Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 19)

Карла Фрацетті посміхнулась, у темряві спалах­нув рубінчик.

— Я тобі відповім, Мо. Хоча я не звикла нічого пояснювати найманцям. Особливо таким мавпам, як ти.

У Мульча в горлі пересохло. Він уже й забув, яки­ми жорстокими бувають люди. Надовго їхнього тер­піння не вистачає.

— Для цього завдання вибрали тебе, Мо, через ту справу з Ван Гогом.

Мульч скромно посміхнувся. Вимкнути сигналі­зацію в музеї — дитяча забавка. Там навіть собак не було.

— До того ж, у тебе ірландський паспорт.

Коли гном-утікач опинився в Нью-Йорку, в ки­шені у нього лежали ірландські документи, викра­дені з ЛЕПівського копіювального центру. Ця нація завжди йому подобалася, тож він вирішив стати ір­ландцем. Знав би він, що через це на нього чекають клопоти.

— Це завдання має бути виконане в Ірландії, що само по собі не дуже зручно. Але для вас обох це буде немов оплачена відпустка.

Мульч кивнув на Мокасина.

— Хто він такий?

Мокасин іще більше нахмурився. Гном знав, що достатньо одного слова місіс Фрацетті, і цей чоловік уб’є його на місці.

— Це Мокасин Мак-Гір, твій напарник. Він мета­левий чоловік. Це завдання для двох. Ти відкриваєш двері. Мокасин доставляє клієнта сюди.

Доставляє клієнта. Мульч розумів, що цей термін означає, але не хотів мати до справи ніякого відно­шення. Пограбування — це одне, а викрадення лю­дини — геть інше. Але знав він і те, що відмовитися від завдання неможливо. Усе, що він міг зробити,— це втекти від металевого чоловіка при першій же на­годі та попрямувати до якогось південного штату. Кажуть, у Флориді є чудові болота.

— І хто наш клієнт? — Мульч удав, що заціка­вився.

— Це секретна інформація,— відрізав Мокасин.

— І саме тому мені не потрібно її знати?

Карла Фрацетті витягла з кишені світлину.

— Чим менше знатимеш, тим менш винним почу­ватимешся. Ось усе, що тобі потрібно. Будинок. Це все, що ми маємо на даний момент. Деталі отримаєш на місці.

Мульч глянув на фото. Коли він побачив, що там було, його немов струмом пронизало. Маєток Фаулів. Отже, клієнт — Артеміс. Маленького психопата по­слали викрасти Артеміса.

Фрацетті відчула: щось не гаразд.

— Щось не так, Мо?

«Не подавай знаку,— наказав сам собі Мульч.— Не можна, щоб вони побачили».

— Ні. Просто... Будинок добре охороняється. Бачу сигналізацію, камери спостереження. Нелегке завдання.

— Якби було легке, я б сама його виконала,— ска­зала Карла.

Мокасин зробив крок уперед і зміряв Мульча по­глядом.

— Що, малий? Занадто важке для тебе?

Мульч гарячково перебирав варіанти. Якщо Кар­ла вирішить, що він не годиться для цього завдання, вона знайде когось іншого. Того, хто без вагань при­веде мафію до дверей Артеміса. Гном із подивом зрозумів, що не може такого дозволити. Ірландський хлопець урятував йому життя під час заколоту гоблі­нів і став майже другом — дуже зворушливо, якщо подумати. Доведеться погодитись на це завдання, але зробити гак, щоб усе пішло за іншим планом.

— Гей, не хвилюйся за мене. Не збудували ще та­кої фортеці, куди б не проліз Мо Дігенс. Сподіваюся, Мокасин також не дурень.

Мокасин схопив гнома за грудки.

— Що це ти хочеш сказати, Дігенсе?

Як правило, Мульч намагався не ображати людей, які могли його вбити. Але зараз виставити Мокасина хлопцем, не здатним тримати себе в руках, навіть йому було б на руку. Якщо він хоче звинуватити його в тому, що операція зірвалася.

— Одна річ — карликова мавпа, і зовсім інша — карликовий металевий чоловік. Як ти орієнтуєшся в замкненому просторі?

