Яцек Комуда – Богун (страница 43)
— А ти що, руську мову знаєш?
— Вони по-польськи волали, щоб ординці їх зрозуміти могли.
— Поживемо, побачимо…
Козаки й татари пригнали їх на луг побіля невеликої річечки. Собеський помітив, як з-за дерев біля струменю виїжджає величенький загін молодців, на чолі якого їхав величезний чолов’яга з чорними бровами та довгими, посивілими вусами. То був Богдан Зиновій Хмельницький! Козацький гетьман указав булавою на бранців.
— Алла! Алла! — розкричалися багаточисленні голоси.
З-за дерев, з-за високих трав вискочили збройні. Вони не були на конях, не носили коштовних шат чи такої ж зброї. Одягнені в шкіри та обернені міхом наверх кожухах, вони були подібні, скоріше, на зграю диких звірів, ніж на воїнів з орди. Староста відразу ж пізнав їх. То були ногайці — найдикіші та найстрашніші з татарів.
Немов буря вскочили вони поміж бранців і почали сікти, бити, розбивати голови шаблями та булатом, пробивати списами. Жовніри захвилювалися, хотіли втікати, але ж не було куди. Лава кінних татарів стискала їх ззаду та з боків. А потім від чола колони піднявся страшний, все пронизуючий крик сотень горлянок:
— Ісусе і Марія!!!
Татарські шаблі рубали ляхів без жалості, шмагали по обличчях та руках. Бранці падали, скручувалися в клубок, втікали. Часом вони ставили відчайдушний опір, який подавлявся силою списів та кістенів. Ногайці рубали голови, відрубували долоні, що складалися до молитви.
— Ісусе! Ісусе! — понеслися страшні крики над полем різні.
Почувши ті крики, навіть ногайці затремтіли. І тоді почали забивати тих, хто молився. Сікли по горлянках, по шиях, по головах, рубаючи вуста, що шепотіли ім’я Спасителя.
— Мил’с’дар гетьман війська запорізького! — заволав Пшиємський, помітивши, що Хмельницький під’їхав до місця казні і тепер був на відстані з половини пострілу з луку. — Не розливай надаремно крові християнської! Не губи синів Корони без причини! Не навертай на Україну гніву божого на віки віків!
Хмельницький холодно поглянув на нього. Указав булавою. Ординці прискочили до генерала і кинули його на землю ударами костенів. А потім ще почали колоти його списами та вістрями шабель, забивати маслаками[129] на смерть.
Собеський не став чекати. Гарячка травила йому голову; він чув, що ледве тримається на ногах. Він обернувся до Дантеза і витягнув з-за пазухи поплямлений кров’ю сувій паперу.
— Це батовська угода, підписана коронним військом. Візьми її, бо, бачу, щастя в тобі більше, ніж розуму. А якщо переживеш, віддай її козакам. Дай Богунові і скажи… Скажи, що то вже остання козацька зрада була. Діти та онуки помстять за нашу кров… І скажи… Ні, більше нічого вже не кажи…
Собеський вийшов назустріч катам. Затримався на місці, взявся під боки.
— Стояти, сучі сини! — крикнув він. — Я — король Речі Посполитої! Чи знаєте ви, на кого підіймаєте руку!?
Перший з татарів опустив голову.
Собеський з подивом ствердив, що той вдивлявся в… його долоні. Потім ногаєць підняв праву руку на висоту обличчя і лівою охватив її за вказівний палець. Господи Ісусе, що ж це повинно було означати?!
«Він хоче перстень, — промайнуло Собеському крізь думки. — Він хоче мого персня з Яніною. Але ж я надів перстень на палець Тарасові, коли його клали до могили»…
Він підняв руку, показуючи, що жодних клейнодів у нього немає. Жорстокий усміх викривив вуста ординця, і з високо піднесеною шаблею він кинувся на шляхтича.
Собеський не чекав. Він скочив ворогу назустріч, впав, перекрутився, впав під ноги татаринові, підсікаючи того. А коли той упав, скочив йому на спину та вирвав шаблю-ординку з руки.
— А йдіть но сюди, чубарики! Сучі сини! — крикнув він іншим. — А йдіть, посмакуйте королівської крові!
На нього наскочили відразу четверо. Першого поляк прийняв ударом з замаху, розлупав татарську кабак-башку, ухилився перед іншим ударом та пхнув другому татарину вістрям в живіт.
Двоє з тих, що залишилися, відскочили. Кінні татари схопилися за луки. Марек Собеський опустив зброю, поглянув кудись далеко-далеко; його погляд помчав на захід, до кордонів Речі Посполитої.
Стріли свиснули в повітрі, впилися йому в груди. Собеський заточився, похитнувся. Татари стрелили ще раз, і ще раз…
Шляхтич упав на спину, кров потекла з його ран, сплямила жупан, сплила на чорну землю України.
Погляд короля пішов доверху, до безхмарного неба, на якому сонце вже хилилося до заходу, до небосхилу, на якому стояла Богоматір та з височини поглядала на землю.
Тарас взяв Собеського за руку. Допоміг встати, склонився.
— Милостивий пане, — сказав він. — Ми готові до дороги.
— Батько, якийсь козак бажає говорити з тобою!
