Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 22)

У маєтку Фаулів Батлер закінчив голитися і стриг­тися. Знову став схожий на себе. На старого себе.

— Кевлар, кажете? — спитав він, розглядаючи темну пляму на грудях.

Артеміс кивнув.

— Певно, в рану потрапили волокна. Магія їх роз­множила. Якщо вірити Фоулі, нова тканина усклад­нить тобі дихання, але вона недостатньо щільна, аби не пропускати кулі, хіба що дрібнокаліберні.

Батлер застебнув сорочку.

— Усе змінилося, Артемісе. Я не можу більше вас захищати.

— Мені не потрібен захист. Холлі має рацію. Усі мої великі плани закінчуються тим, що я завдаю кло­поту людям. Щойно розберемося зі Спіро, я зосере­джуся на навчанні.

— Щойно розберемося зі Спіро? Ви кажете так, ніби це вже вирішено. Йон Спіро — небезпечна лю­дина, Артемісе. Мені здалося, що ви це зрозуміли.

— Зрозумів, старий друже. Повір, тепер я знаю, чого від нього можна очікувати. Я вже почав складати план. Ми маємо повернути Сі-Куб і нейтралізувати містера Спіро, якщо Холлі погодиться нам допомогти.

— Де Холлі? Я маю подякувати їй. Знову.

Артеміс виглянув у вікно.

— Полетіла виконувати Ритуал. Сам знаєш куди.

Батлер кивнув. Уперше вони зустріли Холлі на священному ельфійському місці на південному сході, коли вона проводила Ритуал, що відновлював її ма­гічні сили. Хоча сама Холлі не сказала б, що то була зустріч. «Викрадення» — оце вже ближче до правди.

— Вона повернеться за годину. А до того пропо­ную відпочити.

Батлер покачав головою.

— Відпочити я можу і пізніше. А зараз маю пере­вірити територію. Не думаю, щоб Спіро так швидко зібрав команду, але краще перестрахуватися.

Охоронець підійшов до панелі управління, що зв’язувала його кімнату з центральною системою контролю. Тепер, коли у нього в грудях була сто­роння тканина, підйом сходами здався б справжнім марафоном.

Батлер вивів на монітор зображення з усіх камер. Одне з них зацікавило його більше за інші, тож він його збільшив.

— Оце так,— посміхнувся він.— Подивіться, хто до нас завітав.

До панелі підійшов Артеміс. Гість був дуже ма­ленький, і він показував камері на дверях кухні не­пристойний жест.

— Мульч Дігенс,— сказав Артеміс.— Саме його я і хотів побачити.

Батлер перевів зображення Мульча на головний екран.

— Можливо. Але навіщо йому знадобилося поба­чити вас?

У своєму мелодраматичному стилі гном спочатку зажадав бутерброда, а вже потім пообіцяв усе пояс­нити. На нещастя для Мульча, робити канапку ви­звався Артеміс. Через кілька хвилин хлопець повер­нувся зі стравою, що скоріше нагадувала вибух на тарілці, аніж щось їстівне.

— Усе не так просто, як на вигляд,— прокоменту­вав хлопець.

Мульч розімкнув свої масивні щелепи і проковт­нув усе одним разом. Пожувавши кілька хвилин, він сунув до рота руку і витяг шматок смаженої індички.

— Наступного разу додай більше гірчиці,— ска­зав він і стряхнув із сорочки крихти. Ненароком він увімкнув і мікрофон.

— Добре,— погодився Артеміс.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Мульч. — Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя. Невже я не заслужив на ка­напку? І коли я кажу «канапка», то розумію під цим просту маленьку канапку в прямому значенні цього слова.

— Із Чикаго? Тебе прислав Йон Спіро?

Гном похитав головою.

— Можливо. Але не напряму. Я працюю на роди­ну Антонеллі. Вони, правда, навіть не підозрюють, що я гном. Думають, що я просто злодій.

— Чіказький повірений пов’язує родину Анто­неллі зі Спіро. Принаймні, спробував це зробити.

— То й нехай. Отже, план такий: я пробираюся до вашого дому, а потім мій напарник переконує тебе здійснити подорож до Чикаго.

Батлер обіперся на стіл.

— А де зараз твій напарник, Мульче?

