Яцек Комуда – Богун (страница 22)
Пшиємський утримав руку в останню мить.
Дантез завмер. Його рейтари скрикнули. Вістря зброї генерала коронної артилерії кололо суперника прямо в те місце, де билося серце. Нетреба було великого досвідчення, щоб знати, якби Пшиємський тільки захотів, він пронизав би француза як порося. Дантез знав, що лише залізним нервам суперника він завдячує, що у нього з спини не стирчить п’ядь закривавленого заліза, і що сам він не подихає, пробитий вбивчим клинком.
— Кінчай вже, мил’с’дар, — прохарчав він і опустив зброю.
Одним швидким рухом генерал відсунув вістря и підскочив ближче. Перш ніж Дантез встиг ухилитися, п’ятою рапіри він отримав просто між очей. Поляк поправив копняком, вдарив ще раз, і француз зі стогоном звалився до калюжі, перекотився, завмер, коли вістря ворога торкнулося його горла.
— Послухай-но мене добре, пес придворний. Содоміте, в сраку траханий! Дурень недолугий! Здібний лише бабів старих лякати! Якщо я хоч раз побачу твою паршиву пику, то, честю клянусь, удавишся власним рожном, сучий сину!
Генерал замовк і деякий час тяжко дихав.
— А своєму панові передай, що я бунтувати не стану. Якщо він видасть наказ, піду з ним не тільки під Батог, а хоч би й до самого пекла. Що таке наказ, мені відомо. Але серця мого при тому не буде! А ось це — на пам’ятку.
Рапіра свиснула в повітрі і розсікла щоку Бертранові. Француз застогнав, а Пшиємський сунув зброю під паху, раз і другий вдарив носком чобота, так сильно, що у Дантеза свічки спалахнули в очах. Оберстлейтенант перекотився мало не під підковані чоботи рейтарів, з великим трудом піднявся на коліна: брудний, покритий болотом та гноєм. Він стогнав, пробуючи злапати дихання.
Генерал постояв ще хвильку, а потім сплюнув, знизав плечима. Повернувся, забрав від онімілого вахмістра свій капелюх і рушив до корчми. Двері за ним закрилися. І майже відразу після того до вух Дантеза дійшов сміх повій.
Дантез обіперся на плечі вахмістра і з трудом встав. Кров рясно стікала з рани на щоці, краплі її спадали на землю, плямила коштовний, обшитий мереживом дамастовий вамс.
— Коня! — прохарчав француз. — Коня дайте, сучі сини!
Рейтари уникали його очей.
— Ким є Смерть?
— Це ще хто?
Євгенія обперлась на лікті, притислась щокою до грудей Дантеза.
— Той самий, хто приймав мене у Красичині з маскою на обличчі.
— Ніколи цього не впізнаєш.
— Виходить, що ти знаєш, але не бажаєш мені сказати?
Жінка розсміялась і легко вкусила його.
— Я знаю тільки й того, що ти, пан кавалер. То можний пан. В милостях у Його Королівської Величності.
— Але чому Смерть не бажав спотикатися зі мною лицем в лице?
— Щоб тягар, який ти несеш, не виявився надто важким.
— Який ще тягар?
— Я знаю все про мету твоєї місії.
— Він сказав тобі?
— Не питай про це.
— Чи під маскою не укривається князь Богуслав Радзивілл? Бо я одержав патент підполковника в його полку.
— У князя немає часу на воячку. Якби ти мав гонорове громадянство, то одержав би козацьку, або ж навіть гусарську хоругву. Але ти повинен мати власних людей, які допоможуть тобі в тій місії.
— Чому Смерть вибрав власне мене?
— Бо ти добре кинув кубиками, — сказала жінка дражливим тоном.
— А якби я не кинув?
— Гнив би на цвинтарі. На твоє місце було кілька кавалерів.
Дантез замовк. Він лежав, вглядаючись у темряву. За стіною намету тихо пирхали коні.
— А чи знаєш ти, що це Собеський заступився за мене? Він настояв, щоб староста дозволив мені кинути ще одну кістку замість тієї, що впала з ешафоту. Це йому я завдячую, що знаходжуся тут і здійснюю… державну зраду. Що станеться, якщо король дізнається про це?
— Ти ж давав присягу, що збережеш таємницю.
— А якщо я зраджу і виявлю свій секрет?
Євгенія обійняла його, а потім сіла на ньому зверху, напружуючи гнучке тіло.
— Якщо ти зробиш це, Бертране, — видихала вона, — я заб’ю тебе. І вб’ю настільки ж легко, як даю тобі зараз свою любов.