Мокасин аж рота роззявив, а тоді рвонув на гру­дях сорочку, оголивши свою колекцію тату:

— От як я орієнтуюся, Дігенсе. Порахуй тату! Уважно порахуй!

Мульч кинув на пані Фрацетті красномовний по­гляд. І погляд той казав: «І такому хлопцеві ви дові­ряєте?»

— Годі! — не витримала Карла,— Тестостерону в цій кімнаті більше, ніж плісняви. Завдання дуже важливе. Якщо ви двоє не можете з ним упоратися, я знайду інших.

Мокасин застебнув сорочку.

— Усе добре, місіс Фрацетті. Ми впораємося. Вва­жайте, що завдання вже виконане.

Карла підвелася, струснула з піджака кілька мо­криць. Через комах вона не дуже переймалася. За двадцять п’ять років вона бачила багато чого гір­шого.

— Рада це чути. Мо, одягайся і бери свої інстру­менти. Ми чекаємо на тебе в лімузині.

Мульч зачекав, доки вони пішли. Це остання можливість утекти. Можна прогризти фундамент у спальні, і не встигне Карла Фрацетті й оком змиг­нути, як він уже буде в потязі, що прямує до півден­них штатів.

Мульч серйозно обміркував такий варіант. Не по­добається йому це. І не те щоб він був поганим ель­фом, просто не звик він допомагати людям, якщо не мав для себе ніякої користі. А в допомозі Артемісу Фаулу жодної користі не було. Мульч аж здригнувся. Тільки сумління йому не вистачало! Може, просто взяти печиво і піти продавати його на користь дівчаток-скаутів?

ГЛАВА 6: НАПАД НА МАЄТОК ФАУЛІВ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

 БАТЬКО нарешті прийшов до тями. Звісно, я відчув полегшення, але його останні слова того дня не виходили у мене з голови.

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— сказав він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Чи могла магія так змінити батька? Я мав з’ясувати. Потрібно було поговорити з ним наодин­ці. Отже, о третій ночі на взятому напрокат мер­седесі Батлер привіз мене до шпиталю Гельсінського університету.

Батько не спав, читав «Війну і мир» при світлі нічника.

— Багато не посмієшся,— прокоментував він. Іще один жарт. Я намагався посміхнутися, але моє обличчя не схотіло цього робити.

Батько закрив книгу.

— Я чекав на тебе, Арті. Ми маємо поговорити. Потрібно дещо прояснити.

Я завмер біля його ліжка.

— Так, батьку. Я згоден.

Батькова усмішка стала сумною.

— Так офіційно... Пригадую, що і сам був таким до свого батька. Іноді мені здається, що він мене зо­всім не знав, і я хвилююся, чи не станеться такого з нами. Отже, я хочу поговорити, сину. І не про бан­ківські рахунки. Не про акції та цінні папери. Не про корпоративні справи. Не хочу говорити про бізнес, хочу поговорити про тебе.

Саме цього я і боявся.

— Про мене? Але ж ти важливіший, тату.

— Можливо. Але я не можу бути щасливим, доки твоя мама неспокійна.

— Неспокійна? — перепитав я, не в змозі зрозумі­ти, що відбувається.

— Не вдавай, що ти нічого не розумієш, Артемісе. Я зв’язався з кількома своїми інформаторами в Євро­пі. Схоже, ти виявляв певну активність під час моєї відсутності. Неабияку.

Я знизав плечима, бо не зрозумів, схвалює він це чи ні.

— Нещодавно я був би вражений твоїми здібнос­тями. Такі результати, а ти ж навіть не повноліт­ній. Але тепер усе має змінитися, Арті. Це я тобі як батько кажу. Тобі треба повернутися в дитинство. І мама, і я хочемо, аби ти після канікул повернувся до школи і залишив сімейні справи мені.

— Але, тату!..

— Повір мені, Арті. Я в цьому бізнесі набагато до­вше за тебе. Я пообіцяв твоїй мамі, що Фаула відте­пер не займатимуться темними справами. Усі Фа­ула. Я отримав іще один шанс і не витрачатиму його на жадобу. Тепер ми родина. Справжня. Тепер ім’я Фаулів асоціювитиметься із честю та чесніс­тю. Згоден?

— Згоден,— сказав я, потиснувши йому руку.