамбо, ватажку. Це Боббі. Духи землі лиши­ли нам іще одного.

Боббі засміявся і поглянув на Мокасина.

— Так, маленький, але, схоже, сильний. І посміш­ка в нього більша за очищений банан.

Мокасин посміхнувся іще ширше. На всяк випа­док. Чомусь усе, чого він зараз бажав, було піти до села і вести там осмислене життя.

— Гаразд, ватажку. Ми його приведемо. Він може жити у старій місіонерській хижі.

І Боббі сховав телефон у футляр.

— Добре, брате Нуру. Ти ідеш з нами. Ходімо, і намагайся не відставати.

Воїни побігли. Мокасин, якого тепер звали Нуру, кинувся за ними, тільки сандалі закивали. Потрібно і собі знайти пару кросівок.

За сто п’ятдесят метрів над ними посміхнулася ка­пітан Шорт, яка була свідком усього, що сталося.

— Переміщення завершено,— сказала вона в мі­крофон шолома.— Суб’єкт успішно пройшов адап­тацію. Жодних залишків первісної особистості. Але його моніторитимуть із інтервалом в один місяць, на всяк випадок.

На іншому кінці лінії був Фоулі.

— Чудово, капітане. Негайно повертайтеся до порту Е77. Якщо поквапитесь, можете встигнути на вечірній транспортер. Через дві години поверне­тесь до Ірландії.

Холлі не потрібно було повторювати двічі. Не так уже й часто дозволяють літати на повній швидкості. Вона активувала радар і ввімкнула секундомір.

— Подивимось,— сказала вона,— чи зможу я по­бити рекорд.

Рекорд, який вісімдесят років тому встановив Джуліус Рут.

ГЛАВА 8: НА ГАЧКУ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

СЬОГОДНІ батькові приміряли протез. Цілу процедуру він жартував, немов із нього знімали мірки на костюм на Графтон Стріт. Маю зізнатися, що добрий гумор заразливий, і я просто сидів у кутку па­лати і насолоджувався тим, що відбувалося.

Так було не завжди. У минулому, щоб побачити батька, потрібні були вагомі причини. Звісно, його не завжди можна було застати, а якщо він і був у своєму кабінеті, часу в нього було обмаль. Просто так потра­пити до нього не можна було. Але тепер я відчував, що він радий мене бачити. І це відчуття дуже приємне.

Батькові завжди подобалося ділитися мудрістю, але зараз вона була більш філософською, ніж фінансо­вою. Раніше він привернув би мою увагу до останніх цін на біржі в «Файненшл Таймс».

— Дивись, Артемісе,— сказав би він. — Усе падає, лише золото лишається стабільним. Це тому, що його не вистачає. І ніколи не вистачатиме. Купуй, хлопче, золото, і зберігай його в надійному місці.

Мені подобалося слухати такі перлини мудрості, але зараз їх було важко зрозуміти.

На третій день, відколи мій батько прийшов до тями, я заснув на лікарняному ліжку, коли батько робив зарядку. Прокинувся від того, що відчув на собі його задумливий погляд.

— Сказати тобі щось, Арті? — спитав він.

Я кивнув, не дуже впевнений, чого очікувати.

— Поки я був у полоні, думав про своє життя, як я його змарнував, збираючи багатства, чого б вони не коштували моїй родині і людям навколо мене. За життя випадає не так уже й багато шансів зроби­ти щось важливе. Вчинити правильно. Бути героєм, якщо хочеш. Я хочу взяти участь у цій боротьбі.

Чути такі слова від батька було дуже незвично. Чи то його власні думки, чи ельфійська магія? Чи ком­бінація і того й іншого?

— Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити.

У його погляді спалахнула нова пристрасть.

— Але тепер усе змінилося. У мене інші пріорите­ти. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.

Він сів на ліжко поруч зі мною.