Яцек Комуда – Богун (страница 25)
Два вершника вихопили з юрби першого селянина. В слабкому світлі факела Опанас розпізнав Чорновола. Панцерні погнали його під хрест, де чекав шляхтич на чудовому, сивому коні. Жеребець з позолоченою збруєю, інкрустованою бірюзою, з нагрудником, прикрашеним кистями та перлами, гордо здіймав голову і тряс султаном зі страусового пір’я. Опанас переніс очі на вершника. В світлі місяця він побачив молодого шляхтича у ковпаку з хутра рисі, з підвісом, пуком пер чаплі, одягнений у малиновий жупан з петлицями.
— Пане поручнику, — звернувся молодик до товариша. — Спитай-но, де бунтівники!
Вершник у посрібленому бехтерці, з обличчям, прикрашеним сивими, спадаючими донизу вусищами, під’їхав до Чорновола.
— Де різуни? — загримів він згори. — Де Хмельницький?! Говори, хаме!
— Не знаю я, пане, — простогнав Чорновол. Бульба знав, що той говорить правду. Вони не знали, де шукати козаків. — Помилуйте, на святу пречисту…
Молодий шляхтич підняв долоню. Дав знак. Чорновол не чекав. Впав на коліна, хапаючись за прикрашене яшмою стремено і підкутий саф’яновий чобіт шляхтича — це він хотів поцілувати панські ноги. Але не встиг! Зі свистом і блиском впали донизу шаблі панцерних! Відрубані руки Чорновола впали на степову траву. Різун перевернувся, давлячись криком. Він вив та катався в потоках чорної в місячному світлі крові. Не встиг він застигнути, як солдати витягнули з юрби наступного селянина.
— Де Хмельницький? — спитав посивілий шляхтич байдужим тоном. — Говори, хаме; не потрібен нам весь цей
— Та клянусь муками Божими, помилуй, пане, — проскиглив селянин. — Я не знаю… не…
Молодий шляхтич дав знак рукою. Селянин навіть не простогнав. Бульба помітив лише короткий блиск, після чого голова покотилася по землі. Тіло похитнулося, зробило кроків зо три, впало перед капличкою та безруким Христом…
Панцерні скочили в юрбу, шукаючи наступної жертви. Їм не треба було силуватися. Тарас з бандурою в руках вийшов сам.
— Помилуйте, добрий пане. Селяни Хмельницького в очі не бачили. Вони нічого не знають. Якщо ж ви їх відпустите, я вам скажу добру новину…
— На коліна, хаме! — крикнув сивий поручник. — Як смієш мовити, коли тебе не питають?!
Солдати підскочили до бандуриста… Два покривавлені вістря піднялися над блідим, дрижачим козаком.
Вересай схопив бандуру. І заграв…
Довгий час вони стояли напроти одні напроти других. Польські пани в багрянцях, в сріблі та золоті, на конях з позолоченою збруєю — і він, простий козак — бандурист в сірій свитині, дрижачий, переляканий.
І сталося чудо. Полковник не опустив руки. Припинив екзекуцію на який час!
— Що ж ти хочеш мені переказати? Говори негайно!
— Тільки спочатку ваша млість нехай дасть слово, що не накажеш селян стратити.
Панцерні рикнули сміхом. Навіть коні почали пирхати. Молодий полковник подивився бандуристові прямо в очі. Юнок затрясся так, що аж зуби дзвеніли.
— Я все розповім. Тільки нехай… ва… ваша милість поклянеться…
Панцерні зареготали ще голосніше.
— Даю
— Пан писар Виговський та старшина козацька висилають листа до його милості пана гетьмана з запитанням, а чи не уклав би він перемир’я та угоди з військом запорізьким.
Солдати здригнулися. Старий поручник і молодий шляхтич непевно погледіли один на другого.
— Якщо то правда, тоді станеш перед гетьманом, — в кінці кінців сказав полковник. — На коня його! — наказав. — Берегти, немов ока в голові!
— А з різунами що, ваша милість?
— Відпустіть вільно!
Солдати з непевністю переглянулися. Дуже рідко чули вони такі накази. Однак, слухаючись наказу, від полонених відступили. Зі стукотом копит, з бряжчанням зброї, з шумом пер вершники почали зникати в лісі та хащах.
Покривавлені селяни залишилися на перехресті доріг одні. Ніхто не вірив в слово полковника. Ніхто навіть не ворухнувся. Всі чекали, що ляхи повернуться знову, що з кущів засвистять стріли та кулі.
В кінці кінців Бульба на трясучих ся ногах підійшов до хреста і впав на коліна. За ним пішов наступний селян, і ще один. Юрба кинулася до хреста. Селяни складали дрижачі руки до молитви, хрестилися поєднаними трьома пальцями[93]. Під небо поплили слова молитви:
—
Місяць світив повним блиском, коли вони знайшлися на поляні перед польським табором. Він стояв на горі, що мала більше як милю в ширину. Довкола, у мертвому світлі місяця біліли скали, яри та провалля над Богом[94]. Боки табору захищали скалисті урвища, від чола степ опадав до ріки, а з тилу підносився круто аж до похмурих лісів на пагорбах, що маячили — ген-ген — за ярами та скальними порогами. Від поляни табір прикривали острожки та блокгаузи, на яких несла стражу польська піхота. На тилах при факелах насипали шанці та лунети[95]. За ними чорніли редути, обставлені німецькою піхотою та гарматами. Хоча стояла ніч, всюди кипіла робота — серед наметів горіли факели, крутилася челядь та гайдуки. Загострювали палі, насипали вали, перекочували тяжкі таборові вози.
