Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 18)

У двері увійшла Карла Фрацетті. Її чорна елегант­ність здавалася недоречною в такому брудному за­кладі.

— Вітаю, хлопці,— сказала вона.

— Вітаю, пані Карло,— почервонів Інкі. Не так уже багато леді заходять до «Чорнильної плями».

Мокасин скочив на ноги. Навіть він поважав хре­щену доньку боса. '

— Місіс Фрацетті. Ви ж могли надіслати мені по­відомлення на пейджер. Навіщо приходити до такої Діри.

— Немає часу. Термінова справа. Маєш їхати про­сто зараз.

— їхати? Куди?

— В Ірландію. Твій дядько Пет захворів.

Мокасин спохмурнів.

— Дядько Пет? У мене немає ніякого дядька Пета.

Карла постукала носком чорного черевичка.

— Він захворів, Мокасине. Дуже захворів, якщо ти мене розумієш.

Нарешті Мокасин зрозумів.

— О! Второпав. Тож мені потрібно його відві­дати.

— Саме так. Він дуже хворий.

Мокасин узяв ганчірку і витер із руки чорнило.

— Гаразд. Я готовий. Ми їдемо прямо до аеро­порту?

Карла поплескала гангстера по плечу.

— Скоро, Мокасине. Але спершу заїдемо по твого брата.

— Немає в мене брата,— запротестував Мокасин.

— Звісно, є. Той, у кого ключі від хати дядька Пета. Маленька така мавпа.

— А,— зрозумів Мокасин,— Цей брат.

Карла з Мокасином доїхали на лімузині до Іст­сайду. Мокасин і досі захоплювався висотою амери­канських хмарочосів. У Кілкенні найвищі будинки були п’ятиповерховими, а сам Мак-Гір усе своє жит­тя прожив у передміській халупці. Але хлопцям із мафії він би ні за що в цьому не зізнався. Для них він був сиротою, що провів дитячі роки, поневіряючись по інтернатах.

— Хто мавпа? — спитав він у Карли.

Карла Фрацетті поправляла зачіску, роздивля­ючись себе у компактне люстерко. Волосся в неї було чорне, коротке і зачесане назад.

— Новенький. Мо Дігенс. Він також ірландець. Це дуже зручно. Не потрібно ані візи, ані паперів, ані історії для прикриття. Просто двоє маленьких ір­ландців їдуть у відпустку додому.

Мокасин наїжачився.

— Що значить — двоє маленьких ірландців?

Карла закрила люстерко.

— Із ким ти розмовляєш, Мак-Гіре? Не може бути, щоб зі мною. Таким тоном зі мною не розмовляють.

Мокасин зблід, перед очима пролетіло все його життя.

— Вибачте, місіс Фрацетті. Просто... Я все своє життя чую, що маленький.

— А як би ти хотів, щоб тебе називали? Велетнем? Ти малий, Мокасине. Змирися. Адже завдяки своєму зросту ти багато чого досяг. Мій хрещений батько завжди каже, що немає нікого більш небезпечного, ніж маленький хлопець, який хоче щось довести. Саме тому ти й отримав це завдання.

— Я так і думав.

Карла поплескала його по плечу.

— Не вішай носа, Мокасине. У порівнянні з цим хлопцем ти справжній гігант.

Мокасин одразу повеселішав.

— Справді? Який же на зріст Мо Дігенс?

— Малий,— відповіла Карла.— Не знаю точно, скільки сантиметрів, але будь він іще нижчим, і до­велося б міняти йому підгузки і катати в колясці.

Мокасин посміхнувся. Ця справа йому вже почи­нала подобатися.

МАВПА

Були в Мо Дігенса і кращі часи. Якихось чотири місяці тому він жив у пентхаусі в Лос-Анджелесі і мав мільйон доларів на банківському рахунку. А те­пер його фонди заморозило Бюро Кримінальних й добрива. Стіни миттєво вкрилися пліснявою і во­логою, тож ремонт можна було не робити. За лічені години квартиру заселили комахи. Мульч лежав на спині і ловив бородою тарганів. Рідний дім! І чудово не лише те, що житло нагадує тунель, а й те, що коли б тут не з’явилися офіцери ЛЕП, не встигнуть вони й оком змигнути, як Мульч уже буде на п’ятдесят метрів під землею.

Через кілька днів Мульч шкодуватиме, що не зро­бив цього, щойно почув, як постукали у двері.

У двері постукали. Мульч виліз зі свого тунелю і подивився у вічко. Карла Фрацетті перевіряла за­чіску, дивлячись у мідну ручку.

Хрещена донька боса? Власного персоною. Ма­буть, дуже важливе завдання. Може, комісійних ви­стачить, щоб перебратися до іншого штату. Він уже три місяці в Чикаго, і щомиті ЛЕП можуть вийти на його слід. Але із США він не поїде. Якщо вже жити над землею, то там, де існує кабельне телебачення і багато заможних людей, у яких можна красти.

Мульч натиснув на кнопку інтеркому.

— Хвилиночку, місіс Фрацетті. Я одягнуся.

— Поквапся, Мо,— брязнув металом голос Карли через колонки.— Я тут зістарію.

Мульч накинув халат зі старих мішків із-під кар­топлі. Текстура тканини нагадувала йому піжаму у в’язниці Небесного міста, і це, як не дивно, втішало. Швидко причесав бороду, позбавившись усіх не­потрібних комах, і відчинив двері.

Карла Фрацетті пройшла повз нього до вітальні та розташувалася в єдиному кріслі. На порозі стояв іще один чоловік, якого не помітила камера. Мульч подумав, що потрібно скорегувати об’єктив. Так і ельф проскочить, навіть без захисту.

Чоловік глянув на Мульча мало не з ненавистю. Типова поведінка мафіозі. Навіть якщо ти вбивця, навіщо ж бути таким грубим?

— Іншого стільця у тебе немає? — спитав невисо­кий чоловічок, що увійшов слідом за містером Фра­цетті до вітальні.

Мульч зачинив двері.

— У мене небагато відвідувачів. Власне, ви перші. Як правило, Бруно надсилає мені повідомлення, і я йду до китайської крамнички.

Сер Бруно був у мафії кимось на кшталт зв’яз­кового в цьому районі. Вів справи, не виходячи з-поза прилавку. Ходили легенди, що за п’ятнадцять років він жодного разу і носа за двері не висунув.

— Ну в тебе й інтер’єрчик,— саркастично за­уважив Мокасин.-— Пліснява і жуки. Мені подо­бається.

Мульч із ніжністю провів пальцем по зеленій стрічці плісняви.

— Ось ця була прямо під шпалерами, коли я в’їхав. Уявити тільки, що люди ховають.

Карла Фрацетті дістала із сумочки пляшечку пар­фумів «Біла пелюстка» і побризкала повітря навколо себе.

— Годі балачок. Я маю для тебе особливе завдан­ня, Мо.

Мульч ледь утримався, щоб не підстрибнути. Це його великий шанс. Може, знайде собі десь огидну діру, щоб якийсь час там пересидіти.

— Чи не таке це завдання, що добре оплачується, коли все зробиш правильно?

— Ні,— відрізала Карла.— Це таке завдання, коли тобі стає дуже боляче, бо щось зробив неправильно.

Мульч зітхнув. Невже ввічливість більше не в моді?

— Чому саме я? — поцікавився він.