Яцек Комуда – Богун (страница 24)
— Віват, посол! Віват, Тарасе! — закричало декілька п’яних козаків.
Богун тільки тихо матюкнувся.
— Я зараз тобі листи підготую, — сказав Виговський. — Ти повинен будеш гетьманові лист доставити і сказати, що тебе присилає старшина козацька, яка бажає укласти угоду. Якщо ж солдати конфедерацію укладуть, тоді ти повинен будеш піти до маршалка конфедератів!
— Дозвольте мені з батьком попрощатися, — склонився Тарас.
— Іди.
Бандурист ще раз поклонився, замів бруд та мишаче лайно шапкою, після чого вийшов. Хвилиною пізніше Богун схопився з місця і ногою відкрив двері хати. Розглянувся, шукаючи очима Тараса. Бандурист стояв на колінах перед своїм батьком — старим дідом — лірником Остапом. Коли Богун підійшов ближче, старий зробив на чолі сина знак хреста.
— Тарасе, — сказав полковник. — Послухай…
— Так, батьку…
Бандурист уклонився.
— Та що ж ти наробив! Ляхи тебе вб’ють! Нащо ж ти виступив?
Тарас опустився на коліна, склав руки, мовби збирався молитися.
— Не сердьтеся на мене, батько… Я мушу… Я бачив приятеля свого, Олеся, на паль набитого. І в нього було видіння. Він сказав мені, що буде велике кровопролиття на Україні, якщо не дійде до миру. Він побачив молодців на палях, матерів та дітей конями подавлених, молодиць, яких в татарську неволю гнали, дерева, дітками обвішані. Бачив він, як спадає на землю золота корона, як злітаються над нею чорні двоголові орли…
— Господи помилуй! Та що ти?!
Бандурист весь трясся. На грудях та руках Богуна помітив він закривавлені, обсмалені рани, з яких сочилася кров. «Заб’ють його, — подумав він. — Замордують батька!». Тарас закрив очі і весь дрижав.
— Він сказав мені, що Мати… Божа, яка чудесним чином схоронила мене від смерті, вибрала мене, щоб пішов я і заніс мир ляхам та козакам. І грав їм думи, бо пісні мої душі та мислі злагодять і успокоять. Інакше спорожніє Україна, спорожніють Польща та Литва. А вас шість куль роздеруть!
Богун протягнув здорову руку, бажаючи схопити Тараса за голову, а може й відіпхнути. Але ж стримався и обпер долоню на плечі хлопця.
— Не буде миру з ляхами, — сказав він. — Дурненький ти, Тарасеньку, бо на смерть ідеш. За що ж ти мені це робиш?.. Це ж я вже один на світі залишився. Молодців вірних війна вигубила, а Бурлай під Збаражем пав. Один ти залишився… А тепер і тебе втрачу.
— Я бачив, — промовив Тарас таким голосом, що Богун здригнувся, — як корону лицар, в якого гербі щит на щитові, піднесе. І на голову свою корону надіне. І вас я там бачив, при ньому. І при вас була гетьманська булава. А я вже маю йти. Так я Богородиці пообіцяв і поклявся в тому. Мушу спробувати… Один раз мати народила!
А потім заграв і заспівав:
— Тарасе… Тарасе…
Хтось кликав його. Голос був знайомий і близький, теплий, заспокійливий. То був голос матері… Він пристав біля неї на коліна, низько схилив голову. Почув дотик її долоні на голові.
— Спіши, Тарасе. Пробила остання година. Якщо хтось зараз кров проллє, ніколи миру не буде, бо стягне на Україну демонів війни, вогню та пожеж. І згине божий народ Русі та Корони.
— Ляхи вб’ють мене, мамо, — простогнав Тарас.
— Вдар у струни, миленький. Тільки піснею втримаєш ти шаблі, що прагнуть крові. Заграй ляхам і козакам колискову. Усипи демонів війни. Поспіши, Тарасе…
Його оточували закривавлені, майже до кінця порубані тіла селян. У більшості були відрубані кінцівки — вони трясли кікотями рук та ніг, шукали власних голів, спотикалися на випущених кишках.
— Мамо, не винесу я більше того видіння… Кожен день… Кожну ніч придивляюсь я до тіл своїх бойових побратимів і видивляюся на них кривавих ран. Щоночі прокидаюсь я в жахові, що усі, кого я люблю, згинуть.
— Тарасе, чи готовий ти пожертвувати всім, щоб це скінчилося?
— Як живу. Не бажаю я дивитися на танок трупів!
— А чи в стані ти пожертвувати самим собою? Взяти на власні плечі тягар вин ляхів та козаків, і віддати душу за… угоду?
Вересай здригнувся, а потім мати взяла його руками за голову та погладила по волоссю.
— Якщо треба… тоді візьму. Але ж боюсь, матінко.
— Одного мала я сина… Ти другим станеш, — прошептала та притулила до себе.
Кошмар розвіявся. Закривавлені людські залишки почали змінюватися, простуватися, аж врешті змінилися і живих людей. Вересай побачив похилені над ним розкуйовджені, пристроєні в хутряні шапки чи солом’яні капелюхи голови різунів.
— Тарас, ти що?!
