Яцек Комуда – Богун (страница 23)
— Хмельницький вислав до Москви посольство Іскри, щоб допомоги проти ляхів просити. Однак не відомо вам, що Іскра повинен упросити государя, щоб той прийняв у підданство Військо Запорізьке. Гетьман хоче віддати Україну під владу Москви!!!
Козаки завмерли. Савич шарпнув себе за оселедець. Пархоменко прикусив мундштук люльки. Кільдієв дурнувато посміхнувся, а Гроіцький потягнувся до шаблі.
— І в тебе є якісь докази? — прохарчав Баран. — Чи ми повинні вірити тобі на слово?
— Ось, — Виговський витяг з-за пазухи розпечатаний лист і сунув його під ніс козакові, — копія листа до государя. Тут все чорним по білому стоїть!
— Сам читай, — наказав Баран. — Сам я ні читати, ні писати не вмію!
— Вашій Милості, Великому Государеві, Цареві і Великому Князеві Олексієві Михайловичу, — почав Виговський, — всієї Русі самодержцеві, ми, Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького, низенько до самої землі чолом б’ємо…
Богун з відразою сплюнув та розтер слину підкованим каблуком козацького чобота.
— …і декларуємо, що іншому цареві служити не бажаємо, тільки Тобі, Государеві Православному, б’ємо чолом, щоб царська величність разом з Україною під свою владу прийняв, і за цю милість низько Вашій Достойності дякуємо, оскільки йде проти нас король польський з великою силою. Вашій Милості всього найкращого бажаючий, приятель та слуга, підніжка знижений Богдан Зенобій Хмельницький з Військом Запорізьким.
— Спаси Христе! — викрикнув Богун. — І що ж це таке має бути?
— Про-о–одає нас Мо-о–о-оскві, — пробелькотав з відразою Баран.
Полковники злобно хрипіли, хапалися за шаблі та булави.
— Хмель зрадник! — підняв Гроіцький шаблю, — трясця б його мордувала!
— Зра-а–ада! — завив якийсь сотник.
Цей крик відразу ж підхопило декілька пропитих голосів.
— Мовчати! — прошипів Пархоменко. — Хмель знає, що робить! І ми повинні його слухати!
— А я присягу государеві не зложу! На погибель Москві!
— Та це ж бунт!
— Мовчи, попів сине! Я хочу шию зберегти!
— Так, я попівський син, а ти від київської мурви рід ведеш!
Гроіцький схопив Пархоменка за бекешу на грудях, притягнув до себе через весь стіл, перекидаючи келихи та ківш з залишками палянки. Яким шарпнувся, вихопив з-за пояса пернач, бажаючи вцідити молодця по лобі, але ж в останню мить його схватив за плече Баран. Решта старшини схопилася за шаблі та чекани. От-от здавалося, що все закінчиться бійкою та рубаниною, як колись і закінчувалися Чорні Ради на Січі. Бо ж всім було добре відомо: там де зустрічалися двоє запоріжців — там завжди були три різні думки.
— Панове браття-молодці, — звернувся до всіх Пархоменко. — Дивіться, як платить Хмель військові запорізькому за кров, пролиту під Корсунем, Пилявцями і Збаражем! За те, що під Берестечком ми йому сраку прикривали, коли він з Тугай-беєм збігав, тепер волю нашу московським виродкам продає?
— Гетьман знає, що робить, — кинув Пархоменко. — А хоч би й не знав, так ви краще мовчіть, сучі діти. Що ж це таке? Бунтувати станете? А чи не бунтували Мозиря та Гладкий[92]? І покотилися їх голови аж до самого Дніпра! І довго ж котилися, повірте мені на слово!
— А добре ж говорить! — скрикнуло декілька з страхітливих козаків. І, звичайно ж, замашисто перехрестилися.
— Так що не бунтувати вам, але ж волю гетьмана в покорі приймати. Депутацію треба вислати, щоб він усвідомив, що про його задуми щодо Москви нам все відомо.
— А Хмельницький депутатів на палях розсадить! — сказав на це Виговський.
— Як це то? Чому так?
— Меч висить над головами вашими, панове-браття. Послухайте краще, що гетьман в інструкції до посла Іскри пише. Деяким з вас багато часу та уваги присвятив…
— Читай-но! — видавив з себе Богун.
Виговський витягнув другого листа.
— Давно вже відомо, що не всім нашим полковникам угода з Його Милістю, государем нашим, Олексієм Михайловичем, до смаку буде, а саме: Іванові Богуну, Саві Савичу, Баранові, Пархоменці та іншим, імена таких ти і сам добре знаєш. Тому, якщо государ про них спитає, переконуй його, що ніякої перешкоди з їхнього боку не буде, оскільки я під час молдавського походу постараюся, щоб ніхто з них підписання угоди не дочекався…
Козаків заціпило. Навіть Пархоменко витріщив очі.
— Зрада, — прошепотів Савич.
— Зрада, — пало з вуст решти старшини страшне, з трудом сказане слово.
— Одне тут є розв’язання для цієї справи, — сказав Виговський. — Ми повинні змусити Хмельницького оговтатися. І показати, що ще не вмерло військо запорізьке, що всі ми тут — вільні люди, які вибирають гетьманів, а коли треба — то й скидаємо тиранів. Вихід з цих клопотів є, але ж, визнаю, що багатьох з вас він… вразить, а може й налякає. А скоріш за все — розгніває.
