Яцек Комуда – Богун (страница 29)

Собеський повернувся і рушив прямо перед собою, протискаючись через юрбу. Очима він шукав свого стременного.

— Коня! — скрикнув. — Коня!

Слуга прибіг щодуху, ведучи на поводу коня. Полковник схопив узду Золотогривого і вскочив в сідло. Помчав галопом в сторону місця страти, осадив жеребця перед колом, на якому вився і стогнав Тарас. Губи вмираючого злегка порушилися.

— Королю… мій золотистий пане… — шепотів він. — Піднеси золоту корону, перш ніж роздеруть її на шматки… Я вам все… пробачаю. Все вам вибачаю. І всі гріхи будуть вам одпущені, якщо тільки укладете мир Божий з козаками. Так мені Богородиця казала, так воно написане… Спаси Христе… Я вже не можу… Не…

— Спи, Тарасе, — прошепотів Собеський. — Спи, ангеле, — додав, міцно хапаючи рукоять пістоля.

А потім пострілом у скроню скоротив муку козака.

Розділ V

Батовська унія

Тараща була спалена. Сьогодні вже ніхто не пам’ятав, хто був винним в ділі знищення. Чи то польський загін її зруйнував, чи то татари підпалили? Чи то селян повбивали за те, що ті поєдналися з Хмельницьким, чи то за те, що вони хотіли до бунту приєднатися? Стара історія.

Собеський, Пшиємський и Чаплинський їхали в сторону зруйнованої церкви. Ворота її були виламані, широко розкриті, в даху виднілися діри; хрести на трьох куполах перекривились, а вікна барабанів[107] зяяли ніби дірки від вилуплених очей.

Полковники сплигнули з коней, віддали повіддя слугам і переступили поріг. Внутрішня частина святині тонула у напівтемряві. Неф освітлювали смуги вогнів, що впадали через вибиті вікна. Відсвіт падав прямо на Спаса Нерукотворного, він придавав блиску стурбованому обличчю Христа, позначеному чорними смугами крові.

Богун з козаками чекали поляків в царських воротах.

— Ви посли від гетьмана?

— Від воєнного зв’язку.

Козак здригнувся, відгорнув з чола пасмо посивілого волосся. У нього було змучене, покрите зморшками обличчя, його ліва рука безсило звисала. Видно, полковник ще не оздоровів після того, як на багнах Пляшевої його мало не розтоптала юрба втікаючої черні.

— Так Виговський правду казав, що у вашому війську бунт?

— Якщо ми дійдемо до порозуміння, то знімемо Калиновського з гетьманства. Сюди ми прийшли від імені товариства хоругв, щоб говорити про мир.

— Про мир?! — пирхнув Богун. — Чи ваша милість насміхається над нами. Я ніколи не думав про угоду з ляхами. Бо за що? За спалені міста, за молодців, яких на Солониці[108] вирізали? За кривди, військові запорізькому зроблені. За козаків добрих, в хлопів обернених, за вдів, з хуторів вигнаних, за жадність та жорстокості Вишневецьких та Конецьпольських? За тиранію полковників та реєстрових комісарів? Чи може за те, що жиди церкви замикали, дітей хрестити не давали, якщо козак викупу золотом не давав? За таке ніякого миру бути не може!

— До речі, кальницький полковнику, — сказав Собеський. — Бо зараз я пригадаю вашій милості пограбовані костьоли, спалені двори, зганьблених жінок, жорстокості та зради. А разом з тим, бунти та розпутство, проти Речі Посполитої сповнені. І замість угод, за шаблі схопимося.

— Це правда, — по хвилі сказав, вже спокійніше, Богун. — Сталися справи, які кажуть нам подбати про мир. Тому ж, знаючи, що в таборі вашому діється, воліємо говорити з вами, а не з гетьманом. Ви жовніри, ви зрозумієте…

— І що ж такого сталося?

— Хмельницький хоче піддати Україну московському цареві.

Собеський і Пшиємський глянули один на одного.

— Не може того бути! — вибухнув генерал. — Як так? Чому? Господи Ісусе?

— Що, ляхи, от і заткнулися, — буркнув Богун. — І що тепер? Захопить цар Литву і Україну. Займе аж до Бреста, до Любліна. І до самої Варшави дійде. А з півночі прийдуть шведи та німці — ці візьмуть собі Королівську Пруссію та Великопольщу. І тоді вже кат вам заграє.

— Брешеш ти, пане-брате, — ствердив Собеський. — Пощо московському тиранові козацьких бунтівників підтримувати?! Пощо привілеїв ваших боронити, раз сам людей вішає, голови рубає, палить і ніякої вольності в Москві не дозволить?!

— А Україна для ведмедя московського — дуже статна молодиця, — відповів Богун. — Але ж має одну ваду: дуже вже повно в ній козаків. Але ж і на те рада найдеться — достатньо прикрасити ними дерева Київщини, і вона вже на віки буде заспокоєна. Ми бажаємо мати з вами мир по то, щоб стримати Хмельницького. У нас вже були угоди з сеймом, з королем. Одні були зірвані, другі — як білоцерківські — не були затверджені, поламано кров’ю та мечем на Задніпров’ї. Зараз ми хочемо розмовляти з коронним військом. Не з панами, не з гетьманами, але з такими як ви жовнірами. Ви нам угоду затвердите та змусите Річ Посполиту, щоб вона її дотримувалася. Бо якщо вона того не учинить, то паде, роздерта на шматки. Не стачить їй сил боронитися перед ворогами.

