Яцек Комуда – Богун (страница 38)

— Цього обіцяти я не можу. Однак… — Пшиємський знизив голос, — …даю nobile verbum при свідках, що, якщо ти в це діло замішаний, то тут ми тебе не вб’ємо, але ти станеш перед судом Речі Посполитої. В цім випадкові: перед сеймовим судом, який справедливо оцінить твою вину.

— Слова вашої милості мені повністю достатньо, — сказав на це Дантез.

— Тоді говори, ваша милість кавалере. Хто нас зрадив? Хто видав Хмельницькому та Богунові плани табору?

Дантез набрав повітря в груди. Він не міг витримати поглядів польських шляхтичів, тому опустив голову.

— Це я, не хвалячись, зробив.

— Що?!

— Як це?!

— Зрада!

— На погибель!

Полковники закричали, зірвалися з місць, а найбільш гарячі схопилися за шаблі. На щастя, всіх їх призупинив Пшиємський. Конкретно ж, це зробили його драгуни з зарядженими мушкетами.

— Як же то… — простогнав Одживольський. — Для чого ж пан таке учинив? Для чого пан відплатив Речі Посполитій зрадою за гостинність?

— Я знаю, що те, що я повім зараз, вас здивує, чи навіть, розлютить, — продовжував Дантез. — Однак же, діяв я не сам один. Я всього лише вірний слуга великого пана, який врятував мене від смерті, призначив оберстлейтенантом та вислав до вашого табору з місією видати на смерть козакам все коронне лицарство. Для цього я повинен був увійти в милості гетьмана Калиновського, обіцяючи йому велику булаву, про яку він вже давно мріяв, і схилити його провести наступ на козаків. Потім моєю ціллю була допомога Хмельницькому, щоб той без труду розправився з коронною армією. Мій пан видав на вас вирок. Я ж повинен був стати Малодобрим Майстром, Калиновський — моїм помічником-челядником, а Хмельницький — катівським мечем.

Гамір, який вибухнув після цих слів, було чуто аж на майдані. Перо в руці писаря зламалося надвоє — він відразу ж узяв наступне, але не міг занурити його в чорнило. В кінці кінців, він його таки вмочив до половини, знову зламав, перекинувши чорнильницю… Ні, він не був у стані писати.

— Тоді я питаю, пане Дантез, ким був твій пан? Відкрий нам його ім’я!

Дантез затремтів. Ось прийшла найгірша мить.

— Мій пан, який бажав вашої смерті… це…

Його погляд побіг наліво, до стовпів, що притримували стелю. На одному з них висів великий портрет. На ньому був зображений могутній пан з похмурим виразом на обличчі, вдягнений в багатий, малиновий жупан, в делії, обшитій соболями та горностаями. На його гордо піднесеній голові був ковпак з чорного соболиного хутра зі золотою фібулою. А з шиї звисав… золотий ланцюг з зображенням баранця… Найвищий іспанський та австрійський орден, яким нагороджувалися лише князі крові та удільні государі. В Речі Посполитій була тільки одна людина, один найбільш могутній з усіх пан, який міг його носити… І це був…

— Той, хто зрадив Річ Посполиту, — промовив Дантез тремтячим голосом, — хто видав на смерть коронне лицарство — то Ян Казимир Ваза. Ваш король, вибраний в елекції Anno Domini 1649. Ваш суверен. Це він зажадав крові та шляхетських життів. Його Королівська Величність видала вас всіх на погибель.

Зробилося тихо. Настільки тихо, що біло чутно тяжке дихання коней, що стояли на майдані, крики сторожі та скрип возів, які перекочували на інше місце.

— Не може того бути!

— Ні, — прошепотів Собеський. — Це неможливо.

— Брешеш, ваша милість!

— Докази! Які в тебе є докази?!

— Я складав присягу перед Його Королівською Величністю два місяці тому в замку в Красичині. Взамін за це я одержав призначення на оберстлейтенанта, на якому є королівський підпис, — пояснив Дантез. — І в кінці, мої шановні, для чого чоловік, як я, міг би зрадити коронне військо, якщо за тим не йшли королівські накази? Ну чого б такого міг дати мені Хмельницький за плани табору? Бочку дьогтю? Палац в Україні? А чи залишилися хоча б які палаці при козаках, окрім тих, які були одібрані у руських панів? Скоріш, я одержав би якийсь хутір!

Буря, що вибухла після цих слів, здавалося, потрясла посади гетьманської канцелярії. Полковники кричали, верещали, розмахували шаблями. Хтось плакав, обіперши голови на руках. Інші стояли з відритими ротами, в повному приголомшенні. Та навіть якщо б в середину намету вдарила б блискавка, вона не зробила б такого враження, як слова Дантеза.

— Якщо це правда, — сказав Пшиємський, який єдиний зберіг спокій, — то горе нам, милостиві панове. Наша Величність пишеться як Ioannes Casimirus Rex. Чи то ICR. А повинно бути: Initias Calamitatis Regni!

— Неможливо це… Неможливо… — повторював Одживольський.

— Так говори, пане кавалере. Говори, для чого ж так сталося. Що обіцяв собі Ян Казимир Ваза після цієї зради? Для чого бажав він видати нас на смерть?!

