Яцек Комуда – Богун (страница 39)
— Я прошу тільки однієї милості.
— Слухаю.
— Якщо дійде до необхідності битися, я хотів би… стати до бою на вашому боці. І хотів би у смертній сорочці, без зброї.
— Не можу того дозволити!
— Ваші милості, — прошепотів Собеський, — але ж він розказав нам усе. А на додаток, врятував мені життя в битві. Проявимо милість до нього!
Полковники зашепотіли між собою. Пшиємський тихо зітхнув.
— Якщо дійде до битви, в якій стануть вирішатися долі всіх нас, я дозволяю, щоб ти став до бою поряд з його милістю, паном Собеським.
Дантез поклонився до самої землі.
— А до того часу ти, мил’с’дар, залишишся під вартою. Вивести!
Дантез склонився ще раз. До входу він направився у супроводі драгунів Пшиємського. І після того у наметі все закипіло.
— За те, що Ян Казимир вчинив, ми маємо право вимагати його зречення! Ваза повинен відмовитися від корони! — скрикнув Одживольський, якого тіпало.
— Скликаймо генеральне коло війська!
— І виберемо власного кандидата до елекції! — сказав блідий Пшиємський.
Дантез раптово зупинився, як укопаний. А потім обернувся, розштовхав драгунів і впав на коліна перед Пшиємським.
— Ваша милість! — скрикнув він. — Ваша милість!
— Та що, під три чорти, сталося?
— Накажіть затримати… Євгенію… Мою утриманку. І пана Барановського! Вони хочуть поламати всі ваші плани і напасти на козаків, з якими ви вели перемовини в церкві.
Пшиємський швидко глянув на нього.
— Хоругва Барановського вийшла із табору три дні тому в розвідку. Якщо до сих пір не повернулася, то вже і не прийде, бо козаки обійшли нас навкруги. Що ж до Євгенії, не турбуйся, мил’с’дар. Навіть якщо вона покинула табір, її схоплять запоріжці, або й Орда. До Барановського вона ніколи не добереться.
— Дай Боже, щоб ти не помилився, пане генерале.
— Не помиляюсь, бо угоду ми вже підписали. Годину тому повернувся його милість Чаплинський і привіз нам листа, підписаного Богуном та старшиною війська запорізького. Як сам бачиш, козаки цілі та здорові.
Був вже вечір, коли тіло Тараса вкладали до могили на пагорбі. Коли жовніри вже хотіли замкнути віко труни, Собеський утримав їх та поклав на грудях молодика розбиту бандуру.
— Спи, Тарасе, — прошепотів він. — Спи, і нехай присниться тобі Україна. Був ти молодий та малосилий, однак привів до того, чого гетьмани та великі пани добитися не могли. Народився ти селянином, але цей світ покинув вільною людиною. Оскільки я, Марек Собеський, польський шляхтич, після смерті допускаю тебе до свого герба.
Він зняв з пальця срібний перстень з Яніною та надів на палець Тарасові.
Жовніри з глухим стукотом насунули віко и опустили труну в глибину ями. Піп прочитав молитву і благословив могилу хрестом. Красноставький староста опустився на коліно. Молитву він промовляв майже безголосним шепотом, вслухуючись в глухий шум землі, що спадала на труну. Той звук був настільки зловісним, настільки понурим, що Собеський вже не міг винести його. Марек перехрестився, встав і відійшов. Він чуяв пустоту в серці, так сильно бракувало йому Тараса. То не повинно було… не могло закінчитися настільки страшно…
Депутати від кола хоругви чекали на нього біля коней. Коли він підійшов поближче, вони здійняли шапки та ковпаки.
— Милостивий пане…
— Так… — Собеський підніс голову та глянув їм прямо в очі.
— Пани полковники та товариство прийняли рішення домагатися зречення короля. І вибрали свого кандидата, за якого віддамо голоси на елекції… І ми вибрали вас… ваша милість.
Собеський завмер. Все здійснювалося до йоти…
— Королю… мій пане золотистий… — прошепотів йому до вуха Тарас. — Піднеси корону золоту, доки не розідрали її на клапті… Рятуй Річ Посполиту, охорони її від падіння…
— Добре, — хрипло промовив Собеський. — Нехай пророцтво виповниться.
— Гей, бувайте тут!
Ніхто не відповідав на заклик, скрізь панувала глуха тиша.
— Чи вони перепились там, чи як?! — буркнув під носа Богун. — Чекайте, сам перевірю.
Кальницький полковник з трудом зіскочив з коня. Він схопив факел і пішов до зруйнованої церкви. Переступаючи поріг, схилився, віддаючи поклон всім святим. Коли вже був всередині, в темряві, випрямив шию і тоді вдарився чолом в пару ніг, що звисали зі стелі…
Він підняв факел і спочатку помітив босі ступні, потім шаровари, під кінець — порваний, покритий кров’ю жупан, а вище, над отвором в барабані, через який впадало місячне світло, очі його спіткали широко відкриті і застиглі очі повішеного.
