Яцек Комуда – Богун (страница 37)

— Хо, відразу ж видно, що то перстень дівки гулящої! Лілія! Теж мені!

— Ги, дивіться-но, сарацина голова!

— А тут куревська пизда…

— Де пизда, а ну покажи!

— То не пизда! — пояснив Криса. — То є жіноча хустка. Значить, Наленч.

— Еее, то значить, той герб є для бабів добрий!

— А це що за герб, Криса? Як він зоветься?

— Ну і як? Три хери…

— Ха! Ото мені, брат, підходящий перстень. По ньому відразу видно, що ти пан на всю харю! І чоловік, як видно, на всю мотню! То і звучати буде: Матвій голитьба гербу Три Хери!

— Та які хери, дурню! То ж соснові гілки! А герб зветься: Годзємба.

— А мені давай зі срібною стрілою!

— За нього заплатиш два шостака!

— Як то? Чому так?

— Бо то герб знаменитий. Савроматський і вандальський.

— Звідки відаєш?

— Бо на нім знаки, як на дніпровських курганах, невіглас. Це значить польські савромати їх там залишили!

— Дивіться, брати! Діва на ведмедеві! Давай, Криса!

Не минуло багато часу, як всі персні з пояса Криси зникли. Молодці добре запаслися ними. Деякі, більш заможні, взяли по два, по три. І відразу ж посварилися, вимінювалися, бились та видирали собі найбільш знамениті печатки.

— Милостиві панове! — скомандував Сірко. — А тепер до палянки! Вип’ємо за нашу нобілітацію!

— А я з тобою не п’ю! — заявив Криса.

— А це ж чому?

— Бо ти хам, а я — шляхтич. І герб в мене більш цінний. Дивись, три чортячі голови гравіровані! А в тебе що? Стіг з села! Та на погибель з таким гербом! Старим бабам на сміх!

— Ах ти ж, курвин сину! Почекай но!

А потім все пішло навіть дуже швидко. В півтемряві блиснули запорізькі шаблі, і так відбувся перший поєдинок шляхетно «уродзоних» козаків.

Розділ VI

Initias Calamitatis Regni

Даніель Чаплинський, поручник національної панцерної хоругви, а чотири роки тому — чигиринський підстароста з милості ясноосвіченого Олександра Конєцпольського, ніс хрест вже чотири роки… З тієї миті, коли вигнав з хутора в Суботові Богдана Хмельницького, коли наказав своїм татарам майже до смерті побити Тимофія, коли, в кінці кінців, оскаржив старого козака в зраді і відібрав у нього Гелену.

Якби ж то йому знати, що вже тоді Хмельницький розмовляв з королівськими посланниками! Якби ж то йому здогадуватися, що Запоріжжя мало готуватися до війни з Туреччиною! Хмель, зламаний звинуваченнями у зраді, збіг на Січ та підняв козаків на боротьбу, розбиваючи війська Речі Посполитої під Жовтими Водами та Корсунем. І все це — з вини його, Даніеля Чаплинського. Ні с того, ні з сього пан чигиринський підстароста зробився найбільш ненависною особою в усій Речі Посполитій. Це йому приписували на сеймах та сейміках провокування бунту. Це його голови вимагав Хмельницький в комісіях та угодах. Чаплинський міг би збігти хоча б до Пруссії чи до Цісарства. Він міг зашитися в якімсь куті і перечекати негоду, але цього не зробив. Він вступив до війська, бився з козаками, першим вибрався з обложеного Збаража, везучи листа до короля. В кінці кінців, він став поручником панцерної хоругви, а товариші та старшина оцінювала його мужність. Однак, полегшення він від того не зазнав.

Кожен раз, коли він бачив трупи, різні, спалені міста, вирізані села — до нього поверталися спомини чотирьохрічної давнини. «То все моя провина, — шепотів він сам до себе. — Це все я справив…» Він ішов крізь мерців та кров. І тому зараз віз в саквах батовську угоду, яка повинна була здійняти страшний тягар з його серця.

Старшина вже чекала їх побіля покинутої церкви. Чаплинський під’їхав під ворота, сплигнув з коня.

— Слава Богу!

— На віки віків!

Поручник увійшов до церкви, схилив голову та перехрестився. А потім підійшов до царських воріт, де його чекала козацька старшина. Там він склонився і поклав на стіл перед ними запечатаний документ.

— Це батовська угода, підписана маршалком та членами військового кола конфедерації коронних військ.

— Ну що ж, от і дійшли ми до договорів, — процідив крізь жовті зуби Баран. — А перевірте но, чи все там як слід стоїть.

Гроїцький та ще один козак — видно, сусцептант[123], а може подпісек[124] з канцелярії Виговського, взяли лист і почали читати.

— Погодилися ляхи, щоб і ноги собачих синів, єзуїтів, в руському князівстві не було. І на Київську Академію грошей покладуть. А нам — шляхетські привілеї!

— А де ж це Богун?

— Хмельницький його на нараду визвав.

— Тоді, пане Чаплинський, — сказав Гроїцький, — підписуємо угоду, а ти забереш папери до обозу. Я дам тобі сороку семенів, щоб тебе від ворогів пригода не спіткала.

Гроїцький взяв перо та склав замашистий підпис на обох копіях угоди.