Дантез захитався. Крізь пустелі та випалені степи власної пам’яті він повернувся до тієї миті, коли в каплиці красичінського замку розмовляв з паном Смертю. Чи то з Яном Казимиром, великим князем руським, прусським, мазовецьким, лівонським…

— Король бажає збудувати нову Річ Посполитую. Нове королівство Польщі та Литви, в якім він запровадив би absolutum dominium. Наш пан заздрить Людовікові Сонцеві, цезареві та повелителям Іспанії. Він заздрить навіть Кромвелеві, який є жорстоким тираном і в Англії з своєї волі палить та рубає голови. Однак король Ян Казимир знає, що найбільшою перешкодою в його амбіціях є шляхетський народ Речі Посполитої. А останнім його бастіоном є армія Польської Корони; лицарство, яке може збунтуватися проти короля. Тому наш пан і постановив зрадити вас і видати на погибель козакам. А все це для того, щоб на наступному сеймі потрясти Річчю Посполитою і показати, що коронні лицарі не здатні боронити країну перед ворогом. Тоді сейм дав би йому гроші на військо чужоземного зразка, яке буде слухняним королеві. Ян Казимир хотів замінити лицарську польську кавалерію, гусарію та панцерних іноземним жовніром, а коли вже б мав у руці таку силу, він розпалив би громадянську війну, побив шляхту та зніс би вашу шляхетську вольність. Навічно.

Пшиємський опустив очі.

— Це звучить настільки страшно, що аж… правдиво.

— Бо то і є правда. Що можу підтвердити перед сеймом та сенатом. І перед кожним судом Речі Посполитої.

Собеський провів поглядом по суворих обличчях полковників та ротмістрів.

— Ян Казимир зрадив нас, якби невірних собак, а за кров нашу, що ми за Річ Посполиту пролили, нам смерть запропонував.

— За що?! — простогнав старий Одживольський. — За що нам все це? За мої шрами та сивину? За стільки років служби?

— За політику, — буркнув Пшиємський. — Бо є в Європі така річ, що зветься політикою ясноосвічених монархів та їхніх династій. І в ім’я цієї політики жертвують людьми честі, підсипають отруту до келихів, б’ють у спину кинджалами та замикають в Бастилії. От і ми — коронне лицарство — виявилися зайвими Його Королівській Величності. Але ж, хто буде за нас Річ Посполиту грудями захищати? Німчура та жабоїди, які за срібника до ворожого табору перейдуть?

— Якщо я щось можу сказати, — спокійно промовив Дантез, — то смію стверджувати, що будь-який повелитель в світі скарав би вас на смерть. Чи був би то Людовик, Філіп, Кромвель чи Фридерик. Ви зовсім не пасуєте до їхнього образу світу. Бо ж ви є вільними людьми… Громадянами, що піднімають на трон повелителів та скидають тиранів. Це ви, польські пани, які бажають правити Річчю Посполитою, а не щоб правили вами. І, як такі, ви є смертельною загрозою для кожного повелителя. Його Королівська Величність бажає бути як Людовік Сонце, який сам є панством і усім, що йому належить. Але ж він, однак, не бачить, що саме з волі шляхетського народу прийшлось йому панувати над вільними людьми, які самі бажають встановлювати власні права. І не розуміє він того, що, володіючи з волі шляхетського народу, не мусить він боятися потайного нападу, зради, засідки та підступності, оскільки, навіть якщо хтось проти нього виступить, то на сеймі чи на сеймикові, як вільна людина, але же не плануючи зради, змови чи обману.

— Ранами Христовими питаю, нащо ти все це говориш? Чому не затаїв такої страшної правди? — вибухнув Одживольський. — Краще вже смерть, ніж твої слова!

— Навіть найгірша правда є кращою, ніж життя в обмані. Я нікчемна людина, — глухо промовив Дантез. — Колись я був людиною честі… Однак, мене зрадили і осудили на смерть. Від страху перед шибеницею я відрікся всього, у що вірив. І взявся за виконання цієї огидної місії. Я погодився стати вашим катом. І наробив так багато зла, що… в подальшому вже не бажаю вам брехати. Тим більше, як самі бачите, всі мої інтриги повністю спалилися.

— І пощо ти все це говориш? Нашої милості шукаєш?

— Спілкуючись з вами, пане маршалку… зрозумів я, що ви… є такими ж, як я раніше. І я бачу в вас відбиток того, в що я колись вірив. Я вважав, коли приїхав до Польщі, нібито ви cum barbaris, що то є дикий край поміж Москвою, Швецією та Бранденбургом. Але ж тепер, коли вас пізнав, я стверджую, що ви подібні моїм великим предкам, які згинули від стріл з англійських луків та цісарських аркебуз під Азенкуром та Павією, у війнах та бунтах. Ви є останніми лицарями цього світу. І навіть одяг у вас лицарський… І голови ви підголюєте, як наша давня шляхта.

— Не треба нам тут кадити, рейтузнику, — холодно промовив Пшиємський. — А за те, що сам учинив, тебе чекає сеймовий суд. А потім — можливо, кат з мечем. І тепер немає часу на компліменти, пане французе. Краще вже доручи душу Богові. І молитву якусь промов, добре раджу.