Яцек Комуда – Богун (страница 21)

— Довго, мил’с’дар, казав ти чекати на себе, — буркнув Пшиємський.

— Прошу пробачення, але ваша милість, пан генерал, часу тут не втрачав, — розсміявся француз. — Схоже, як справжній солдат, кожну хвилю ти обертаєш на забави та задоволення.

— Сьогодні живемо, а завтра — гниємо, ваша милість пане-брате. Зараз у борделі веселюся, а завтра зі смертю в танок піду. Сідай і прямо кажи, в чому справа.

— Приходжу від його милості польнего коронного гетьмана…

По обличчю старого воїна пробігла ледь помітна гримаса. Дантез відразу помітив її.

— Ясно просвітлений пан Калиновський глибоко стурбований тим, що ваша милість не підтримує його військових задумів.

— Не брешіть, мил’с’даре Дантезе, — буркнув Пшиємський. — Забудьте про ввічливі обороти та солодкі слова, бо тут вам не Версаль чи Королівський Замок, а тільки паршива єврейська корчма. А його милість пан гетьман з охотою бачив би мене в могилі. Разом з рештою панів ротмістрів та полковників. У всьому коронному військові, хіба, немає хоча б одного чоловіка, на якого він би не казав сукин чи курвин син. Я сам — солдат, і власні повинності мені відомі. Я слухняний. Але ж військові плани пана гетьмана — то є шаленство. І я не поміняю власної думки, навіть якщо б він звернув мені неаполітанські борги, або ж, якщо б він ці жидовські ссаки, як Ісус Христос, не перетворив чудом на найкраще токайське.

— І ваша милість не боїться так про начальство казати?

— Пан Дантез, — розсміявся Пшиємський, — я — старий солдат. І, мабуть, більше битв провів, ніж ваша милість дівок по стогах облапав. Повір мені, я не боюся гетьманського гніву. Але ж, що знаю, то прямо в очі кажу. Якщо Калиновський спробує зламати білоцерківські домовленості і дати битву Хмельницькому, тоді горе нам!

— Його милість гетьман не хоче допустити, щоб гультяйське козацтво розійшлося по Молдавії. Тут річ йде про цноту дівочу та її честь. Я маю на увазі Донну Розанду…

Пшиємський весело розсміявся. Потім підлив вина до келихів і потягнув великий глоток.

— Честь панни Розанди залишилася в султанськім сералю. А мені відомо, що старий шельма Лупул сватав дівку Калиновському, або ж комусь з його родини, взамін за допомогу проти Хмеля. І в якості зятя буде кращим польський пан, хоч би в нього і солома з чобіт виглядала, ніж п’яний, дьогтем помазаний Тимішко. І заради власне такої справи, ба! — приватної — Калиновський бажає пожертвувати коронним лицарством, з таким трудом зібране для захисту Речі Посполитої. Він хоче виставити на певну поразку мої гармати, моїх пушкарів та фейерверкерів, зброю, яку я отримав в спадок після його милості небіжчика Кшиштофа Прцішевського, який сам її немов би у самого диявола з пащі вирвав. А я кажу а все це: veto!

— І пан не боїться гетьманського гніву?

— Polonus nobilis sum, omnibus par[82]. Послухай, мил’с’дар кавалер, що тобі скажу. Anno Domini 1646, я повинен був вербувати в Короні піхоту для твого короля Людовіка, якого придворні підлизи називають Сонцем Версалю. Але я волів служити Речі Посполитій, хоча тут поганенько з дукатами чи рейхталерами. Але ж волію на Диких Полях сидіти, ніж в Версалі. А знаєш чоиу, милостивий кавалере?

— І дійсно, ніяк відгадати не можу, пане генерале.

— Бо тут, в Короні Польській, я вільна людина і обиватель, в твоїй Францеї я мусив би тихенько сидіти, волю королівську сповнювати і не буркотіти. А якби не послухав, тоді б голову віддав на катівському пні, або ж до Бастилії б відправився, в каземати. Або ж від отрути пішов з цього світу, можливо, від стилету таємного вбивці, як граф Валленштейн[83], якого за наказом тирана вбили двадцять років тому.