— За воротами. Маленький і сердитий. До речі, радий бачити тебе живим, велетню. У підземному світі ходили чутки, ніби ти помер.

— Помер,— погодився Батлер, направляючись до панелі контролю.— Але мені вже трохи полегшало.

Мокасин дістав із нагрудної кишені невеличкий блокнотик на спіральці. Туди він записував фрази, що могли б статися в нагоді в небезпечній ситуації. Метафоричний монолог — фірмова відзнака кожно­го гангстера, принаймні, якщо судити по фільмам. Він погортав сторінки і ніжно посміхнувся.

— Час закривати твій рахунок. Назавжди — Лар­рі Феррігамо. Нечесний банкір. 9 серпня.

— Боюся, твій жорсткий диск щойно дефрагмен­тували.— Девід Спінскі. Хакер. 23 вересня.

— Я це роблю, бо замісив тісто, — Морті-пекар, 17 липня.

Який матеріал він зібрав! Може, одного дня на­пише і свої мемуари.

Мокасин посміхнувся, аж раптом почув у вусі го­лос Мо. Спочатку він вирішив, що мавпа з ним роз­мовляє, але потім зрозумів, що так званий партнер розкриває перед їхнім голубком усі таємниці.

— Ти маєш мені подякувати, Хлопче Бруду,— сказав Дігенс.— Я прилетів сюди аж із Чикаго, щоб урятувати тобі життя.

Урятувати йому життя! Дурний карлик працював на інший бік і забув про мікрофон.

Мокасин вийшов із машини, не забувши її зачи­нити. Якщо її вкрадуть, він утратить заставу, і місіс Фрацетті вирахує гроші із його комісійних. Поряд із воротами була невеличка хвіртка. Мо Дігенс лишив її відчиненою. Мокасин пройшов через неї і квапли­во побіг до головного входу, тримаючись тіні.

У вусі дзвеніли слова Мо. Він здав малому Фаулові всі плани, і йому навіть не загрожували тортурами. Цілком добровільно. Мабуть, Дігенс працював на цьо­го ірландського хлопця. Більше того, Мо був ніякий не Мо, а Мульч. Що це за ім’я таке? Мульч — ельф, гном. Що далі, то гірше. Мабуть, гноми — така банда. Ані ельфи, ані гноми суперників до смерті не перелякають.

Мокасин минув ряд елегантних срібних беріз і поле для крокету. На березі штучної водойми про­гулювалися два павичі. Мокасин хмикнув. До того як на телебаченні почали теревенити про штучні во­дойми, такі калюжі називали просто ставками.

Цікаво, до якого входу привозять вантажі. Ага, он знак: «Доставка». Красно дякую. Він іще раз переві­рив глушник і навшпиньках пішов стежкою, засипа­ною гравієм.

Артеміс принюхався.

— Що за запах?

Мульч висунув голову з-поза дверцят холодиль­ника.

— Боюся, це я,— пробурмотів він. Із рота в нього посипалися крихти.— Крем проти засмаги. Огидно, знаю, але без нього сморід був би значно гіршим.

Щось схоже на шматочки бекону, які на кілька днів лишили на розпеченому камінні.

— Гарненька картинка.

— Гноми — підземні створіння,— пояснив Мульч.— Навіть за часів династії Фронда ми жили під землею...

Фронд був першим ельфійським королем. Під час його царювання люди й ельфи разом жили на по­верхні землі.

— .. .бо чутливість до світла дуже ускладнює жит­тя серед людей. Якщо чесно, я трохи втомився від такого життя.

— Твоє бажання — закон,— пролунав голос. Це був Мокасин. Він стояв на порозі кухні. І в руці у нього був дуже великий пістолет.

Потрібно віддати належне Мульчеві — отямився він дуже швидко.

— Здається, я наказав тобі чекати на вулиці.

— Твоя правда, наказав. Але я все одно вирішив увійти. І знаєш, що? Ніякої вигрібної ями, ніякої ка­налізації на моєму шляху не трапилося. Задні двері були відчинені.

Коли Мульч думав, він скреготів зубами. І звук був такий, немов хтось шкрябає цвяхом по графіто­вій дошці.

— А... так. Трохи пощастило. Я і сам нею скорис­тався. Але тут мене застукав хлопець. Щойно я втер­ся йому в довіру, як увірвався ти.