Француз не відповідав. З темряви минулого знову встав перед очима образ замкової каплиці та гордовитого чоловіка в костюмі Смерті… А також того, що не пасувало до його убору. Ланцюг! Той ланцюг з зображенням баранця, складений з золотих кілець, з яких виходили стилізовані язики полум’я. Тепер, після стількох днів, що уплинули після зустрічі, Бертран був переконаний, що таку оздобу вже десь бачив.
Але більше про те вже не мислив. Жінка обняла його руками.
— А як, власне, тебе звуть? — прошептав він їй на вухо.
Вона не відповідала. Тільки відкинула голову назад, і вони зайнялися любов’ю.
Розділ IV
Чорна Рада
Струмінь шумів, стікаючи по каменях литої, складеної зі скальних обламків стіни. З яру, на перший погляд, виходу не було. Тільки якщо змружити осліплені блиском сонця очі, можна було вгледіти майже невидимий отвір печери, закритий водоспадом. Богун підніс брови.
— Чортів Яр… — буркнув він молодому козакові-бандуристові, що їхав поряд. — Зле місце.
— Виговський[87] вибирав, не я, — тихо шепнув молодий козак.
Бахмати та волошини козаків захропли, коли вони переїжджали поріг печери. Байдужим поглядом Богун окинув кучі черепів та кісток всередині гроту. Молодці хрестилися та шепотіли молитви.
Вони в’їхали до долини, оточеної скалами. Струмінь зникав між великих каменів, протікав коло зруйнованого млина. Поряд стояла наполовину завалена халупа, біля якої крутилося досить багато козаків та слуг, біліли плахти наметів, фиркали розсідлані коні, а в котлах готувалася саламаха.
Тарас сплигнув на землю. Поміг зійти Богунові. Ліва рука полковника безсило звисала; гримаса болю викривила пооране шрамами обличчя козака.
— Чекай мене тут.
— А може хоча б послухати? Дуже мені цікаво, що Виговський скаже.
— Так це ж є рада старшини, — гнівно відповів полковник. — Ти ж знаєш, що вухо, яке забагато чуло, разом з головою відрубують.
Богун пішов до зруйнованої хати. Входячи до головного приміщення, схилив голову. Сюди він прибув останнім. І, хіба що, запізно, зваживши на те, що ківш з палянкою на дубовім столі був випорожнений майже до дна.
— Слава Богу!
Козаки привітали його бурмотінням та уклонами. Сава Савич, канівський полковник, низько звісив голову, підпираючи підборіддя на заслуженій ординці[88]. Оселедець — довжиною чи не на п’ядь — звисав у нього з лівої сторони покритого шрамами чола. Савич лупав очима з-під сивих, кущистих брів. Поряд з ним витягнувся на лаві Яким Пархоменко — полковник чигиринського полку. Він ліниво палив люльку і час від часу штрикав під стіл слиною. По другій стороні дрімав Борис Кільдієв, чоловік слабкого розуму, який корсунським полковником зробився з милості Хмельницького за те, що міг боротися з дресированими ведмедями. Але ж найбільш важливим було те — як говорили по куренях — що до політики голови в нього не було. А це ж власне політика привела до того, що останньої осені багато молодців з корсунського полку пішли на страву для круків. По другій стороні столу засідали: Баран Худий, черкаський полковник — козак у віці, з оселедцем, закрученим навколо лівого вуха, в баранячій шубі, з одним, вічно примруженим оком. На його виголеній голові, мов у російському літописі, були записані дії козацьких перемог та поразок. Темний шрам, що перетинав ліву брів, походив ще з Стариці[89], з давніх часів, тепер вже майже забутих козацьких бунтів. Дірку на скроні йому зробила куля з мушкету під Камінним Затоном[90], коли чотири роки тому, разом з реєстровими козаками він перейшов на сторону Хмельницького. Праве вухо він втратив під Констянтиновим, кілька пальців на правій руці йому відстрелили під Берестечком, де він затуляв втечу татар і козацького гетьмана. Поряд з ним сидів молодий Степан Гроіцький, уманський підполковник. За столом і на лавах пристроїлося ще з півтора десятка сотників та інших молодців.
— Невже ж то повинна бути Чорна Рада? — запитав Богун, сідаючи на лаву. — Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену[91], що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.
Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тих задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.
— Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, — сказав Іван Виговський, генеральний писар. — Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.
Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.
— Не від сьогодні відомо вам, що батько Хмельницький погано наших справ пильнує. І скликав я вас сюди, щоб ви пізнали його задуми. Бо те, що задумав він зле, тут певна річ.
Залягла тиша. Пархоменко перестав палити люльку, навіть Кільдієв відкрив каламутні очі.