Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 4)
Спалле кришить ножем віск, виймає затичку з таким бахканням, що нагадує відкриття шампанського, і обережно нюхає горлечко глека. Морщить брови, наливає трохи чогось темного й трохи пінистого на дно кухля, а потім мочає в це палець і облизує. Його обличчя на мить ясніє.
— Драйянм'яал, — принаймні так це звучить. Щось-там молоко. Початок теж мені щось нагадує, але віддалено. Орлозвір?.. Леворел? Грифон?
— Грифоняче молоко? — питаю.
Спалле радісно підтакує.
— Його роблять на Узбережжі Грифонів, на північ від Пустки Тривоги. Його треба розводити з водою, якщо не хочеш одразу сп'яніти.
Воно темне, кріплене й дорожче за пиво. Його таємницю знають лише грифонці.
— Вони просто доять грифонів, — цідить Ґрунальді й забирає в нього бутель, щоб налити у свій кухоль. — Пиво як пиво, тільки темне, солодке й важке. Вони варять його з медом, якимись сливами й не знаю, чим іще, щоб продавати всяким невинним баранам за великі гроші й розказувати їм казочки про грифонів. Наше пиво краще. Хоча це більше підходить для морських подорожей, визнаю — його на довше вистачить.
Роблю обережний ковток і якусь секунду відчуваю в роті спалах непоєднуваних смаків. У носі припалена ячмінна кава, хлібний квас і «Ґіннесс», у роті — сироп від кашлю, збиті вершки, скипидар, господарське мило й гниле манго. Ковтаю й вирішую додати води. Відригую якоюсь сумішшю бананів з оселедцем. Враховуючи те, що я пив раніше, це ще нічого так.
Грифоняче молоко ллється в кухлі, на столі опиняється глек із водою. У кабіні холодно, але принаймні сніг не сиплеться на голову, й не гуляє вітер. Після двох кухлів на душу моральний дух починає трохи рости. Набиваю трубку.
— Розкажи мені про Крижаний сад, — прошу я, дивлячись Ґрунальді просто в очі. — Ти єдиний із нас, хто там був.
— Прокляте місце, — каже він, задумавшись. — Це на острові. Північніше Острогових островів. Роками туди плавали лише ті, хто загубився посеред шхер чи ті, кого туди загнав шторм. Скелястий острів: лише якісь гаї, дикі кози й гори. Але вода там була. І ніхто не жив. Часом лише таборували моряки чи ловці морських бестій. Але кілька років тому все змінилося. Там вивергнувся вулкан. Не особливо великий, але гуркіт було чути в морі, вночі було видно світло на горизонті, вдень — стовп диму. Через кілька місяців вулкан згас. Наступного року почали ширитися перекази про кам'яні осади, створені лавою, і про створіння, що вийшли з кратера, щоб заселити острів. Про могутнього Пісенника, породженого вулканом, який володарює над водою, льодом і вогнем. Про примарні кораблі з льоду, які нападають на судна, що повертаються з далеких виправ. Щоправда, почали знаходити й пусті вовчі кораблі, що дрейфували морем без команди й трофеїв. Навіть траплялося, що дивні воїни-напівлюди вночі виходили з моря і грабували поселення на узбережжі. Потвори, схожі на привидів із імли, на Пробуджених, тільки розумні. Вони забирали різні речі, необов'язково коштовні. Ну й викрадали людей. Переважно молодих дівчат. Ніхто не знав, хто це. Жодного трупа когось із Людей Вулкана ніколи не знайшли. Подейкують, що їх не бере залізо, що вони зникають у темряві, просочуються крізь частоколи, дихають під водою, але зроблені вони з вогню або ж із льоду, або зі зчорнілої лави. Що їдять вогонь і серуть блискавицями, як це буває, коли відбувається щось дивне, і люди починають молоти, що їм стрельне в голову. Звичайні балачки старих баб і дідів, яким забило памороки.
Ґрунальді робить ковток зі свого кухля, а потім злісно зазирає всередину. Підсовую йому бутель, Спалле послужливо подає глек із водою.
