Яцек Комуда – Богун (страница 26)
Пшиємський нічого не відповів. Він був блідий та розлютований.
— І жорстоко Хмельницький допік мені тим листом, — загуркотів гетьман. — Тоді віддав я наказ, як тільки якийсь посланець від козаків до табору прибуде, повісити його на майдані. А хто хоч би одного козацького полоненого утаїть — такий бунтівником вважатися буде!
«Матір Божа, — подумав Собеський. — І що ж тепер? Що з листом Тараса? Що ж з посланцем?».
— Пане красноставський старосто…
Собеський здригнувся. Таємничий іноземець поглядав на нього, просвердлюючи очима.
— Ми не знайомі, пане полковнику. Я — Бертран де Дантез, оберстлейтенант полку рейтарії князя Богуслава Радзивілла.
— Ваша милість француз?
— Гасконець, якщо вже ми при цьому, мил’с’дар пане старосто. Я служив при дворі Марії Людовики, а тепер, замість князя Януша командую його полком. Ваша милість не пригадує мене собі? Ми ж вже бачилися, хоча і в зовсім не подібних на ці обставинах.
Собеський прикрив очі. Несподівано він здригнувся, коли до нього повернулася та мить; зустріч в темній каплиці пшемиського замку. Він вдивлявся в Дантеза, чуючи себе так, ніби хтось вдарив його обухом по підголеній шляхетській голові.
— Так ти виграв життя, ваша милість кавалере. Це мене радує. Я і не сумнівався у вашій невинності. А ти піднявся у чинах. Вчора ще був вільним рейтаром, а сьогодні водиш у поле полки… Воістину дивна, а б навіть сказав — диявольська відміна долі.
— Фортуна, мил’с’дар староста, вона ж колом котиться. Азартна гра, пане полковнику. Я ж витягнув з колоди щасливу карту.
— Смерть?
— Мил’с’дар має рацію. Смерть. Тоді, на пшемиськім ринкові вмер давній кавалер Бертран, а народився пан оберстлейтенант Дантез. Вибранець долі і фортуни.
— Фортуна — пані капризна, — буркнув Собеський, — однак, я радий, що вона панові сприяє. На здоров’я!
Всі піднялися, стукнулися келихами. Випили.
— Мені відомо, що ваша милість відвідав край моїх предків, — сказав Дантез. — І не жаль було покидати вояжі по Нідерландах та Франції, повертатися сюди, щоб ганятися за бунтівною черню по степах?
— Сам я походжу з сенаторського роду, і це вже зобов’язує, — відповів Собеський. — Предки мої Річ Посполиту боронили, не заради земель чи замків. Коли почався бунт, я з братом повернувся з закордону, щоб боронити вітчизну.
— Sacrebleu! То фантазія у вашої милості воістину кавалерська. А де ж Ян, брат вашої милості?
— Його поранили в поєдинкові за честь дами, — буркнув Собеський, не додаючи, що його брат мав сварку з іноземним офіцером за певну курву в Замосцю.
— А от тут шкода, оскільки потрібно нам людей, які вірність булаві віддають перевагу над приватним справами.
— Не розумію.
— Не всі сприяють його милості Калиновському, — тихо сказав Дантез. — Є декілька ротмістрів і намісників, що кудахкають, ніби кури на ярмарку. І тут маю питання, якби трапилася якась… метушня, чи станеш, мил’с’дар, на нашому боці?
— Можеш бути впевнений у моїй вірності, кавалере. Невже війську погрожує конфедерація?
— Ви, поляки, ніякого поважання до начальства не маєте! У вас кожен панцерний товариш чи останній слуга сміє власну думку мати, збирати однодумців та конфедерації встановлювати, і тоді всього очікувати можна. У нас, у Франції…
— Військо Речі Посполитої, — буркнув Собеський, — це не банда наймитів, яким, якщо пельку талерами забити, то вони і дияволові служити будуть. Це тобі не платні опришки, італійські кондотьєри чи
Дантез підняв келих, щоб слуга підлив йому угорського.
— Довго прожив я у Речі Посполитій, — сказав він примирливо, — але ж і досі певної річі зрозуміти не можу. Яким чудом кавалерія ваша відносить вікторії, і сама держить вагу війни, в той час, як в Імперії та Франції силою армії є піхота?
— Бо польський лицар з козацьких чи то гусарських хоругв не заради заслуг чи чинів Річ Посполиту боронить, але заради того, щоб заховати власну вольність.
— Так, правда, я й забув. Aurea Libertas — Золота Вольність. Виглядає на те, що ви є останніми лицарями в Європі.
— Чому останніми?
— Лицарство скінчилося вже гей-гей коли, пане старосто. Вигинуло під Кресі, під Азенкуром, під Павією та Баннокберном[101], вибите плебсом та наймитами. І, може, і ваш кінець зближається? Що станеться, коли окраїнні хлопи гусар жердинами та кістенями виб’ють?
