Яцек Комуда – Богун (страница 42)

Запоріжці випалили вершникам майже в обличчя. Де-не-де простогнав чоловік, звалився кінь. Але часу вже не було. Хоругва припала до возів на найвищій швидкості, ошалілі румаки скочили… І перескочили через перешкоду.

Гусари немов буря пройшли крізь табір, розкидаючи чернь та козаків кінськими грудями, давлячи копитами, пробиваючись через вози та ватаги черні. В кінці кінців, вони вискочили на луги біля самої ріки, нібито з морських глибин вискочили на ясний блиск сонця. Хоругви та прапорці залопотіли живіше, вітер зашелестів гусарськими крилами. Вони були вільні…

Вершники повернули на північ, вискочили за зарослі та діброви, помчали просто до сонця, вздовж крутого обриву, що по суті був краєм яру.

Ледве вони проскакали з сотню кроків, коли на край яру вискочила козацька піхота. Поляки помітили море сірих та зеленуватих свит, хутряних копуз, ковпаків та поголених голів. Ліс аркебуз, рушниць та напівмушкетів опав донизу.

— В коні! — закричав Собеський. — Проб’ємося!

Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.

Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…

Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під’їздків та арабів та іспанців…

Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.

— Тікай, ваша милість! — крикнув він. — Ординці!

Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.

— Ваша милість! — за крикнув француз. — Я їх затримаю! А ти біжи!

— Стій! — скрикнув Собеський. — Стій, Дантез…

Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.

— Vive la Fra… — тільки й зумів він крикнути.

Дантез вскочив поміж ординців — і зник, пропав посеред татарів…

Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.

— Лети, Золотогривий… Лети до волі, — прошепотів він коневі на вухо.

А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летів далі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, викормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під’їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Поділля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз’їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…

Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров’ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.

— От, Юрку[128], і перемога при тобі, — промовив він до Богуна. — Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.

Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть, Виговський не дозволив йому пити зранку.

— І що я маю зробити з бранцями? — запитав кальницький полковник.

— І от бачиш ти, Юрку, — тихо промовив Хмельницький. — Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!

— І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?

— Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не подумає, що Україну знову можна з Короною зв’язати. Бо я і сам іноді маю такі думки, щоб все ж-таки повернутися, вклонитися королеві, як я це під Зборовом учинив. І в такі хвилини не знаю я, чи то кабаком об стіну битися, чи бранцеві голову зрубати наказати, або ж напитися з відчаю. А так, коли з бранцями покінчиш, вже не станеш метатися, мов в апоплексії, поміж Річчю Посполитою, нашою волею чи то чужим повелителем. От і кінець, і не буде більше миру з ляхами. У цьому одному я певен. Так що, всім їм горлянки і переріж!

— Я цього не зроблю.

— Не зробиш? От бачиш, а вони бандуриста твого, Тараса Вересая, на паль всадили! Ось такі вони, ляхи. Ти до них щиро, а вони з каменем за пазухою.

— Як то? — скрикнув Богун. Коліна підігнулися під ним, а через позначене шрамами обличчя пробігла судома. — Так я ж його майже всиновив!

— А ляхи його вбили, — сказав Хмельницький, зловтішно посміхаючись. — І чи станеш ти зараз жаліти псам ляської юшки?

Товстий Нурадин Солтан, що сидів у куті намету, припинив жувати фініки та виплюнув їх на долоню одному з рабів.

— Аллах Акбар! — зі злістю прохарчав він. — Чи я добре чув? То ти, проклятий і віроломний гяуре, бажаєш розпоряджатися моїм ясиром?

— Заплачу за кожну голову. — Хмельницький несподівано зробився ввічливим. — За всіх ляхів — сто тисяч дукатів.

— Я того не зроблю, — просопів татарин. — Не станемо безборонних різати.

— Добре, заплачу ногайцям, — буркнув козацький гетьман. — Ще десять тисяч дам.