— Якби ваша мил’с’дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити — якщо мил’с’дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців — то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак, ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…

— Це ти послухай, пан француз, — вибухнув генерал коронної артилерії. — Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus[84], як козаки. Моя віра — це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича — хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала — в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!

Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і поступив. Однак француз лише підняв келих угору.

— Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам’ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.

— А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?

— Це тільки проблема стосовної оплати.

— Але ж не мене, пане Дантезе.

— Признаю, що не розумію. Ваша милість — солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?

Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.

— В речі Посполитій нас таких є більше! — вигукнув він. — А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах[85], тим пострахам — францоватим[86] педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов’язки знаю, і що купити мене не можна!

Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.

— Бийся зі мною, пане Пшиємський! — рявкнув він. — Такої образи я попустити не можу!

— Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… На поєдинок?…

Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п’яний. У нього не було шансів в дуелі.

«Не роби цього, — промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. — Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!».

— Ставай, мил’с’дар! Тут і зараз! На подвір’ї!

Пшиємський рвонувся назад.

— Справа проста, як лезо моєї шпаги, — буркнув Дантез. — Челяді у тебе тут небагато, мій генерале. А я взяв з собою цілу роту рейтарів. Моїх рейтарів! Якщо до бою не станеш, клянусь, що живим звідсіля ти не вийдеш.

— Я на службі…

— В гробу я бачив твою службу! Ставай!

— Добре!

Дантез відсунувся, дозволив, щоб Пшиємський піднявся з лави. Відступив, даючи тому місце. Генерал похитнувся, дещо заморочений вином.

«Не стану я його вбивати, — подумав француз. — Достатньо буде рани в голову чи в бік. А це дасть нам час на проведення наших планів».

Він вийшов до головного приміщення, глянув на вахмістра.

— Хайнц, зробіть місце на подвір’ї.

— Герр Оберстлейтенант, що сталося?

— У мене особиста справа з його милістю Пшиємським. Припильнуйте, щоб нам ніхто не перешкоджав.

— Jawohl, Herr Oberster!

Дантез вийшов перший. Надворі настали сутінки, тіні дерев і старих сараїв за корчмою подовжилися. Десь далеко співав соловейко, але Дантезові було далеко до насолоди повнотою весни. Він швидко зняв капелюха й портупею рапіри і віддав їх вахмістрові. Потім схопив знайому рукоять і з легким шипінням витягнув лезо з піхви.

— Починай, ваша милість.

Пшиємський хитався на ногах. Він був добряче напідпитку, але ж зброю дістав певним рухом, взяв рапіру, перекладаючи вказівний та середній палець через хрестовину. Дантез змірив його уважним поглядом, потім підняв лезо догори, приймаючи поставу.

«Побавлюся з ним хвильку, — швидко подумав він. — А коли він вже втомиться, буде достатньо одного, точного уколу»…

Поляк злегка склонився. Він чекав на середині подвір’я. Ноги під ним незначно підгиналися, нібито сили покидали його. Дантезові здалося, нібито його долоня, яка тримала рапіру, непевно тремтіла. Француз з тріумфом посміхнувся, а потім атакував.

Бій проходив посередині подвір’я, поблизу купи навозу та широко розлитої калюжі рідкого гною. Рапіри задзвеніли, коли француз провів перший укол з випадом, Пшиємський збив його, а сам вколов легко, дещо замисливши. Дантез відскочив, зайшов противника збоку, закрутив лезом, аж свиснуло, і провів підступний фламандський прийом…

Господи Ісусе… Діва Марія…

Одним шибким рухом Пшиємський відбив вістря рапіри убік, ніби дитячу забавку; незрозуміло яким чином уникнув удару і провів укол швидко, ніби блискавка. Пласке вістря його військової рапіри кольнуло Дантеза прямо в серце! Бертран розпачливо шарпнувся набік. Але пізно. Сталеве вістря укололо його в груди, він почув біль і…