— Згинемо, і тоді настане кінець нашій Речі Посполитої. Тоді, ваша милість, напевне потішишся, а разом з тобою — Європа. Полегшено зітхнете, що немає вже нас — скандалістів та п’яниць, що зникне з карти світу діло любельської унії.
— Я теж колись був вам близький, — сказав Дантез. — І сам себе називав людиною честі.
— І що ж сталося? Ти, пане кавалере, вже ним не є?
— Вмер я, пане старосто, — смутно прошепотів Дантез. — Там, під шибеницею на ринку в Пшемислеві. А потім певні люди забрали в мене мою гордість; знали з мене це незносний тягар.
— Не може такого бути, — усміхнувся Собеський. — Честі не можна ні у кого відібрати. Її не можна продати на ярмарку за жменю срібників. Честь та фантазію шляхетську, ти, мил’с’дар, можеш відібрати у себе тільки сам.
— Ти, мил’с’дар полковник, говориш як мій батько. Але я дам тобі добру раду. Тримайся ближче його милості гетьмана Калиновського, хоча б навіть його накази здалися тобі диявольськими.
— Не розумію.
— У свій час зрозумієш, пане старосто. Польська кавалерія причинила гетьманам та Його Величності достатньо клопотів, щоб Його Величність почав роздумувати, щоб її розпустити.
— Не може такого бути! Ти, ваша милість, дивуєш мене!
— Бо ваша милість і не припускає, скільки ще чого дуже скоро зміниться в Речі Посполитій. Ваше здоров’я, пане полковнику!
— Пані? Ти тут? В таборі? Посеред солдатні?
Вона чекала його посеред намету, присівши на чудовому ложі, покритому хутрами.
Євгенія підірвалась з місця, прикриваючи вуста віялом.
— В таборі я, щоб відвідати вуя, — прошепотіла вона, спускаючи великі сірі очі. — Прийшла, щоб подякувати вашій милості за порятунок, — зігнулася жінка в придворному уклоні.
Собеський підійшов поближче, уперся руками під боки, потім кинув на ліжко свою шапку з хутра рисі і полковницьку булаву, взяв дівчину під підборіддя і поглянув їй прямо в очі.
— Кавалер де Дантез не був винен в нападі. Ти оскаржила невинну людину! До того ж, чоловіка, який, може бути, врятував твою честь!
— Дантез був серед нападників, — відповіла гостя. — Коли побачив твоїх слуг на дорозі, в останню мить поміняв наміри і хотів робити з себе спасителя. Він брехав, мій пане.
— Якби був винним, не виграв би власного життя в кості. А тепер в милостях у гетьмана Калиновського.
— Про те я, власне, і хотіла поговорити з вашою милістю.
Собеський пройшовся коло жінки.
— Ти, панно, прийшла подякувати за порятунок чи в якійсь іншій цілі? Ти дуже ризикуєш, знаходячись у військовому таборі.
— Поряд з тобою, мій пане, я не боюсь, — прошепотіла.
Марек і не пізнав, коли жінка закинула йому руки на шию, потягла на ложе, поцілувала у вуста, а потім почала шукати діамантові ґудзики жупану. Собеський не відав, що з ним діється. Він не хотів цього, може, теж, трохи її побоювався, а одночасно чуяв, що не зможе їй опиратися, що ще мить, і він нап’ється з джерела розкоші, навіть якщо потім прийдеться почути на губах смак отрути.
— Пан гетьман потребує союзників, — прошепотіла жінка. — Він розраховує на тебе, пане, щоб ти утримав чернь та солдатську сваволю…
Вони лягли на шкурах, на соболиних та оленячих хутрах, на сріблястих сибірських лисах. Марек віднайшов вустами перса Євгенії, стягнув декольте її сукні донизу…
Несподівано щось біля них зашелестіло. Струни козацької бандури видали з себе неприємний брязкіт. Собеський підірвав голову. Поряд стояв зблідлий Тарас.
— Що… Ах ти сучий сину! Хто дозволив тобі увійти?!
— Ваша світлість, не роби цього! — скрикнув козак. — Не наражай душі на вічний осуд…
— Хто це такий?! — крикнула Євгенія, підтягуючи тканину сукні, щоб закрити округлі груди. — Це козак?! Мил’с’дар старосто, козака тримаєшся?! Як це так?!
— То мій слуга. Мій стременний. Зараз піде геть!
— Не піду, — вперся козак. — Я вас, пане, боронити мушу!
— Що ти сказав?!
Собеський з розмаху вдарив Тараса в обличчя. Голова молодика відскочила вбік, сам він заточився на стінку намету, притиснувши бандуру до грудей.
— Так як ти смієш, сучий сину! — викрикнув староста.