Баран Худий висів на балці серед ікон та святих образів. Богун направився до іконостаса. По дорозі освітлював наступні набряклі, посічені обличчя, затягнуті більмом смерті очі. Біля образа Христа Вседержителя колихався Сава Савич. Поряд, опираючись закривавленим чолом в образ святого Іоанна Хрестителя, звисав Гроїцький. Над дияконськими воротами колихалися непорушні ноги Пархоменка. З його грудей стирчала рукоять лівака. Богун схопив її та вирвав одним рухом.
То була зброя німецької піхоти на службі Речі Посполитої.
Зброя жовнірів Пшиємського!
Стіни церкви та ікони були посічені новими ударами шабель і палашів. Святі образи покривала ледве засохла юшка, то в цьому, то в іншому місці було видно чорні порохові плями після близьких пострілів. Лише ікона Богоматері з Дитятком сяяла слабим блиском. Сльози стікали з її очей…
— Буваааай!
Козаки вскочили до церкви, чуючи голос полковника. Страшна картина поморозила їм кров в жилах; а потім всі почали бігати, мов навіжені, кричати, вони підсвічували факелами, хапалися за шаблі.
— Зрада! Зрада! — верещали вони все голосніше.
Богун оперся о стінку. Він, можливо, і осунувся б на підлогу, але його підтримали молодці.
— Шукайте акти угоди!
Козаки почали обшукувати трупи, видивлятися в кутах церкви. Не знайшли нічого.
— Нема, батько.
— Милостиві панове, — сказав Богун. — Ось ви бачите, як сплачує Річ Посполита за наші старання миру… Все було підступом, маючим на цілі перерізати горлянки нашим полковникам!
— На погибель ляхів!!! — рикнули молодці. — Різати ляхів!!!
Богун випрямився — страшний, тремтячий, не опанований. Він підійшов до іконостасу та звалився на коліна перед Богоматір’ю з Дитятком.
— Мати, Богородице, свята і пречиста. Ранами Христа, сина Твого, присягаю тобі і вам, милостиві панове, що зрада без помсти не залишиться! І допоможи мені в тім Отче небесний з усіма святими. Будемо бити ляхів, милостиві панове молодці, без милосердя! І бити будемо страшно!
Богун піднявся з колін, його підтримували козаки, потім підійшов до Савича. Взяв і поцілував його мертву руку, потім обійняв ноги повішеного.
— Согрішив я, браття, — заплакав він. — Повірив я ляхам невірним, і привів я вас до смерті. Але знайте, що кров ваша не надаремно була пролита, а за голову кожного з вас тисячу ляських накажу зрубати. І буду мордувати їх так, щоб знали, що гинуть вони. Буду їх на палі саджати, на галузях вішати. Стану їх за конями тягти, а ти, Матір Божа, станеш свідком, що помщуся я! Так що допоможи мені Матір, Божа Родителько!
Розділ VII
Царство Небесне
—
Людвік Гіза, оберстлейтнант полку Хоувальдта, приклав перспективу[125] до ока. Але й навіть голим оком він би побачив запорізькі загони, які виходили з туману. Козаки зближалися шибко — спочатку піхота з аркебузами, за ними — верхові семени. Вітер повівав великою, малинового кольору хоругвою з Богоматір’ю.
— Будіть марешаля Пшиємського! Відкривати браму!
Гіза спустився по сходах разом з жовнірами. Мушкетери відсунули засуви, схопилися за великі половини воріт. Ті розкрилися, і оберстлейтнант з оголеною рапірою переступив поріг. Дуже скоро до нього підбіг захеканий запорізький сотник з декількома молодцями.
— Не стріляти! — крикнув він. — Ми йдемо до ляського табору!
— Їх милість пан маршалек Пшиємський очікує вас.
Сотник схилив голову. А потім, в одну мить схопив рукоять шаблі і — витягуючи зброю з піхов — з усіх сил рубонув оберстлейтнанта по голові. Гіза похитнувся назад, звалився без життя, а сотник махнув шаблею в сторону козаків.
— Вперед, браття!
Запоріжці кинулися на браму. Вскочили у відкриті ворота. Німців, що охороняли її, в одну мить порубали шаблями, вибили прикладами рушниць, чеканами та обушками. Але хтось з вартівників встигнув вдарити в тривожний дзвін. Його жалібне калатання розійшлося луною по всьому табору. Під брамою народився крик, який душе скоро залунав з подвоєною силою:
— Зраааадааа! Зрааадааа!