Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 6)
Дівчата розбіглися, як сполохані газелі, наші люди повставали з землі — деякі вже мусили зашнуровувати штани — й підняли розкидану зброю, а потім долучилися до нашого кола. Водяні дівчата стрибнули у ставок спритно, немов видри, але одразу ж виставили голови із чорними цікавими очима, в яких не було нічого людського.
Пролунав рев кількох рогів, що звучали як ремствування морських потвор, і Люди Вулкану, що стояли рядами, розступилися, пропускаючи високого мужа зі світлою короткою бородою, у штанах, каптані й короткому плащі з вишитим срібною ниткою безлистим деревом. Людина ця здавалася старою, але ішла хвацько, як юнак, спираючись на спис. Я глянув на його діадему й подумав, що це все ж проклятий король. І що ми мусимо його вбити, бо це перший король за дуже довгий час, який з'явився у нашому світі, за Остроговими островами, і якщо ми цього не зробимо, невдовзі з'являться й інші. Бо королі плодяться, як миші, якщо їм це дозволити. А коли він підійшов ближче, я побачив, що те, що стирчало на його голові, було не діадемою, а таким деформованим черепом. Із нього росли гострі, немов бурульки, форми, вкриті звичайною шкірою, що нагадували замок із купою веж, такий самий, як той, що здіймався перед нами. Поруч із цим мужем крокувала інша істота, більша від нього на добрі два лікті, зі щелепами, як у хижого кота, і великою золотою гривою, що спадала на шию і плечі. На її голові росла коротка шерсть у коричневі смужки, вона тримала велику дворучну сокиру з двома вістрями. Позаду йшло ще четверо мужів, схованих у глибоких каптурах плащів із вишитим деревом. Коли вся процесія зупинилася, вони скинули плащі, відкриваючи нашим очам малі шоломи із завісами з кольчуги, що закривала все лице. Позаду весь час сурмили мушлі й роги, а з боку вояків до нас долітало биття барабана. Бикулака відійшов від своєї скелі й став біля інших.
Ми тісніше зімкнули стрій, хтось позаду позбирав щити, що лежали серед крижаних квітів. Я хитався на ногах і мене заливало жаром, ніби я сидів між багать, але всередині мене полонив мороз, ніби я перепив крижаної морської води. Решта — ті, хто раніше зберіг ясний розум у Крижаному саду, — виглядали так само, піт стікав з-під їхніх шоломів і крапав на землю, зброя дрижала в руках, але я бачив, що це не страх, а та сама хвороба, що точила й мене.
Муж, який підійшов до нас, зупинився за кілька кроків і сказав: «Ласкаво просимо, мандрівці моря! Ласкаво просимо тих, хто шукає своє місце, бо ви його знайшли! Ласкаво просимо в Крижаний сад, який прихистить усіх і всім дасть те, що вони втратили!» Цей муж говорив кострубатою мовою, як слабкий на голову, і вимовляв голосні так, як ті, хто живе за Пустками Тривоги. Я сказав йому, що ми воїни із Землі Вогню і прибули сюди за дівами, яких він викрав, а також по відшкодування за кривди, нанесені морякам на морі й жителям Узбережжя. Я порадив йому відпустити дів і дозволити повернутися додому, а потім ми домовимося про розмір відплати, яка, однак, не може бути меншою, ніж по десять марок на кожного з нас і по сто за кожну викрадену.
Ну, тобто мені здавалося, що я кажу саме це. Я чув, що слова з моїх уст виходять нерозбірливі, що мій язик — як дровеняка, якою я не можу поворухнути, ба більше, що я забуваю слова. Замість «марки» я сказав «цвяхи», а замість «море» — «там, де риби». Але чолов'яга з дивною головою, здається, зрозумів, що я казав, бо відповів, що Крижаний сад приймає всіх, хто хоче залишитись, і нікого не тримає силою. Усі діви й мужі завжди можуть і могли піти, якщо мають таке бажання. «Ви також можете обрати, — мовив він. — Можете залишитися чи піти туди, звідки прийшли, як забажаєте. Там, за Крижаною брамою, вас чекає вітальна учта, якщо тут ви знайшли загублений дім. А там, за вашими спинами, є стежка, яка виведе пляжем аж до того місця, де ви залишили кораблі. Якщо ж вам бракує здорового глузду, і ви хочете захопити нас силою, за мною стоять мужі. У будь-якому разі все так, як я казав: можете залишитися. У Саду чи в землі, яка його живить, або піти».
Серед крижаних дерев я побачив ту браму, круглу й майстерно сплетену з крижаних галузок, яка відчинилась і відкрила очам подальшу частину Саду, де серед заставлених наїдками столів стояли молоді діви — звичайні й ті, змінені піснею богів. Я також чув, що там грають арфи й кувиці, бачив казани, в яких готувалося засолене м'ясо, рожна, на яких пеклася птиця, тарелі, на яких лежали гори плодів, і відчував, як стискається мій шлунок.
Я почув гуркіт, з яким один юнак, Урлейф Червона Долоня з корабля Скафальді, кинув свого щита й вийшов зі строю, йдучи до брами. За ним рушив іще один і ще один. Один із моїх людей став на його місце й підняв щита, але щомиті хтось виходив із нашого кола і йшов.
«Наші люди вже спускаються з гребеня, — сказав мій стерновий до Скафальді, який стояв перед ним. — Ті, що йшли до вершини, також побачили, що відбувається, і зараз будуть тут. Я чув спів рогів у горах. А цих, що стоять перед нами, не більше трьох сотень. Станьмо клином і вдармо зараз. Уб'ємо короля і вдеремося до брами, вона ж відчинена. Вони вийшли всіма силами, бо на мурах немає нікого. Ми можемо здобути це місто».