— Сміливо говори, — кинув Баран, — шию не відріжемо. Принаймні, не тепер.
— Ми, милостиві панове, знаходимося між молотом та на ковальнею. З одного боку Хмель, який на шиї наші зазіхає. З другого — коронні війська, що до бою готуються. Перше, що треба нам учинити, це заключити з ляхами перемир’я, щоб плани Хмеля зірвати, власні голови заховати та показати, що тепер ми сила.
— Це що ж, королеві маємо уклонитися? — пирхнув Богун. — Шиї гнути перед панятами? Ми і так вже підписали угоду, яку сейм не затвердив.
— Згідно з новинами, що прислали мені з Варшави, сейм не ухвалив податків на оборону. Підканцлер Радзейовський зрадив короля та з Польщі збіг. Блудом Річ Посполита стоїть.
— А коли ж і не стояла? Але ж Берестечко нам влаштувала!
— Король не править, бо панята йому не дають, — сказав Виговський. — Панята не володіють, бо єдності між ними не знайдеш. Сейм не править, бо його зірвали! Військо, якому не платять, бунтує, але гетьман Калиновський бажає заступити Хмелеві дорогу до Молдавії. Річ Посполита зараз — це орел без крил. Війська нема, бо сейм не ухвалив сплати. Річ повинна прийняти наші умови, бо якщо Хмельницький задуми свої виконає, її чекатиме бій з Москвою…
— На погибель ляхам! — скрикнув Баран. — І нехай московіти всіх їх подушать.
— Так, і нехай подушать… — погодився Виговський. — Однак, що станеться, якщо Москва Річ Посполиту розіб’є? Чи стануть вірити нам московіти, коли стануть панами Литви та Великої і Малої Польщі? Чи залишиться тоді Запоріжжя і Україна при власних свободах? Може статися так, що в разі загибелі Речі Посполитої загинемо і ми, бо Москва зробить з нами все, що тільки побажає. І цю правду ляхи повинні розуміти добре!
— Таке може бути! — буркнув Гроіцький. — Але з Короною складно буде укласти мир, бо гетьман Калиновський, мовби вовк, з радістю нашу кров пив би і пив.
— В Варшаві нічого не відають про наміри Хмеля. Маючи його листи до царя, ми можемо виторгувати від Речі Посполитої такі привілеї, яких не дадуть нам ні государ, ні татарський хан, ні сам дідько! Укладемо перемир’я з ляхами, зірвемо плани Хмеля, а потім змусимо його відмовитися від унії з Москвою.
— Брешеш, — буркнув Богун. — І з ким в Речі Посполитій ми повинні розмовляти? Чи є хоча б один лях, який прийме наших послів? До кого ми повинні посилати людей? До гетьмана? Так може буде краще самим палі знайти, та самим на них і посідати. Не дамо задоволення старому дияволові Калиновському.
— Коли у гетьмана військо збунтується, він буде мусити вислухати наших послів! Ми ж, маючи спокій з боку Речі Посполитої, спитаємо у Богдана Зенобія, що значать листи до царя, і чому він підставляє наші шиї під леза.
— А ти знаєш, що висилка послів без згоди Хмеля — це бунт?
— То може самі голови собі відрубаємо та відішлемо гетьманові у цебрах з вином, як голову Жулкевського до Стамбулу? От буде радуватися Хмельницький такому вчинкові. Дня три від горілки п’яний буде!
— Правда!
— А от цікаво, — розсміявся Богун, — хто піде до ляхів як посол? Хто зголоситься добровольцем, щоб заніс лист гетьманові та повернувся з головою на шиї? Чи є такий молодець, у якого кров в жилах тече, а не запивок?
— Чи значить це, що ти погоджуєшся, пане-брате? — спитав Виговський.
Всі погляди схрестилися на Богунові. Полковник мовчав. Знову ожив біль в пораненому боці і лівій руці. Богун опустив голову. Він був втомлений. Він все програв. Багато років бив він шляхту, палив двори, мстив, воював і… чуяв, що вже немає в нього сил.
— Якщо знайдеться молодець відважний, який лист візьме, то нехай їде!
— Милостиві панове, хто добровольцем?
Полковники та молодці поспускали голови. Відправлення посольства до Калиновського, завзятого ворога козацтва, було просто шаленством.
— І що, в сраку вся ваша хоробрість пішла! — розсміявся Богун. — Гей, курви ви, волоцюги під церквою! Кінське лайно ви! Щоб прийшлося вам гарему у татар пильнувати! Щоб османи вас в неволі турецькій кожен день мали! Щоб собаки вам яйця лизали! Так хто визивається?
— Я піду!
Богун застиг. Цей молодий, звучний голос належав його бандуристові.
— Я піду. — Тарас поклонився всім зібраним. — Якщо немає в вас охоти, пани-молодці, тоді я лист візьму та ляхам поклонюся.
— Підеш, але ж на аркані до льоху! — рикнув Богун. — Не слухайте його, панове! То мій бандурист. Мій слуга! А я не дозволю йому туди їхати!
— Панове! — скрикнув генеральний писар. — То у нас є доброволець, який поїде до табору коронних військ, щоб відвезти пропозицію про перемир’я!
— Не погоджуюсь! — проричав Богун. —