— Повіряю вашій милості посла, пане Чаплинський, — сказав полковник старому воякові, коли вони доїхали до своїх кватир. — Гей, Тарасе, ти як?
Молодий козачок, розкривши рота, дивився на відкритий вхід до намету, перед яким вони стояли. Мовби очарований дивився він на прапорець. А на нім була Яніна, старовинний польський герб, який представляв поле в полі, чи то один щит в другому.
— Спаси, Христе. Правду казав Олесь… — прошепотів Тарас. — Ось виконується воля Твоя… Ясні панове, — з благанням у голосі спитав він, — а чий же то знак?
— Мій, — відповів полковник. — Я — Марек Собеський гербу Яніна, староста красноставський. А ти краще молись замість того, щоб рожу щирити. Гетьман Калиновський дуже все завзявся на козаків. Я його заспокою, але ж, якщо брешеш, на гілляку підеш.
Полковник завернув коня і погнав риссю. Квартиру гетьмана він знайшов легко. Великий намет був ярко освітлений сотнями свічок та ліхтарів. Вхід стерегли драгуни в малинових фарбах, з мушкетами в готовності та запаленими гнітами, а всередині великий стіл угинався під полумисками, наповненими пирогами, прикрашеними фігурами оленів, кабанів та лебедів; запеченими гусьми, заправленими шафраном та корінням, мисок з капустою, юшкою та кашами. Вина: мальвазія, липець, алікант та ривула[96] лилися струменями до горщиків, кубків, розтруханів та бернардинів[97].
За столом засідала вся військова старшина коронної армії. Був генерал артилерії Зигмунт Пшиємський, сивий чоловік в темно-синьому вамсі, артилерист та полковник загонів, складених з іноземців, ветеран шведських, імперських, датських і Бог знає яких іще війн… Поряд сидів одноокий Кшиштоф Гродзицький, губернатор Кудаку[98], прозваний Циклопом, який майже рік втримував облогу козаків, а після капітуляції був викуплений з неволі. Без міри пили командири національних загонів: Кшиштоф Корицький і Станіслав Друшкєвич. За ними Собеський бачив позначене шрамами обличчя Яна Одживольського. Далі бавився Людвік Олександр Незабітовський, гуляка та скандаліст, але ж і воїн на всі сто. А поряд з гетьманом сидів молодий, блідий шляхтич в чорному вамсі, обшитому мереживом та галунами.
— Вітаю, пане полковнику!
Марек Собеський, староста красноставський, склонився перед гетьманом.
— Чи є якісь вісті про козаків?
— Ми схопили запорожця, який повідомив, що Хмельницький вже виступив з Чигирина.
— Тоді з радістю привітаю його під Батогом. Дай Боже, ще тиждень, і буде покій на Україні. Знесемо Хмеля і підемо на Дніпро. Правда, пане Дантез?
Собеський завмер. Цей голос… Це обличчя. Десь він вже його бачив. Десь чув той голос… От тільки, чорти б його забрали, де?!
— Так, то найсправжнісінька правда, — підтвердив чужоземець. — Ваша милість може бути впевнені в перемозі! Ну а після вікторії — і великої булави!
— Давно вже повинен я був велике гетьманство дістати, звідколи п’яниця Потоцький від горілки коні двинув, — буркнув Калиновський. — Що з того, коли наш найясніший пан виключно своїх покойових слуг слухає, коли роздає вакантні посади.
Полковники засміялись, коли красноставський староста підняв тост за них.
— Хмельницький прислав мені відповідь через нарочного, — буркнув Калиновський. — Пише, щоб я з військом відступив, бо інакше до мене в гості прийде! Ну то я вгощу його по-королівськи, тільки не за стіл його, а на паль посаджу.
— Не кидай, ваша милість, слів на вітер, — промовив під ніс Пщиємський.
— Пан Пшиємський інакше нашу ситуацію бачить, — сказав Калиновський. — Представ собі, пан старосто, що він дораджував мені обоз звернути та переміститися в інше місце. Ваша милість боягузом підшитий!
Пшиємський поблід. Видно, що він так і не навчився зносити настрої Калиновського.
— Коли ваша милість ледве хоругвою командувала, я вже під Конде бився, а потім під Бернардом Веймарським, який шведів водив.
— І певне галіцька хвороба[99] розум тобі зіпсувала, бо вважаєш, нібито всі розуми зрозумів! — сказав Калиновський, показуючи Пшиємському велику, ніби тюрбан язичника, дулю. — Доки булава при мені, тримай-но, мил’с’дар, язик за зубами!