«Твої слова звучать для мене, як каркання ворон і виття вовків, — відказав йому на це мій кузен. — Наче ти вмовляєш мене зґвалтувати та вбити юнку. Якщо я покину це місце, то вже ніколи не перестану його шукати. Якщо я його сплюндрую, це буде гірше, ніж спалити святилище Друга Людей, убити власних батька, матір і своїх братів. Адже я потрапив додому і не дозволю тобі його знищити».
І тоді Скафальді зненацька обернувся й одним рухом розпоров мого стернового, з хлюпотом випустивши йому кишки на землю, а потім так швидко перерізав йому горло, що той навіть не встиг крикнути. Мій стерновий і товариш, Арлаф, що Говорить із Ведмедем, упав нам під ноги, бризкаючи кров'ю, і тоді нас охопило божевілля. Ті, хто здавався одурманеним Крижаним садом, піднесли мечі на тих, хто зберіг здоровий глузд, а таких нас було небагато, не більше дюжини. Я штовхнув Скафальді, мого кузена, але я був слабким, тож він легко відбив моє вістря, і почав сікти згори так швидко, що розніс пів мого щита, і одразу після цього нас із вереском розділив натовп сплутаних у клубок мужів, що билися, як голодні вовки над одним козеням.
Він знову на мить замовкає, і ніхто з нас не промовляє ні слова. Він робить ковток.
— Я мало що пам'ятаю. Тільки крик, скреготіння заліза, падіння людей, кров, що бухала в повітря, і крижаний пил, що здіймався з-під наших стоп, сяючи проти сонця. Той муж із дивною головою щось кричав, звівши руки, його крик тонув у скреготі й гулі заліза, але його люди просто стояли нерухомо й дивились, як ми забиваємо одне одного. Хтось душив мене за горло, я з усіх сил відбивався понівеченим щитом, ударив його коліном і вдарив згори, перерубуючи бармицю шолома, хтось інший посік мені плече. Хтось гарчав, спльовуючи кров, і вже так багато воїнів лежало під нашими ногами, що хтось щомиті об них перечіплювався, заплутавшись ногами у викручених кінцівках. Супротивники несподівано втратили інтерес до боротьби й почали по одному-двох іти до Крижаної брами. Тільки найбільш запеклі ще кидалися на нас, але їх і так було небагато, а нас — горстка. Зрештою четверо з нас стояло спинами один до одного, прикриваючись поламаними щитами й затято б'ючись, потім троє, а потім хтось кинув у мене сокиру. Я відбив її буковим щитом, але й так дістав обухом по голові, і мене поглинула темрява. Я отямився через якийсь час, боляче впавши на кам'янисту гірську стежку. Це юний скальд із корабля Горлейфа, Сівальді Гусячий Крик, ніс мене й волік стежкою, весь час падаючи, бо я безвладно висів у нього на плечі, а він кривавив із багатьох ран. Але я прокинувся, виплюнув зуб і виблював, а потім ми пішли далі, до пляжу. Тепер уже я частіше волік його, і ми постійно падали поміж кущів і каміння. Зрештою ми обидва впали на землю десь у лісі, а коли отямилися, попленталися на наш пляж. Але Сівальді тоді почав кашляти кров'ю. Не знаю, як довго це тривало, поки ми шукали затоку, в якій залишили кораблі. Та врешті-решт ми дійшли. І не застали там нікого. Пляж і ліс були порожніми, залишився тільки жар від багаття у гальці біля моря і щогли, що стирчали з води.
Наші люди пішли, забравши з собою все, що мали, і порубали дно кораблів на прощання. Ми не знали, Що там сталося, але побачили сліди боротьби, а у воді затоки плавало два трупи. Це не був важкий бій. Ми знайшли трохи свіжої крові на стовбурі дерева і в траві, на самому пляжі лежав шолом. І все.
Він виструнчується і знову п'є, а потім дивиться на нас по черзі, ніби чекає на овації. Сильфана не витримує.
— І ти просто сидів на тому пляжі? — питає уїдливо й одразу ж демонструє йому широку зубату усмішку.
— Біля одного із суден на дні затоки лежав човен, — веде далі Ґрунальді. — Маленький кнор, щоб підпливати до суші, коли неможливо пришвартуватися або витягнути корабель на берег. Йому пробили дно, але там було неглибоко. Нам вдалося його витягнути, потім іще кілька разів я пірнав до решток корабля, знайшов кілька дощок, цвяхи, з дна судна ми зішкребли трохи смоли й поремонтували човен настільки, щоб можна було плисти. Це було божевілля, але ми були готові на все, лиш би вибратися з проклятого острова. Човен трохи протікав, але наша латка трималася. Ми пливли кілька днів на південь тільки на веслах. Однієї ночі помер Сівальді, який дедалі більше кашляв кров'ю. Я віддав його морю і плив далі. Потім прибився до якогось невеличкого острова, на якому в ущелині збиралася прісна дощова вода. Я їв яйця мартинів, морських слимаків, яких збирав біля берега. Через кілька днів мене забрали звідти ловці морських пласкуд, які поверталися своєю шнекою до Землі Грифонів із вантажем зі шкур, ребер, ікл і трону. Вони були так вражені моїм жахливим станом, що навіть не забрали в мене ні решток срібла, яке я тримав у ремені, ні меча. Зате нагодували й напоїли мене, а один із них перев'язав мені рани. Так я став єдиною людиною, яка повернулася додому, і ось що таке острів, званий Крижаним садом, на який ми зараз пливемо.