Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 17)

— Тож зламайте код. За що я вам плачу?

Серце у Пірсона закалатало.

— Не все так просто. Цей код. Його неможливо розшифрувати.

— Чи правильно я розумію? — відкинувся Спіро на шкіряну спинку свого крісла. — Щороку я вкла­даю двісті мільйонів у відділ, який не може зламати коду, вигаданого якоюсь дитиною?

— Куб активується голосом. Він запрограмо­ваний на голос Артеміса Фаула. Зламати цей код не може ніхто. Це неможливо.

Спіро нічого не відповів. Це був сигнал продо­вжувати.

— Я щось таке чув. У нас, науковців, є певні тео­рії. Код вічності — так ми його називаємо. Код має мільйони можливих комбінацій, і це ще не все. Він базується на невідомій мові. Схоже, що хлопець створив мову, якою крім нього ніхто не розмовляє. Ми навіть не знаємо, як та мова співвідноситься з англійською. Ми навіть не думали, що такий код узагалі існує. Якщо Фаул помер, тоді мені дуже шкода, містер Спіро, але Сі-Куб помер разом із ним.

Йон Спіро відсунув сигару в куток губ. Він її на­віть не запалив. Лікарі заборонили. Люб’язно.

— А якщо Фаул живий?

Пірсон одразу зрозумів, що це його рятувальний круг.

— Якщо Фаул живий, зламати цей код було б на­багато легше.

— Гаразд, доку,— сказав Спіро.— Ви вільні. Ви не захочете почути, що тут говоритимуть через кіль­ка хвилин.

Пірсон зібрав свої нотатки і поквапився до две­рей. Він намагався не дивитися на жінку за столом. Якщо він не почує того, що тут говоритимуть, мож­на тішитися тим, що його сумління чисте. А якщо він не побачить жінку за столом, то він не впізнає її за межами кімнати.

— Схоже, у нас проблеми,— повернувся Спіро до жінки в темному костюмі.

Жінка кивнула. Вона була вся в чорному. Чорний англійський костюм, чорна блузка, чорні черевики на шпильках. Навіть годинник на зап’ястку був ву­гільно-чорний.

— Так. Але це вже мої проблеми.

Карла Фрацетті була хресницею Спаца Антонеллі, який очолював центральну секцію кримінальної ро­дини Антонеллі. Вона допомагала Спіро й Антонел­лі, двом наймогутнішим чоловікам у Чикаго, підтри­мувати зв’язок. Спіро ще на початку своєї кар’єри зрозумів, що бізнес у співпраці з мафією приречений на процвітання.

Карла уважно оглянула наманікюрені нігті.

— Здається, у вас лише один варіант: потрібно ви­красти того хлопця Фаула і вичавити з нього код.

Спіро посмоктав незапалену сигару, обміркову­ючи її слова.

— Не все так просто. Хлопець дуже обережний.

А маєток Фаулів — справжня фортеця.

Карла посміхнулася.

— Ми ж говоримо про тринадцятирічну дитину, чи не так?

— За шість місяців йому виповниться чотирна­дцять,— спробував захиститися Спіро.— До того ж, існують деякі ускладнення.

— Наприклад?

— Арно поранений. Фаулу якось удалося вибити йому зуби.

— Ох,— поморщилася Карла.

— Він навіть на вітру стояти не може, не кажучи вже про те, щоб очолювати операцію.

— Погано.

— Власне, цей хлопець вивів із ладу всіх моїх найкращих людей. Тепер вони всі сидять у черзі до стоматолога. Це виллється мені в кругленьку суму. Ні, цього разу мені насправді потрібна серйозна до­помога.

— Хочете звернутися по допомогу до нас?

— Саме так. Але люди мають бути перевіреними. Ірландія — місце старомодне. Ваших хлопців за милю можна побачити. Потрібні такі, що змішаються з натовпом і зможуть переконати хлопця приїхати сюди. Легкі гроші.

