Яцек Комуда – Богун (страница 27)
Він повернувся в сторону Євгенії. Очі жінки метали блискавки.
— Забий його! — прошепотіла вона.
Староста одним швидким рухом схопив булаву…
…і тоді Тарас вдарив по струнах. Собеський затримався посередині намету, застиг. Він не міг пересилити себе. Не міг забити. Знову поглянув він на Євгенію, та власне виходила з намету. А він стояв, нерішуче, слухаючи мелодії, яку вигравав Тарас, доки, в кінці кінців, не кинув булаву.
— Тарас, я…
Бандурист не відзивався.
— Пробач мені…
Козак без слів притиснув його долоню до вуст.
— Ще сьогодні до мене прийде пан Пшиємський, який бажає переговорити зі мною наодинці. Я викладу йому всю справу і покажу листи. А він вже вирішить, що з тобою зробити.
Тарас покивав головою.
— Він укриває козака в наметі! — просичала Євгенія.
— Ти впевнена?
— І той сучий син знівечив всю мою забаву довкола старости. Він її перебив нам, а у Собеського не було достатньо сил, щоб викликати слуг та повчити його до крові!
— Козака укриває? Дивно це. Може якийсь посланець?
— А хто його там знає…
— Так це ж чудово, — буркнув Дантез. — Моя маленька курвочко, ти спрацювала чудово.
— Нам погрожує конфедерація, — сказав Пшиємський. — Калиновського опутав диявол, він думає виключно про те, щоб покінчити з Хмельницьким. А в хоругвах все аж кипить!
Марек Собеський крутив в руках полковничу булаву, примкнув очі.
— Коли Радзивілл не допустив до пролонгації сейму, коронна армія залишилась без заслуг та капітуляцій. Панове товариство почекали б власні чверті до наступного сейму, але не під булавою Калиновського, у якого нема у війську поваги. Тому будь у який день може вибухнути бунт! А якщо навіть бунту і не буде, то нас задавить Хмельницький.
Собеський слухав.
— Я не противився походу на козаків, бо я повинен слухати наказів! Однак, його милість гетьман відкинув план мій та пана Одживольського, який передбачав встановлення табору під Брацлавом чи Райгородом. Його милість гетьман відкинув будь-який план, що не походить від нього самого чи його завушника, сучого сина Дантеза. Під Батогом немає і половини коронної армії. До нас не прийшли полки Лянцкоронського та Конрадського. Нема хоругв з Задніпров’я. Нас тут в таборі маленька жменька. І з такими силами Калиновський бажає розбити Хмельницького. З однієї сторони козаки і татари, а з другої гетьман, який рветься до бою, хоча на це в нього немає сил. А з третьої сторони — наші жовніри. І ось тут я хотів би спитати, пане Марку, по чиїй стороні ти станеш?
— Не вважаєш же ти, пане-брате, що стану на боці бунтівників?
— Чи то підтримуєш Калиновського? — питав Пшиємський.
— Я винен підпорядковуватися гетьману.
— Чорні хмари повисли над Річчю Посполитою, пане Марку. — Пшиємський підкрутив вуса. — Я старий солдат. Був при штурмі Магдебурга. В Імперії бачив різанини та спалені міста. І не бажаю, щоб теж саме діялося в Короні. А тим часом — сейм зірваний, військо бунтує, Хмельницький знову голову підносить… Річ Посполита немовби лев між вовками. Поки лев сильний, його бояться пси прусські, цісарські, шведські і московські. Але коли він падає, тоді навіть найменший вовчик зі зграї кинеться йому до горла. А ми навколо себе маємо тільки ворогів! На сході московський тиран, що вішає людей і голови їм рубає. На півдні турчин, далі — Габсбурги. На півночі шведи і бранденбурзький електор, якій з радістю видрав би у нас Королівську Пруссію та Великопольщу. Якщо тепер ми не впорядкуємо козацьких справ, горе нам!
— Річ Посполитая є світлом, — понуро сказав Собеський. — Якщо вона згине, то разом з нею зникне останнє мале полум’я вольності, якої ще ніякий народ в світі не знав. Я знаю, що вольність наша виключно до шляхти відноситься, однак, в майбутньому, вона може бути перенесена і на інші стани.
— Скажи це на сеймикові, і шляхта буде готова тебе порубати, — буркнув Пшиємський. — І не за ту концепцію зі світлом, а тільки за передачі прав іншим станам. Цього тебе, мабуть, у Новодворського навчили і в Краківській Академії[102]. Річ Посполита — то є народ шляхетський. Ми ж, лицарство Корони і Литви, є його оружною рукою. Якщо не стане нашої шляхетської армії, вітчизна паде. Тому не дозволимо Калиновському виставити коронне лицарство на різню! Я хочу, — Пшиємський подивився Собеському прямо в очі, — щоб ваша милість приступила до військової конфедерації. Немає іншого порятунку, як тільки позбавити Калиновького командування.
— Не може такого трапитися. Я ж присягав!
— Як же ж тоді хочеш ти порадити собі з козаками? Будь-якого дня може дійти до бою, в якому у нас ніяких шансів немає. Втім, скажу коротко: якщо не пристанеш ти, це зроблять твої жовніри. Вибору немає.
