Яцек Комуда – Богун (страница 40)

Запоріжці кинулися далі, поміж наметів, але ж тут спіткали опір. До бою вступали хоругви угорської піхоти, шотландці та драгуни Пшиємського. Ці проявили сильну відсіч. А потім на запоріжців вдарила волоська кавалерія Рущица, рознесла їх на шаблях і погнала назад, сівши на шию втікачам…

Собеський, Пшиємський і Одживольський завмерли, чуючи постріли, брязкіт шабель та відголоски бою біла таборної брами. Дуже швидко до них прискакав один з драгунів.

— Ваші милості, козаки прийшли до брами, роблячи вигляд, нібито з миром! А хоча знамено було вивішено, вирізали німців та драгунів!

— Марія та Ісус! Як же це то? — крикнув Собеський.

— Горе нам, — сказав Одживольський. Пшиємський нічого мовити не став, його обличчя побіліло, пальці, що держали булаву, стиснулися на ній.

— Не може того бути!

До них прискакали наступні посланці.

— Милостиві панове… Козаки! Йдуть! Від Бугу!

— Від Ладижина йдуть!

— Вони вже оточили нас!

— Несуть фашини та драбини! Тягнуть пушки.

Собеський схопився за голову.

— Як же так? Як таке можливе?! Ми ж підписали угоду…

— Угоду? Це вирок на нас і на коронне військо! Бийте мене, милостиві панове, бо то моя вина! — закричав Пшиємський. — Богун з полковниками зробив це лише для того, щоб замилити нам очі. Щоб ми не пішли з табору передчасно…

— Тоді биймо їх в ім’я Боже! — крикнув Незабітовський. — Це останній раз довірилися ми черні! Останній раз засіли до перемовин! Не може бути миру з різунами! Поки світ світом, не буде поляк козакові братом!

— Не зможемо ми в таборі оборонитися…

— Краще вже вмирати, ніж щоб гультяї та язичники мали б над нами панувати!

— До хоругви! — крикнув Пшиємський. — Ваші милості, візьмете кавалерію та угорську піхоту, підете на східну сторону, щоб боронити шанців та острогів. Сам я іду на захід, до редутів, там приймаю командування над німцями і шотландцями! В разі чого, прийду до вас на допомогу!

Всі розвернулися та роз’їхалися по своїх хоругвах. Це був вже найвищий час.

Туман почав рідіти; в будь-яку мить можна було сподіватися атаки. Собеський та Одживольський швидко зайняли позиції перед острожками, в яких розмістилися угорці. Перед польською кіннотою відкривався великий, плаский, опадаючий до ріки степ, по якому пересувалися тумани імли. Сонце вставало з-за пагорбів — в будь-яку мить імла могла розвіятися, відкриваючи ворожі війська.

Козаки йшли на табір з усіх сторін. Жупани, сіряки та свити молодців маячили в туманах сірими та зеленкуватими плямами, невеликі коники козачої кавалерії пирхали та дзвеніли мундштуками. Молодці йшли у звичайному, глибокому десятирядному строю запорізької піхоти. З собою вони несли рушниці, списи та аркебузи, фашини та кобили для захисту перед кавалерією. Йшли всі вони безкінечним хороводом, величезною юрбою, яка розтяглася від одного кінця степу до іншого — брудні та обдерті, часом в одних сорочках, а іноді і голі по пояс, багато з них — босі, вихуджені, з палаючим диким вогнем очами. І йшли вони, не затримуючись, нібито велика морська хвиля, готова за одним махом знести польські редути та загони.

— Шагом і рівно! — крикнув Богун. Кальницький полк йшов у першій хвилі, готовий відкрити вогонь, жадаючи помсти на ляхах; козаки лише чекали знаку від полковника.

Сонце піднялося вище. Імлистий туман, що скривав степ, почав ділитися на поодинокі клуби та зникати мов за дотиком чародійської палички. А коли він розвіявся повністю, козаки затремтіли, бачачи, що чекало їх перед укріпленими острогами з їхніми стволами фальконетів та гармат.

Гусари стояли нібито крилата стіна. Ряди товаришів та почтових блищали на червневому сонці металом обладунків, се ребристими перами, султанами та кистями. Блищали наперсники та наплічники, інкрустовані дорогоцінним камінням стремена, кіраси, прикрашені гусарськими хрестами та візерунками Богоматері, прикриті шкірами рисей, леопардів та тигрів. А потім зірвався вітер і зашелестів морем прапорців і прикрашених штандартів.

Богуна затіпало, коли він побачив серед імли та диму красноставського старосту. Марек Собеський сидів на коні збоку від своєї хоругви, одягнений в простий зеленкуватий жупан та сіру делію. На фоні сріблястих гусарів він був подібний обозному слузі. Як найменш гідний з почтових. Але ж зовнішній вигляд був оманливим. Польські ротмістри та поручники завжди одягалися скромно, щоб не виділятися з юрби. Зате в руці Собеського блищала щирозолота булава.