— Козак? — Богун підняв голову, поглянув на Сірка втомленими очима, які зайшли кров’ю. Він пив з самого ранку, намагаючись вбити в собі жаль та відчай. Жаль, що ляхи зрадили його таким жорстоким та підлим чином; і відчай від того, що все було втрачене з самого початку. Він зробив солідний ковток палянки. З тих пір, як Собеський витяг йому кулю з боку, він знову міг сильно пити. І навіть майже перестав плювати кров’ю. — Чого він хоче?
— Листа приніс.
— Давай його!
Сірко відійшов від полковника. Богун напівлежав, опираючись на кульбаку, розтягнувшись на килимові, вглядаючись в подільський степ, що готувався до вечора.
Козак, якого привели до Богуна, був обдертий мов найбідніший жебрак. Його сукмана звисала лахміттям, в чоботах зяяли діри. Він насунув глибоко на очі хутряну шапку, з-під якої вибивалися довгі, ясні волоси. Обличчя його, нехай брудне та неголене, було ще молодим. Він не носив ні вусів, ні бороди, як брати-запоріжці, тому Богун поглянув на нього здивовано. Незнайомець вів за собою кульгавого бахмата, на спині якого був перевішений дужий, тяжкий пакунок, загорнутий у полотно.
— Ти хто такий?!
Прибулий сягнув за пазуху та видобув звідтіля звернутий в рулон пергамент, скріплений тяжкою військовою печаткою. Після того він подав його кальницькому полковникові. Богун розвернув документ; сам він не був в стані його прочитати, але ж коли поглянув на печатку польської військової канцелярії, коли побачив підписи комісарів військового зв’язку, на хрестики, поставлені козацькими полковниками, завмер, затремтів, стиснув пергамент в руці.
— Що… що це таке?! — спитав він не своїм голосом.
— Це батовська угода, — відповів незнайомий. — Не пам’ятаєте? Ви підписали її в церкві, в Таращі з депутатами коронних військ.
— Не було ніякої угоди… Бо ж…
— Запорізьких депутатів було замордовано. Однак до того, вони дали присягу на угоді, привезеній ляхами.
— Так вона існувала? Як то так?
Вся кров сплила Богунові з обличчя. Те, що ввело його у вбивчий шал, оказалося неправдою. І тоді… Це означало, що…
— Хто ж вбив полковників?! — викрикнув він та схопився на ноги. Схопив незнайомця за свиту на грудях та сильно тряхнув. — Ти хто такий?! В чому тут справа?! Виходить, угода була? А якщо ж так, тоді хто повісив моїх побратимів у церкві? Пшиємський? Калиновський? Хмельницький?
— Козацькі депутати підписали в Таращі батовську угоду. Однак потім, коли посланник ляхів поїхав, всі вони були забиті кимось, хто не мав нічого спільного з коронним лицарством. І так виходить, мил’с’даре полковнику, що Собеський та Пшиємський не зрадили. Такого підлого підступу вони не допустилися. Вбивство було справою когось, хто бажав, щоб між вашими націями ніколи не було згоди.
— Хто ж то вчинив?
Незнайомець відступив до коня, потім перерізав ремені, які підтримували пакунок та скинув його на землю. Клунок глухо застогнав. А тоді незнайомець розпутав ремені, розкрив верхню частину мішка, відкриваючи молоду, чорноволосу, зв’язану жінку з кляпом у роті.
А потім низько вклонився.
— Це я учинив, ваша милість козацький полковник. Я, Бертран де Дантез, сам особисто вислав оцю жінку та своїх рейтарів, аби не допустити до підписання угоди. Вони спізнилися і не здолали запобігти підписанню пергаментів, однак вбили всіх козаків та кинули підозру на ляхів… Це ми винні в цьому злочині. І тепер віддаємося до рук мил’с’даря.
Богун з відчаєм схопився за голову. А потім схопив в руки шаблю.
— То не може бути правдою… Ну що ти такого кажеш?! Для чого ти це все зробив?! Для чого нас порізнив та видав на різню коронну армію? Нащо повісив запоріжців у церкві за те, що вони підписали угоду з Річчю Посполитою?
— Я учинив все це, бо був… дурнем, милостивий пане полковнику. Пізніше я зрозумів власну помилку, хотів її виправити. Але запізно.
— За те, що учинив, згинеш в муках! Ах ти, сучий син, та я тебе цвяхами наб’ю, накажу на паль посадовити, кіньми роздеру! — прохарчав Богун. — І пізнаєш ти, що є смерть та страждання. За кожного убитого молодця пекельні муки терпіти станеш! І на це я даю тобі своє козацьке слово! Слово Богуна!
— Милості домагаюся…
— Так як ти можеш… І за що? Навіщо?
— Європа — то є шахівниця, на якій великі світу цього: королі, їх роди та династії розігрують безкінечну партію шахів. І так як в шахах, пішаки падають, а королі, навіть притиснуті до муру — ніколи своєї влади не втрачають. Для великих світу цього пішаками завжди є ви: козаки, поляки, литвини. Ось партія шахів добігає кінця, ось-ось роди та династії готові іти на порозуміння, щоб стерти з мапи світу Річ Посполиту, яка для них є лише калікою, байстрюком любельської унії, що був зачатий всупереч здоровому глуздові. Бо ж, як говорив майстер Декарт: