Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 16)

Ні в чому не можна було бути певним. Того тор­говця килимами могла найняти мадам Ко, але він міг бути і простодушним цивільним, що вирішив сунути свого носа туди, куди не слід.

Прохід звузився, просуватися тепер можна було лише по одному. Одяг висів стінами заввишки з лю­дину. Куди не глянь — усюди парували від спеки гу­три та абайї.

Джульєтта пригнулася і перебігла на інший ряд, обігнула покупців. Із-під ніг кинулися в різні боки прив’язані на мотузки індички.

Раптом вона опинилася на відкритому місці. Неве­личкий майданчик, оточений триповерховими будин­ками. На балконах сиділи чоловіки і курили кальян. Під ногами була безцінна мозаїка, що відтворювала сцену в римських банях.

У центрі майдану лежала мадам Ко, підігнувши коліна до підборіддя. Над нею схилилися троє чоло­віків. На місцевих торговців вони були не схожі. Усі троє були в чорних костюмах і наносили удари з точ­ністю і вправністю професіоналів. Це не екзамен. Вони дійсно намагалися вбити сенсея. Зброї у Джульєтти не було — таке вже правило. Приїхати до африканської країни зі зброєю означа­ло автоматично отримати довічне ув’язнення. На щастя, у агресорів зброї, здається, також не було, хоча для такої роботи їм вистачило б і кулаків із но­гами.

Щоб вижити, тут потрібно було імпровізувати. Нападати відкрито не мало ніякого сенсу. Якщо ці троє подолали мадам Ко, то у відкритому бою вона проти них не встоїть. Час вигадати щось неортодок­сальне.

Джульєтта на бігу підстрибнула і вхопилася за мо­тузок, на якому висів одяг. Кільце, до якого був при­в’язаний мотузок, секунду опиралося, а потім виско­чило зі стіни. За нею потягся шлейф килимів і хусток. Джульєтта завернула ліворуч, наскільки дозволяла довжина мотузки, а потім обернулася до чоловіків.

— Гей, хлопці! — крикнула вона. І не через брава­ду, а тому що так легше зробити те, що вона хотіла.

Чоловіки як один підняли голови, і тут обличчя їм заліпило мокрою верблюжою вовною. За мить їх уже огорнули килими й накидки, а шиї перехопив нейлоновий шнур. І секунди не минуло, як всі троє вже лежали на землі. І Джульєтта, натиснувши кож­ному на особливу точку на шиї, переконалася, що вони не скоро підведуться.

— Мадам Ко! — крикнула вона, розкидаючи купу одягу. Жінка лежала і здригалася. На ній була сукня оливкового кольору, обличчя прикривала проста хустина.

Джульєтта допомогла їй підвестися на ноги.

— Ви бачили, мадам? Як я обдурила цих негідни­ків. Б’юся об заклад, вони такого ще не бачили. Імп­ровізація. Батлер завжди казав, що це найголовні­ше. Знаєте, мені здається, що їх відволікли мої тіні для повік. Мерехтливий зелений. Ніколи не під­водить...

Джульєтта замовкла, бо до горла їй притисли ножа. І приставила його мадам Ко, яка, власне, була зовсім не мадам Ко, а якась інша східна жінка в олив­ковій сукні. Приманка.

— Три трупи,— сказала жінка.

— Так,— погодилася мадам Ко, виступаючи з тіні. — А якщо ти труп, то і твій начальник мерт­вий. Іспит ти не склала.

Джульєтта низько нахилилася, склавши долоні.

— Це був хитрий трюк, мадам,— сказала вона ввічливо.

Сенсей розсміялася.

— Звісно. Таке вже життя. На що ти очікувала?

— Але ті вбивці! Я добряче нам’яла їм боки. Я їх перемогла.

Мадам Ко зневажливо махнула рукою.

— Просто пощастило. На щастя для тебе, то не наймані вбивці. Три випускники Академії. А що то за дурниці з дротом?

— У єдиноборствах існує такий прийом,— похму­ро відповіла Джульєтта.— Називається «мотузок із білизною».

— Ненадійно,— зауважила японка.— Тобі пощас­тило, бо фортуна була на твоєму боці. Але в нашій справі фортуни замало.

— То не моя провина,— заперечила Джульєтта.— Все через того хлопця, що накинувся на мене. Дове­лося приспати його на якийсь час.

Мадам Ко постукала її по лобі.

— Замовкни, дівчино. Поміркуй. Що ти мала зро­бити?

Джульєтта нахилилася іще нижче.

— Я мала негайно вивести його з ладу.

— Саме так. Його життя нічого не варте. Це дріб­ниця в порівнянні з безпекою твого начальника.

— Я ж не можу так просто вбивати невинних лю­дей,— не погодилася Джульєтта.

Мадам Ко зітхнула.

— Знаю, дитино. І саме тому ти не готова. В тебе є всі необхідні навички, але тобі бракує зосередже­ності та рішучості. Може, наступного року.

Серце у Джульєтти калатало. Брат отримав блакит­ний діамант у вісімнадцять. Наймолодший випускник Академії за всю історію її існування. Вона також на це сподівалася. А тепер доведеться ще раз складати іспит через дванадцять місяців. Суперечки ні до чого не приведуть. Мадам Ко ніколи не міняє своїх рішень.

До них підійшла молода жінка, вбрана як служни­ця. В руках у неї була невеличка валізка.

— Мадам,— вклонилася жінка.— Вам дзвінок по супутниковому телефону.

Мадам Ко взяла навушники і кілька секунд уваж­но слухала.

— Повідомлення від Артеміса Фаула,— нарешті сказала вона.

Джульєтті захотілося розігнутися, але то було б непростимим порушенням протоколу.

— Так, мадам?

— Повідомлення таке: ти потрібна Домовикові.

Джульєтта нахмурилася.

— Тобто, я потрібна Батлерові?

— Ні, відповіла мадам Ко без жодної емоції.— Ти потрібна Домовикові. Я просто повторюю те, що він мені сказав.

Раптом Джульєтта відчула, як сонце пече шию, як навколо, немов бормашинка, дзижчать комарі, і їй закортіло розігнутися і бігти до самого аеропорту. Батлер ніколи б не відкрив своє ім’я Артемісові. Хіба... Ні, це просто неможливо. Вона про таке на­віть думати не хоче.

Мадам Ко взяла дівчину за підборіддя.

Ти не готова. Не варто тебе відпускати. Ти дуже емоційна, щоб бути гарним охоронцем.

Будь ласка, мадам,— попросила Джульєтта.

Сенсей замислилася на дві довгі хвилини.

— Добре,— сказала вона.— Іди.

Джульєтта зникла, не встигла луна від останнього слова облетіти площу, і бережи боже тих торговців, що трапляться їй на шляху.

ГЛАВА 5: МЕТАЛЕВИЙ ЧОЛОВІК І МАВПА

Вежа Спіро, Чикаго, Іллінойс, США

 ІЗ Хітроу до міжнародного аеропорту О’Хара в Чикаго Йон Спіро летів на Конкорді. Довгий лімузин доставив його до підніжжя Вежі Спіро, вісімдесятишестиповерхової будівлі зі сталі та скла, що сягала самісінького неба. «Спіро Індастріз» розташувалися на верхніх поверхах — з п’ятдесятого до вісімдесят п’ятого. На вісімдесят шостому містилися особисті апартаменти Спіро, до яких можна було потрапити або через приватний ліфт, або через майданчик для гелікоптера.

Йон Спіро ані на хвильку очей не стулив, думав про маленький куб у своєму дипломаті. Голова тех­нічного відділу мало не танцював від захвату, коли Спіро розказав, на що здатна проста на вигляд коробочка, і відразу ж кинувся розкривати секрети Сі- Куба. Через шість годин він повернувся до конфе­ренц-зали на нараду.

— Від неї ніякої користі,— поскаржився науко­вець, якого звали доктором Пірсоном.

Спіро покрутив оливку у склянці з мартіні.

— Я так не вважаю, Пірсоне,— сказав він,— Чого не можна сказати про цю коробочку, так це того, що від неї ніякої користі. Мені здається, що в цьому рів­нянні користі немає від вас.

Спіро був у жахливому гуморі. Щойно зателефо­нував Арно Блант і повідомив, що Артеміс Фаул ви­жив. Коли Спіро був у такому гуморі, деякі люди зникали з поверхні землі, якщо їм пощастило.

Пірсон потилицею відчув іще чийсь погляд. У кон­ференц-залі була третя особа. І вам би не захотілося, щоб на вас розсердилася така жінка. Пірсон знав, що якби Йону Спіро закортіло викинути голову техніч­ного відділу у вікно, ця особа, не змигнувши оком, підписала б свідоцтво, що він сам зістрибнув униз.

Пірсон обережно добирав слова:

— Цей прилад...

— Сі-Куб. Саме так він називається. Я тобі вже це казав, тож використовуй саме це ім’я.

— Безсумнівно, цей Сі-Куб має величезний по­тенціал. Але розшифрувати його неможливо.

Спіро кинув оливку в голову науковця. Приниз­лива ситуація для володаря Нобелівської премії.