— Ми маємо вибір, — сказав Собеський. — Маємо, пане Пшиємський. Тарасе, йди-но сюди!
З-за заслони вийшов молодий козак, низько склонився.
— Ясновельможні панове, — сказав він. — Ось лист від війська запорізького.
Він протягнув руку з листом в сторону Пшиємського. Генерал, вагаючись, прийняв його.
А потім зламав печатку і вбив очі в рядки літер. Читав…
— Не може такого бути! — скрикнув. — Старшина запорізька бажає укласти з нами перемир’я і відступити від Хмельницького. Це дуже хороша новина.
— Депутація стане чекати в Таращі, — сказав Тарас.
— Про те, чи поїде туди хтось, вирішить гетьман, — буркнув Собеський.
— Калиновський накаже повісити посланця, — буркнув Пшиємський. — Ти не розумієш, пане Марку, він миру не бажає! Я йому вірив до того моменту, коли він наслав на мене того диявола Дантеза. А той шельма хотів визвати мене на поєдинок, вбити мене.
— Дантез?! Неможливо!
— І все ж таки. Бачив подряпину у нього на щоці? То від моєї зброї. Так що ми винні поговорити з козаками про мир.
— А звідкіля нам знати, що вони насправді його бажають. А якщо це підступ Хмеля?
— Ваші милості, — сказав Тарас. — Я сам готовий вам до ніг упасти та просити, щоб угодою зайнялися. Наближається мить, що вирішить про нашу долю: якщо ми станемо один одному кров точити, тоді кінець настане для України та Речі Посполитої. Вогонь їх пожере та пекельна безодня, Москва, Швеція та Габсбурги. Укладіть мир, доки не буде пізно. Бо якщо ви цього не зробите, хто ж тоді це зробить? Діти ваші вже карликами стануть, бо народяться у неволі, а наші — стануть невільниками царя. Тому виберіть мудро, поки є у вас крилата гусарія та гармат з чотири десятки. Поки стоїть за вами велика Річ Посполита. Бо потім ніякого вибору не буде. Тоді сусіди стануть вирішати нашу долю.
Собеський підніс очі.
— Як можу я увірити в добрі наміри Виговського після стількох вбивств на Україні, стільких бунтів та підступах козаків? Вибач, Тарасе, не можу!
Козак нічого йому не відповів. Він просто вдарив в струни, заграв та заспівав:
Собеський почув, що в ньому щось лопається, щось заламується. Булава випала з його руки. Пшиємський зняв долоню з рапіри. Тарасова дума була ніби бальзам для кривавих ран.
— Багато століть тому назад, — промовив бандурист, — прадіди ваші учинили щось, що здивувало світ. Під загрозою хрестоносців прийняли вони до своїх грудей литвинів. В Городлі та Креві[103] дали власні щирозолоті герби, облиті кров’ю сарматських предків, народові, який ледь-ледь з язичництва виріс. Вони дали йому вольність, якої він ще не знав. А взамін за настільки великодушний жест, литвини стерли в порох собачих тевтонських псів. Бог дав їм усім велику Річ Посполиту. А все тому, що вони разом звершили щось таке, чого не учинила б жодна нація в світі. Так будьте гідними своїх прадідів, або ж гиньте! Вибирайте, ясно освічені панове.
— Ти так говориш, нібито Длугоша, Старовольского і Бельського[104] читав, — буркнув Собеський. — Але ж то Калиновський, не я, прийме рішення про все.
Світло факела відкинуло на стіни намету кавалькади розмазаних тіней. Через вхідний отвір вбігли рейтари в шкіряних колетах, вамсах і чорних пелеринах. Десять клинків, п’ять стволів направилося в сторону Собеського та Пшиємського. Зробилося тихо, коли до намету увійшов Дантез, а за ним, після двох гайдуків, гетьман Марчин Калиновський.
— І що все це має значити?! — скипів Пшиємський.
Француз дав знак. Рейтари опустили зброю. Тарас скулився, побачивши Калиновського, але ж гетьман дивився на Собеського, і його погляд обіцяв більше, ніж тільки зло.
— Ваша милість всупереч праву держить у себе козака!
— Цей козак привіз лист від запорожської старшини, яка бажає відступити від Хмельницького та укласти з нами угоду.
— Де лист?!
Собеський подав лист гетьманові. Калиновський наблизив його до короткозорих очей…
— Отже, Виговський пише мені, — сказав він через деякий час, — що козацька старшина запрошує нас на таємну раду. Пощо запрошують, коли козаки не звикли дотримувати угод?! Скільки заплатив тобі Хмельницький, щоб ти вивів офіцерів коронного війська в засідку?!
— Він не бреше, — сказав Пшиємський. — Голову даю, що лист мовить правду!
Тарас вдарив в струни. Він хотів заграти, заспівати, але не вспів. Дантез вдарив його буздиганом в груди, козак застогнав, заточився, після чого оберстлейтенант вирвав бандуру у нього з рук та кинув на землю. Ще мить, і він з усієї сили вдарив інструмент чоботом. Корпус тріснув, струни видали один згідний стогін.