Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 21)

Офіцер паспортного контролю мало не застогнав. Іще десять хвилин, і його зміна закінчиться.

— Власне, то був сарказм...— пробурмотів він.

— ...тому що ми з моїм другом містером Мак- Гіром саме беремо участь у різдвяній пантомімі. Гра­ємо гномів. Я Розумник, а він Сонько.

Офіцер напружено посміхнувся.

— Дуже добре. Наступний!

Мульч заговорив гучніше, щоб його почула вся черга.

— Містер Мак-Гір просто створений, щоб грати Сонька, якщо ви мене розумієте.

І в Мокасина терпець урвався прямо тут, в аеро­порту.

— Ах ти маленький негідник! — заревів він.

Я тебе вб’ю! Ти станеш моєю наступною тату!

Коли Мокасина забирало з півдесятка охоронців, Мульч тільки головою похитав.

— Актори,— сказав він,— Нерви не витримують.

Звільнили Мокасина через три години, після ре­тельного обшуку та кількох телефонних дзвінків до пастора в його рідному містечку. Мульч чекав у за­мовленому заздалегідь автомобілі — особливій мо­делі з високими педалями зчеплення і гальма.

— Твоя поведінка ставить під загрозу всю опера­цію,— сказав гном, не змигнувши оком.— Доведеть­ся телефонувати пані Фрацетті, якщо ти не тримати­меш себе в руках.

— їдь собі,— похмуро буркнув металевий чоло­вік.— Покінчимо зі справою.

— Гаразд. Але це твій останній шанс. Іще один такий вибрик, і я тобі голову розгризу.

Мокасин уперше помітив, які в напарника зуби. Немов могильні плити, вкриті емаллю. І було їх за­багато для одного рота. А раптом Дігенс і справді може голову розгризти? Ні, відмахнувся від цієї дум­ки Мокасин. Просто нерви в нього трохи напружені після перевірки на митниці. Але є щось таке у по­смішці того карлика. Немов той приховує якісь свої жахливі здібності. І краще металевому чоловікові про ті здібності не знати.

Поки Мульч був зайнятий дорогою, Мокасин зро­бив кілька дзвінків з мобільного. Просто зв’язався зі старими знайомими і домовився, щоб зброю, глушник і дві пари навушників лишили в спортив­ній сумці під дорожнім знаком біля маєтку Фаулів. Із приятелями Мокасина можна було розрахуватися навіть кредитною карткою, тож не було потреби влаштовувати сцену з передачею грошей, як то по­казують у кіно.

Зброю Мокасин перевірив у машині. Він знову відчув, що ситуація під контролем.

— Ну, Мо,— сказав Мокасин і посміхнувся, не­мов то був найудаліший жарт у його житті. На жаль, так воно і було.— Уже придумав план?

Мульч не зводив очей з дороги.

— Ні. Я думав, ти тут за головного. Плани — то твоя парафія. Я просто залізу у вікно і відчиню двері.

— Саме так. Я тут за головного. І можеш мені по­вірити, малому Фаулові також доведеться з цим зми­ритися, коли я з ним побалакаю.

— Малий Фаул? — невинно поцікавився Мульч.— То ми тут через дитину?

— Це не просто дитина,— зізнався Мокасин, хоча це і було проти правил.— Артеміс Фаул. Спадкоє­мець кримінальної імперії Фаулів. У голові в нього щось таке, що знадобилося пані Фрацетті. Тож ми маємо переконати маленького шмаркача здійснити з нами невеличку подорож.

Мульч міцніше вхопився за кермо. Уже давно мав би щось зробити. Але ж фокус був не в тому, щоб ви­вести Мокасина з гри, а в тому, щоб переконати Кар­лу Фрацетті не посилати іншої команди.