— А тому, — промовив Собеський, — умови, які ми можемо вам представити, це…

— Це ми умови представимо, згідно того, що там Виговський обмислив. Можете їх прийняти, або ж відкинути. Але якщо відкинете, тоді горе і вам, і нам… — тихо додав Богун.

— Що ж, як звучать тоді ваші умови?

Богун болісно всміхнувся. Судома прошила його покрите шрамами обличчя. Сонце просунулося по небі, і снопи світла падали тепер не тільки на лик Христа, але розсвітили весь іконостас, прибавили блиску порубаним, покритим почорнілою кров’ю та пилом іконам святих.

— Давно вже прадіди ваші прийняли до своїх родів диких литвинів, що ледь-ледь з язичництва вийшли. Раз вже вони не боялися припустити до себе язичників, тоді чому не повинні б були зробити цього з козаками, що вже сторіччями залишаються в християнстві?

— Ви хочете наших… гербів? Шляхетських привілеїв для війська запорізького?

— І того ще, — Богун відкашлявся, — щоб три українних воєводства, а саме: київське, чернігівське і брацлавське таким же чином, як Литва з Короною, поєднані були…

Коли всі вийшли з церкви, було вже темно. Козацький полковник ступав тяжко, спіткнувся і мало не впав, якби його не підтримав староста.

— Мені вже не булава, а тільки могила, — сказав козак. — Після Берестечка я вже не давній Богун-молодець, а тільки труп.

— Пришлю до вас своїх медиків.

— Мир мене вилікує. Привезіть підписану угоду сюди, до церкви, і я відразу ж здоровий стану. Доки листів не підпишете, ми залишаємося ворогами. Тому зберіть коло та затвердьте угоду як можна швидше..

— То не так просте, — буркнув Собеський. — Пам’ятай, мил’с’дар полковник, те, що ми робимо, є бунтом проти Речі Посполитої. Ми не можемо підписувати мир без згоди сейму. Тим більше — такий мир.

— Тільки такі умови загарантують вам мир на Україні.

— Мил’с’дар кальницький полковнику, — прошепотів Пшиємський, — прийняти їх неможливо. Ні один гербовий в Короні і на Литві…

— Тому ви їх підпишете, а не ваші брати шляхтичі, — захарчав Богун і сплюнув кров’ю. — Ви їх змусите, аби для вашого ж добра скінчили цю війну. Інакше вічний мир стане тут, коли всі ми до кінця один другого вимордуємо!

Пшиємський з Собеським мовчки сіли на коней.

Вже була ніч, коли Богун, накульгуючи та підпираючись на обушкові, завітав до квартири запорізького гетьмана.

— Я до Хмеля, — рикнув він на стражників, молодців з чигиринської сотні, яка за звичаєм тримала варту при гетьмані.

— Батько спить, — буркнув один з козаків.

Разом з іншим молодцем він заслонив вхід списами.

Богун схопився за ратище. Незважаючи на рани та гарячку, в нього ще було досить сили, щоб відхилити древко набік.

— А ну пусти! — прохарчав він, — трясця тебе мордовала!

— Батько заборонив!

— Пусти, або ж шаблею дорогу прорубаю! У мене відомості про ляхів!

Козаки підкорилися. Богун розкашлявся, а потім відкинув полотнище, що закривало вхід і увійшов до намету. Швидко пройшов вузький коридорчик, відкинув наступну заслону, увійшов до приміщення і…

Завмер. Зараз він стояв обличчям в обличчя з козацьким гетьманом, переможцем ляських військ; опікуном та захисником правдивої руської віри, древнім руським Одоакром[109], Олександром Македонським Запоріжжя і України, левом та змієм в одній особі. І істинним одноособовим правителем київських володінь.

Хмельницький був п’яний.

Богун дивився на його посиніле, набрякле обличчя, на мішки під набіглими кров’ю очима, на зліплені палянкою вуса, залиту спиртним чудову шубу та жупан з парчі. Гетьман не міг всидіти за столом, вимахуючи булавою, щедро ділячи удари між дубовим столом, повітрям та черепками розбитої пляшки з горілкою. Він бив невидимого ворога, якби перед ним клубилася юрба вражих ляхів та язичників.

— Ах, тут ви, — біснувато казав він, а очі вилазили в нього з орбіт. — Знову прийшли… Знову… До мене… Але ж я не дамся! Не віддам України… Не вам.

Богун підскочив до Хмельницького. Відбив у бік булаву, потім схопив гетьмана за жупан під шиєю і міцно потряс, потім поглянув в опухлі очі.

— Богун до тебе прийшов, — голосно видихав він. — Не будеш вже пити! Досить!

— Бо… гун… — видавив з себе гетьман.

Він вирвався з захвату полковника і глянув на гостя вже більш притомно.

— А… Богун… Ти тут. На славу. І щастя.

— Не будеш ти вже пити, — сказав кальницький полковник. — Тут будь-який день битва, а ти і очі не розплющиш, доки кухля палянки не вихилиш!

— Мовчи!

— Не буду мовчати!

— Чого хочеш?

Хмельницький усівся за столом, засунувши булаву за пас.