— Готівкою? Зараз?

— Тільки денця з бочок відіб’ю.

— А я, — сказав Богун, — живцем хочу одного бранця. Заплачу. І добре заплачу.

— За кого?

— За красноставського старосту, Марка Собеського.

— І як його впізнати?

— На руці у нього срібний перстень з Яніною. Це герб, що зображає поле в полі.

— Добре, Юрку, — сказав Хмельницький. — За вікторію нагорода тобі таки належить. Їдь до ногайців та передай їм, що час з ляхами кінчати.

Їх вели через степ цілий день. Татари підганяли бранців нагаями, добивали поранених та тих, що падали від виснаження. Армія Хмельницького йшла на Ямпіль старим шляхом, що ішов від Чигирина до Ясс. Далеко позаду, серед туманів та надрічних підмоклих лугів залишилося закривавлене, покрите трупами батовське поле, на якому тепер царювали вовки та круки. І ще більш дикі, ніж звірі, селяни-різуни з-над Бугу, яки прокрадалися сюди тихцем, щоб грабувати трупи. Там тепер під їхніми личаками лежала зараз могутність Речі Посполитої; в пилу та грязюці поневірялися гусарські крила та хоругви, шляхетські персні та кільця, бунчуки та шаблі… Пшиємський, Собеський, Корицький і Гродзицький йшли в юрбі товаришів, почтових, військових слуг та жовнірів з полків іноземного строю. Поранені, покриті засохлою кров’ю, вони йшли і йшли…

— Аби тільки орда ясир поділила, і тоді вже добре будев, — простогнав Корицький. — Я знаю Ахмета, буджацького татарина, бо то ж мій побратим. Він нас врятує.

— Тихше, — буркнув Циклоп Гродзицький. — Зараз ясир поділять, бо он вже нові татари їдуть!

Козаки та ногайці звільнили, дозволили затриматися натрудженим бранцям. До стражників під’їжджали все нові і нові групи ординців. Собеський придивлявся, як вони розмовляли, кричачи та погрожуючи один другому. А потім новоприбулі рушили в сторону бранців.

Четверо татарів під’їхало ближче — їх командир в шишаку з тюрбаном, в кольчузі та кожусі вткнув чорні, скісні очі в Гродзицькім.

— Аллах! — скрикнув він, з задоволенням б’ючи себе по жирному пузі. — Мірза Гродзицький! Він наш!

За його вказівкою ординці скочили вперед, схопили та витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів. Його швидко підірвали, всадили на коня. Хтось накинув на спину шляхтичу старий, потертий кожух, інший зірвав з його голови ковпак та поміняв його на хутряну татарську шапку. Всього лише мить — і ніхто не міг оговтатися, як ординці галопом від’їхали від бранців.

— І що це, під три чорти, повинно означати? — спитав Пшиємський.

Відповіді він не дочекався. Ногайці почали підганяти колонну до подальшої ходи. Однак, щохвилини до бранців припадали невеличкі групки татарів, хватали по два – три жовніра — вибираючи тих, хто був з багатшим одягом. Всіх їх саджали на коней і… одягали по-татарськи.

— Ваші милості, ваші милості! — скрикнув знайомий голос.

Собеський поглянув убік. Крізь юрбу до них протискався довговолосий чоловік в рваному, закривавленому колеті.

— Дантез! Всякий дух Пана Бога хвалить! Ти живий?!

— Та що ж це за життя, прошу вашої милості.

— Та хоча б одного забив?

— Рапірою навіть не встиг захиститися. Схопили мене, собаки, на аркан, і ото всієї моєї воячки. Але не час про це. Ваші милості, треба звідси тікати.

— Але ж як? На крилах?

— Ваші милості, до татарів козаки приїхали. Кричали, щоб усіх бранців вирізати.

— Не може того бути, — сказав Корицький. — Татари бранців не вбивають. Нас же заради окупу взяли.