Карла підморгнула.

— Я вас зрозуміла, містере Спіро.

— Тож чи маєте ви таких хлопців? Таких, щоб і справу зробили, і до себе зайвої уваги не привернули?

— Якщо я вас правильно зрозуміла, вам потрібні металевий чоловік і мавпа?

Спіро кивнув. Зі сленгом мафії він був знайомий. Металевий чоловік носив пістолета, а мавпа могла залізти до будь-якого важкодоступного місця.

— У нас є двоє таких. Даю гарантію, що в Ірландії зайвої уваги до себе вони не привернуть. Але обі­йдуться вони недешево.

— Вони гарні? — поцікавився Спіро.

Карла посміхнулася. На одному з різців спалахнув малесенький рубін.

— О, вони гарні,— відповіла вона. — Ці хлопці найкращі.

МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК

Тату-салон «Чорнильна пляма», центр Чикаго

Мокасину Мак-Гіру робили тату. Череп у формі пі­кового туза. Малюнок придумав він сам і дуже цим пишався. Так пишався, що захотів, аби тату зробили на шиї. Майстер татуажу Інкі Бертон його відмовив, заявивши, що для конів тату на шию було набагато краще, ніж ім’я на ярличку в морзі, коли доводилося пізнавати підозрюваних. Мокасин із неохотою пого­дився.

— Гаразд,— сказав він.— Вибийте на передпліччі.

Тату Мокасин робив після кожного завдання. На шкірі лишилося не так уже й багато місць, що досі зберегли первісне забарвлення. От як добре Мока­син виконував свою роботу.

Справжнє ім’я Мокасина було Алоізій, і родом він був з ірландського містечка Кілкенні. Прізвисько Мокасин він сам собі вигадав, уважав, що для мафії краще бути Мокасином, аніж Алоізієм. Усе своє життя Мокасин хотів бути гангстером, як у кіно. І коли його спроби заснувати кельтську мафію про­валилися, Мокасин приїхав до Чикаго.

Тут кримінальний світ зустрів його з розкритими обіймами. Власне, один із хлопців мало не задушив його у своїх медвежих лапах. Мокасин відправив його та ще шістьох до лікарні. Непогано для хлопця п’яти футів на зріст. Через вісім годин після того як Мокасин зійшов із борту літака, його вже випустили під заставу.

І от, через два роки і низки вдалих завдань, він уже був найкращим металевим чоловіком в органі­зації. Спеціалізувався на пограбуваннях і збиранні боргів. Як правило, звичайним невисоким хлопцям такого не доручають. Та назвати Мокасина звичай­ним хлопцем аж ніяк не можна було.

Мокасин відкинувся на стільці.

— Тобі подобаються черевики, Інкі?

Інкі змахнув піт з очей. Із цим Мак-Гіром потріб­но бути обережним. Навіть невинне питання могло виявитися пасткою. Одна неправильна відповідь, і ти вже виправдовуєшся перед Святим Петром.

— Так. Подобаються. Як вони називаються?

— Мокасини! — гримнув коротенький гангстер.— Мокасини, ідіоте. Це ж мій фірмовий стиль.

— Ага, мокасини. Я забув. Мабуть, круто мати свій фірмовий стиль.

Мокасин перевірив, як просувається робота над тату.

— Із цією голкою ти вже закінчив?

— Щойно закінчив,— відповів Інкі.— Контури вже готові. Зараз візьму нову голку.

— Боляче буде?

«Звісно, буде, покидьку,— подумав Інкі.— Я ж ти­катиму в твою руку голкою».

Але вголос він сказав:

— Не дуже. Я змастив руку знеболювальним гелем.

— Краще, щоб боляче не було,— попередив його Мокасин.— Бо інакше скоро стане боляче тобі.

Ніхто не загрожував Інкі, крім Мокасина Мак- Гіра. А він робив тату всім мафіозі. Він був найкра­щим майстром у штаті.