Артеміс щось вигадав би. Потрібно дістатися хлопця раніше за Мокасина. Йому вистачить дзвінка по мобільному і візиту до туалету. Шкода, що він так і не зібрався купити собі телефон, але ж раніше не було кому телефонувати. До того ж, із Фоулі обереж­ність зайвою не буде. Той кентавр і цвіркуна на ін­шому кінці світу вистежить.

— Краще поповнити наші припаси,— сказав Мо­касин.— Ми можемо кілька днів витратити на пере­вірку.

— Та ні. Я знаю місцевість. Тинявся тут за часів юності. Простіше простого.

— А раніше ти цього не казав, бо...

Мульч показав непристойного жесту водію вантажівки, що зайняв цілих дві смуги.

— Сам знаєш, як воно. Я працюю за комісійні. Комісійні нараховуються за важкість. Скажи я, що вже бував тут, одразу ні за що ні про що втратив би десять тисяч.

Сперечатися Мокасин не став. Самісінька прав­да. Важкість роботи завжди перебільшують. Хто ж відмовиться витрусити з працедавця кілька зайвих баксів?

— Тож усередину ми потрапимо?

— Я потраплю. А потім вийду по тебе.

Мокасин щось запідозрив.

— Чому я не можу залізти з тобою? Це ж краще, ніж вештатися тут серед білого дня.

— По-перше, доки не стемніє, я нікуди не піду, А по-друге, можеш лізти за мною, якщо не маєш ні­чого проти вигрібної ями і дев’яти метрів каналіза­ційної труби.

Від самої лише думки про це Мокасину захотілося розчахнути вікно.

— Гаразд. Ти за мною вийдеш. Але залишайся на зв’язку. Повідомиш, якщо щось піде не так.

— Так, босе,— сказав Мульч, укручуючи навуш­ник у волохате вухо і чіпляючи до куртки мікро­фон.— Не хотілося б, аби ти пропустив побачення з дитиною.

Сарказм просвистів повз Мокасина.

— Саме так,— сказав той.— Я бос. І ти маєш зро­бити так, щоб те побачення відбулося.

Мульчу довелося зосередитися, аби волоски бо­роди не позакручувалися. Волосся у гномів дуже чутливе, особливо до ворожості, що так і сочилася з напарника. А Мульчева щетина іще ніколи не по­милялася. Ця співпраця добром не скінчиться.

Мульч припаркувався в тіні під стіною, що відді­ляла маєток Фаулів від іншого світу.

— Ти переконаний, що це саме те місце? — спитав Мокасин.

Мульч тицьнув куцим пальцем у ковані ґрати воріт.

— Бачиш, там написано «Маєток Фаулів»?

— Так.

— Я б сказав, це саме те, що нам потрібно.

Такий грубий жарт навіть Мокасин зрозумів.

— Для тебе ж краще буде, Дігенсе, якщо ти мене заведеш туди, а то...

Мульч вишкірив зуби:

— А то що?

— А то пані Фрацетті дуже розсердиться,— не­зграбно закінчив Мокасин, добре розуміючи, що змагання на дотепність він програв.

І Мокасин сам собі пообіцяв, що покаже Дігенсу, де раки зимують, щойно трапиться така нагода.

— Сердити пані Фрацетті дуже не хочеться,— по­годився Мульч.

Він зліз із високого сидіння і дістав із багажника сумку зі своїм інструментом. Там було кілька не­звичних злодійських штучок, які він отримав від свого інформатора-ельфа у Нью-Йорку. На щастя, жодна з них не знадобиться. Потрапити до маєтку він збирався в інший спосіб.

Мульч постукав по пасажирському віконцю. Мо­касин опустив скло.

— Що?

— Не забудь, що маєш лишатися тут, доки я по тебе не прийду.

— Схоже на наказ, Дігенсе. Ти мені наказуєш?

— Я? — Мульч посміхнувся так, що стало видно всі його зуби.— Наказую? Навіть мріяти про це не наважився б.

Мокасин знову підняв вікно.

— І не наважуйся,— сказав він, коли між ним і тими зубами опинилося куленепробивне скло.