— А я за себе і за Богуна підписую, — буркнув Баран.

— Як це то: за Богуна? — почав протестувати Чаплинський. — Що, хочеш підробити його підпис, мил’с’даре полковнику?

— А хто впізнає, який підпис мій, а який — Богуна? — запитав Баран, виписуючи на угоді два хрестики. — Ми прості козаки, колегії в Дикому Полі кінчали, а не в Києві.

Наступний хрестик, хоча й не дуже охоче, Пархоменко. Після нього накарябав невиразний підпис по-російськи Сава Савич. Чаплинський забрав копію документу, сунув за пазуху. А потім полегшено зітхнув. Сталося!

— Завтра зранку ми прийдемо під табір з полками присягати угоду, — сказав Гроїцький. — Знаком буде знамено з Богородицею. Я ж забираю угоду та повертаюсь. Чолом вашим милостям.

— Бувай, пане Чаплинський. Повези добру новину до табору!

Чаплинський обернувся та вийшов з церкви, перед тим зложивши уклін Христові. І через хвилинку всі почули стук копит його коня. Баран теж обернувся і положив на столі перед іконостасом та царськими вратами акт батовської унії. Сонце вже сховалося за лісами, і лише вгорі, під дерев’яною стелею присвічували останні, червоні денні блиски.

Несподівано коло церкви заіржали коні. Хтось крикнув, за вікном пролунав глухий стукіт падаючого тіла. Баран неспішно повернувся до дверей.

З брязкотом шпор до церкви увійшли обірвані, понурі постаті польських жовнірів в рваних жупанах, приталених куртках та вицвілих деліях. За ними з’явилися чорні рейтари. Вони затрималися на порозі. Погляди прибулих та козаків схрестилися.

— Ваша милість з табору? — запитав Баран. — Залишили тут щось?

Шляхтич, що був на чолі поляків посміхнувся: страшно, безжалісно, холодно. Долоня в залізній рукавиці сягнула до головні шаблі.

— Почекайте, дітки мої, — прошепотів він. — Сьогодні вже накормлю вас досита. Тааак. Я ж знаю, які ви спрагнені…

— Пане шляхтичу, що це ви?

— Де акт батовської унії?

Черкаський полковник похилився, його губи стягнулися, відкриваючи зуби. А потім він схопив рукоять шаблі-ординки.

На перемовини з маршалком конфедератів та полковниками Дантез йшов зі спокоєм в душі. Він розумів, що його ні в якому разі не чекав приятельський дискурс з пивом та горілкою. Француз очікував найгіршого — вибуху гніву конфедератів, тортур, а може, навіть, і смерті. Все в залежності від того, в яких настроях будуть пани шляхтичі. А настрої дуже часто залежали від кількості випитого меду та вина.

Бертран не жалівся над власною долею. Один раз, під шибеницею в Пшемишлю, він вислизнув з обіймів кістлявої коханки. І він не був впевнений, чи вдасться це йому в другий раз, але доброго настрою не втрачав. Бо ж, як мовили в Польщі: до трьох раз стукають. А він втік від смерті усього лише вперше. Звичайно, якщо б рахувати всі битви та поєдинки, в яких він вийшов живим, у нього зібралася б не одна, а, принаймні, дюжина хрестиків. Але ж — йому й так було дано пожити довше, ніж він сам вважав. Принаймні, один раз він обдурив смерть, так що зараз був готовий йти їй назустріч з піднесеною головою. В сумі — не перший раз.

В гетьманській канцелярії зібралися найбільш важливі полковники коронного війська. Був маршалек Пшиємський, були Одживольський, Собеський, Гродзицький, Друшкевич та багато інших. Всі ледь розміщалися за столом. Дантез, без якогось хвилювання дивився на нахмурені вусаті обличчя, позначені шрамами, на блискучі очі, високо підголені за лицарською модою голови. Він куртуазно склонився маршалкові, смутно всміхнувся Собеському.

— Пан полковнику Бертране де Дантез. Ти був довіреним слугою та поплічником гетьмана Калиновського, якого, за вироком військового конфедератського кола було ув’язнено за зраду та шаленство, оскільки він хотів використати коронну армію заради приватної війни з Хмельницьким. Тому ти теж залишишся під сторожею, доки ми не вияснимо всієї справи на найближчому, надзвичайному сеймі. Але ж тим часом трапилася страшна річ, яка підтверджує нашу думку, нібито існувала змова, а бо ж і дійсно дійшло до зради Речі Посполитої. Хтось передав козакам плани табору під Батогом і склад коронної армії. Цей хтось зрадив нас та видав на смерть з рук Хмельницького.

Пшиємський кинув на стіл накреслений на папері план табору. Дантез глянув на план і смутно всміхнувся.

— І тому я зараз запитую, чи ваша милість бачила ті папери, а якщо так, то чи відомо тобі, хто передав їх козакам?

Гірка посмішка не сходила з вуст Дантеза.

— Так, — відповів він, дивлячись Пшиємському прямо в очі. — Ці мапи я бачив. Однак, перш ніж я хоч щось скажу, милостиві панове, власною честю поручіться, що не порубаєте мене після того, що почуєте. Дуже гаряча кров тече в вас, панове поляки, а я хотів би хоч трохи ще потішитися вином та жінками.