— Велика буде війна в Україні. Бачу, як вона натягується. Чую, як мчить смерть на коні. А по що ж вона так мчить? По ваші голови, дядьки.
— Спаси Христе, — перехрестився Чорновол. — Я в Немирові чув, як діди співали, що золоту корону чорні орли роздзьобають…
— Не каркай, — заговорив віковий Опанас Бульба. — Прийде тепер мор на панів, бо батько Хмель готуватися до бою наказав. Ми вже списи викули.
Корнійчук, чиє обличчя було покрито віспяними висипами, який сидів з іншої сторони вогнища, сплюнув на вістря поставленої торчма коси, потім почав з хрустом проводити по ній оселком.
— А знайшли, де Хмеля виглядати? На Україні? В Мультанах?
— Гетьман з великими силами на Молдавію йде, — відповів на це Тарас. — Не захотів господар Лупул віддати дочку за жінку синові Хмеля, так що Тиміш сам візьме її по-козацькому та в ложниці матиме.
— Ну а ми добро візьмемо, — Бульба протягнув перед собою ноги в рваних і смердючих постолах, — що є у дворі в Поморноках.
— І ляшок дістанемо молодих, — зареготав Чорновол, щирячи чорні пеньки від вибитих зубів. — Як одну таку в Тарасинцях брав, то така була, ніби свята панна з церковних образів. А як же вона просилася, як рученята складала. А потім вже тільки стогнала, бо ж такого молодця як я, серед ляських гусар зі свічкою не знайдеш!
— Тихо! — шикнув Опанас. — Я щось почув.
Вони всі сиділи навкруги вогнища, біля табору, складеного з селянських возів, поставлених в коло. Чорні контури дерев, освітлених місячним світлом, виділялися на зоряному небі. Бульба зробив шаг вперед. Він очутився в темноті, за колом світла вогнища. Щось порушилося в лісі. Під віттям дубів появився контур коня з вершником, який поволі пересунувся над ямою від впалого дерева. Той кінь… Це не була селянська шкапа чи татарський бахмат. В нього була струнка шия, гнучкий зад, груди мов у лебедя. І це був не козацький верховий кінь!
— Корнійчу-у–ук!
— Що за лихо?
— Ляха… Ляха бачив, — ледь видавив з себе Бульба.
Різун підірвався на ноги, схопив косу и підскочив до Опанаса.
— А ну виходи, ляше! — з усіх сил загорлав він. — Будемо тебе на палю набивати!
В час, коротший, ніж миттєвість, чорна тінь висунулась з-за дерев. Вона допала Корнійчука, промчала поряд — страшна, яку не опануєш. Опанас здужав помітити лише блиск шаблі, почути хруст тіла, яке перетинають, а потім вже біг, ноги самі несли його в сторону табору. Голова Корнійчука покотилася до багаття, впала в круг світла і завмерла, поглядаючи на світ вилізлими з орбіт очима. Всі в один голос простогнали.
— Людиииии спасайтесяаааа! — закричав Опанас. — Ляхиии йдууууть!
Але було вже пізно. Не вспів хоч хто-небудь крикнути, ще до того, як стражники підняли тривогу, вершники вже вискочили з-за дерев. Гукнули постріли, заіржав кінь. А потім страшний, неприборканий і кривавий ураган спав на табір.
Селяни навіть не пробували ставити опір. Вони гинули з виттям, криками та сльозами, падали під ударами кінських грудей, розчавлені кінськими копитами. Нападники сікли їх по спинах та кінцівках, відрубували долоні, що хапалися за борти возів, розбивали вщент голови. Били з вбивчою вправою професіональних вояків, без віддиху, безжалісні, ніби вовки, швидкі мов вітер в степу, страшні, ніж сисуни з-під вікових курганів.
Опанас біг, прикриваючи долонями голову. Впав на землю, чуючи стукіт копит, втулив обличчя у вологу, закривавлену траву. Через мить над ним пробігли селяни, що тікали від вершників. Застогнав, отримавши удар ногою, коли по ньому пробігли чиїсь личаки. Потім схопився на ноги і побіг до возів, протиснувся під колесами. Висунувся і…
Дістав по голові, впав на тіло якоїсь молодиці. Помацав тім’я, але крові не почув, зрозумів, що отримав плазом, а не лезом.
Різня була закінчена. Опанаса погнали, не жаліючи ударів ногами чи нагаєм туди, куди збирали недобитків з табору. Разом з іншими селянами він опинився в групі черні. Звідусіль на них напирали морди, груди та боки красивих, гнучких польських коней. Селяни, збиті у купу, що закривалися від ударів шабель, нагаїв та чеканів, могли лише бігти вперед. Той, хто впав, так вже і залишався на землі, бо такого топтали копита, пробивали шаблі, або ж чекан розбивав такому голову.
Вершники загнали бранців на пагорб, під хрест, що стояв на перехресті доріг і на якому стирчав посірілий Христос без рук та голови. Опанас крадькома роздивився. Їх оточували панцерні в кольчугах, підлатниках і бехтерцях. З-під місюрок та хутряних шапок виглядали понурі, вусаті, позначені шрамами обличчя. Очі ляхів не виражали нічого. Зараз вершники крутилися мов вовки довкола людей в покривавлених свитах, сірм’ягах та смердючих дьогтем кожухах.