— Тоді почалась уся ця війна богів, і люди на кожному кроці патякали про такі дивовижі, що невідомо було, хто говорить про те, що бачив сам або принаймні хтось, кого він добре знає, хтось розважливий, а у кого туман в голові від надміру будяків у пиві. Але ми сиділи в Землі Вогню і сміялися з цього всього. Одного року я, мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер і Горлейф Дощовий Кінь зібрали людей і пішли в море трьома човнами. Ми хотіли виплисти за Острогові острови й піти на південь до проклятої землі, яку амістрандінґи називають Канґабадом, аби там забрати свою частину того, що в нас відібрали амістрандінґи, коли вкрали нашу країну. Але тоді й до них прийшли тяжкі часи. Прийшла велика посуха, й вони згадали про свою понуру богиню, якій поклонялися раніше, за правління інших імператорів. Втратили рештки розуму й почали чубитися. Перш ніж туди доплисти, ми побачили багато човнів, що передчасно поверталися додому, а на палубах сиділи похмурі мужі, сповнені напруги та злості, які не знайшли на тих проклятих землях нічого, крім руїн. Вони стверджували, що амістрандінґи тепер обкрадають одне одного, і там можна зустріти лише голодне, обідране військо, нужденних утікачів і одержимих жерців у масках, — надто дурних навіть для того, щоб збагатитися, — спалені поселення, голод і жахливі хвороби. Ми не знали, що робити, бо щоб плисти кудись далі, у нас не було ні часу, ні достатньо запасів. І тоді в порту на острові, який називають Вовчий Клич, де ми сиділи й пили, намагаючись знайти якусь раду, нам трапився один муж. Ейольф, що Несе Камінь. Цей чоловік був нібито шанованим селянином і великим стирсманом, який виводив у море чотири човни, а жив на Узбережжі Грифонів. Коли ми його зустріли, він був у жалюгідному стані, бо, як стверджував, демони вулкана напали на його осаду, вкрали його доньку та інших дівчат. Ейольф тоді був у морі, а коли повернувся, на місці свого дому застав руїни й багатьох зарубаних людей. Він сказав нам, що коли ми попливемо на проклятий острів і знайдемо його доньку, то заплатить нам усе, що в нього лишилося — тисячу марок сріблом, а крім цього, в лігвищі Людей Вулкана ми знайдемо різноманітне добро, яке вони награбували на морі й на узбережжях у таких же нещасних, як і він. Говорив, що Людей Вулкана не може бути багато, і більшість із них мала би бути в морі, а останнє, чого вони очікують, так це те, що хтось нападе на них в їхньому лігві. Тисяча марок сріблом — це багато, навіть якщо поділити на три човни, і відколи настали тяжкі часи, нелегко було здобути стільки в амістрандінґів. Ми порадилися й вирішили це зробити. Між нами був старий стерновий, Алофнір Водяний Кінь, який стверджував, що знає, де знаходиться цей острів, і припускав, що йому вдасться туди потрапити. Серед шхер Острогових островів важко вдруге потрапити в те саме місце, особливо далеко на півночі, де майже ніхто не плаває. Ейольф не поплив із нами, стверджуючи, що має стерегти те, що в нього ще залишилося, і заплатив тільки третину, решту мав віддати тоді, коли ми привеземо його жінок. Мені це не надто подобалось, я хотів знати, чому він сам туди не потикається, якщо він стирсман із чотирма човнами. Як на мене, то муж, якого обікрали та ще й забрали його дів, повинен сам поплисти й відновити справедливість, тим паче що так він заощадив би купу грошей, а до того ж міг здобути не лише славу, а ще й, вочевидь, легку й добрячу наживу на додачу до повернення власного майна. Але мене затюкали. Третина тисячі марок, серед яких затесалися й золоті ґвіхти, насипані на одну купу, задурила всім голови, і вони не приховували, що відчувають біль від думки про те, що мали б віддати її лише через те, що ховається в закамарках мого химерного розуму. Вони повторювали, що Ейольф, мабуть, надто вбитий горем, щоб мститися самому, або що його люди нічого не варті, як усі грифонці, а човнів, може, й чотири, але вони, мабуть, невеликі. Зрештою, це його справа, чи стає йому духу, чи ні. Мій кузен Скафальді Мовчазний Вітер дійшов навіть до того, що сказав щось про стариганів, які мають лишитися вдома й бавити внуків, а не плутатися під ногами відважних мужів, які не бояться ні моря, ні казочок про монстрів вулкана й заберуть усе золото, до якого дотягнуться, тож я змушений був із ним битися. Отже, ми покинули Вовчий Клич і попливли на північ. Упродовж багатьох днів ми кружляли в імлі серед островів і кілька разів губили одне одного. Двічі ми боролися з морськими потворами, поки приблизно через місяць Алофнір, який до цього був радше пригнічений і таємничий, почав нарешті щось впізнавати в зірках та навколишніх берегах і повів нас через скелясті перешийки. І тоді ми побачили проклятий острів. Він увесь був сповитий туманом, а в горах на березі здіймалася велика садиба зі склоподібного каменю. Там були мури, вартівні й вежі, густо змуровані, наче ліс, із дахами такими гострими, як бурульки, і вся вона блищала здалеку. Деякі з нас бачили такі будівлі в південних краях і стверджували, що це небезпечні місця, бо зазвичай там сидить король або хтось такий же проблемний і оточений воїнами. Щоб здобути таку твердиню, треба армію із сотень, а то й тисяч людей, потужних машин і дуже багато часу. Зрештою, достатньо було глянути на мури.
Тож ми обпливли острів здалеку і знайшли невеличку затоку, оточену лісом і скелями, з галькою на пляжі. Ми почекали на морі, поки стемніє, і прибули до берега під покровом ночі. Жеребкуванням вибрали тих, хто мав залишитися біля човнів і в разі чого відплисти у море, а потім висадилися на сушу. Острів видавався не дуже великим, але гористим, і ми лише на світанку дісталися до місця, де стояв замок. Він був високим, увесь із каміння, виглядав так, наче багато садиб поставили одна на одну, спертий на схил гори, яка тоді здавалася вже цілком спокійною. Тоді ми бачили небагато, бо нас розділяв кратер і вершини, що оточували вулкан. Кратер вкрився кам'яною породою, яка лише трохи диміла в деяких місцях, але загалом була абсолютно холодною і по ній можна було ходити. Завдяки теплу, яке било десь із-під землі, ми там почувались як на землях Півдня. А посеред кратера було велике кругле озеро. Воно не смерділо сіркою, як буває у таких місцях, а вода була дуже чистою й блакитною, як у нас. На узгір'ї там росли такі рослини, які можна побачити на Півдні. Кущі медових слив, якісь фруктові чагарі, виноград і химерні дерева. Те місце було дуже гарним й диким водночас. Ідучи через ту долину, ми не зустріли нікого, тільки трохи птахів і тварин.