Якусь мить вони дивилися один другому в очі… Богун і Собеський. Людина, якій не довелося стати руським гетьманом, і людина, якій не довелося стати королем Речі Посполитої трьох народів. І в ту ж саму мить у Богуна крізь голову промайнула думка, скільки ж великих справ, скільки славних перемог могли б вони одержати разом… Без курвиних синів московських, прусських і цісарських, без турецьких та татарських поганих… Але тепер вже було пізно. Все це повинно було йти на смерть. На знищення…

Собеський махнув булавою, і тоді блиск вогню розсвітив острожки. Картауни, октави і шланги[126] рикнули басом. Зі свистом та гуком ядра впали в ряди запорізької піхоти, пропахуючи в них криваві борозни, розриваючи людей на штуки м’яса, викидаючи наверх залишки. А потім Собеський знизив булаву до козацьких рядів.

Пішли гусари. Спочатку шагом, стремено в стремено, потім все швидше.

— Далі! Далі! — скрикнули ротмістри і поручники.

Гусарія пішла риссю. І на відстані у сто кроків перейшла в кар’єр, а потім в галоп. Шум крил понісся аж до козацьких рядів, але перед тим до них дійшов от голос більш страшніший, могутній тупіт тисяч копит, свист повітря, яке прорізали вістря, та хропіння гусарських коней.

Богун перехрестився, повернувся до тремтячих та переляканих молодців.

— Тримайте стрій, браття! Разом, бо поділені ви ніколи ляхів не втримаєте!

А потім ліс копій знизився до кінських голів, спав з шелестом та фуркотом. Гусари помчали з усією швидкістю, найстрашнішим та найширшим галопом, наче панцерна лавина, що скочується з пагорбів на козацькі загони!

Спалах вогню пролетів вздовж рядів запорізької піхоти. Де-не-де зламався польський шик, впав кінь, звалився на землю вершник. Тільки часу вже не було…

Гусари вскочили в ряди запоріжців ніби вітер, що валить молодий ліс. В мить, коротшу за блимання оком, панцерна хвиля захопила перед собою козацьку кінноту з піхотою, роздавила їх та подавила копитами з тріском ламаних копій. А потім, до того, як розгін припинився, над головами лицарів засвітилися срібні блискавки польських шабель та палашів.

— Бий! Вбивай!

Нестримний, страшний ураган налетів на розпорошені козацькі ряди. Кальницький полк розбігся в різні сторони в одну мить; бо його рубали та сікли шаблями. Богун несподівано опинився в юрбі молодців, його штовхали і гнали в сторону ріки. Марно взивав він бійців, щоб ті отямилися, бив козаків булавою по головах та спинах. Хтось схопив повіддя його коня, хтось хляснув коника по крупові та вихопив його з битви.

Козаки тікали по всьому фронтові. Побачивши атаку гусарії, подалися назад черкаський та корсунський полки, змішалися один з другим, бігли в сторону ріки, в сторону Четвертинівки та Ладижина; семени ховалися по кущах та ярах, гусари ж сікли їх без віддиху та милосердя, валили на землю та наздоганяли, доки труби з табору не припинили погоню.

А потім, коли вершники розпорошилися, коли стали повертати до табору, серед диму та пилу блиснули стволи мушкетів Хоувальдта та Батлера. Загони німецької та шотландської піхоти Пшиємського прийшли на допомогу польській кавалерії. Вони двічі випалили в дим та куряву, після чого налетіли на козаків зі своїми палашами та рапірами.

Битва була завершена.

— Хмельницький та Богун побиті!

Калиновський звісив голову. Обідраний зі знаків його гідності, пильнований у власній квартирі мов полонений, він навіть не міг мріяти, щоб знову встати на чолі війська. Його відчай підсилював факт, що хоча Пшиємський та ротмістри заложили конфедерацію, за що погрожувала шибениця, однак, то вже була сила, з якою повинні були лічитися як король, так і сейм. А гетьман знав, що вся справа повинна була закінчитися угодою з військом, як закінчувалися давні зв’язки, рогачевська чи львівська конфедерації. Калиновський знав, що на липневому сеймі, на якому, напевне, ця справа буде заявлена, буде достатньо його ворогів, хоч би Лянцкоронських, які стануть драти горлянки проти нього. А якщо б конфедератам вдалося б віднести перемогу над Хмельницьким, що ніколи до того не вдавалося Калиновському, це був би кінець мріям про велику булаву, в в майбутньому — і про корону…

Гетьман підняв голову. Драгуни, які пильнували за квартирами, кудись завіялися. На сторожі стояв лише один жовнір. Тим часом, десь в голові Калиновського народився шепіт. І він був все більш голосний, все більш настирний. Гетьман усміхнувся, пізнаючи голос Альтемберга. Він піднявся і підійшов до драгуна.

— Вина, — прохрипів він. — Вина принеси.

— Ваша милість, не маю я наказів…

Одним рухом Калиновський вирвав у нього кинджал з піхов, після чого вдарив клинком просто в серце. Драгун рвонувся, захарчав, але рука гетьмана притримала його на місці. Калиновський випустив безвладне тіло охоронця, дозволив, щоб той впав на землю, а потім вийшов з намету. Весь табір був оповитий димом та пороховими парами від пострілів. З наметів та з лазарету доносилися стогони поранених. По проходах мчали драгуна на конях, до редутів везли вози та ящики з порохом та ядрами і кулями.