Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 5)
Він робить другий ковток та якусь мить крутить кухоль у долонях. Здається напруженим і розгубленим, і розповідає інакше, ніж зазвичай звучать його моряцькі бувальщини. Здається, з якоїсь причини він нікому раніше про це не згадував, хоча історія, вочевидь, вибивається в хіти дослівно кожного зимового сезону. Я доливаю собі грифонячого молока й спокійно пихкаю трубкою, чекаючи продовження.
— До цього часу ми йшли один за одним, кожен човен окремо, у повному спорядженні, і було нас разом сто тридцять один, — продовжує Ґрунальді. — Але потім ми розбіглися серед кущів і дерев на той випадок, якби хтось вирішив туди зазирнути. Ми підкралися на гребінь, аби глянути вниз, і побачили, що від мурів замку нас відділяє ще одна долина. Вона була вкрита деревами й кущами, і всі вони були білими й лискучими, на дні долини клубочилася густа імла. Далі було видно водоспади, що стікали зі скель, а потім — струмінь, який цебенів скелястим ровом уздовж блискучого гладкого муру. Також ми бачили браму в стіні та міст над ровом. І безліч веж, гострих, як вістря списа. Твердиня спиралася об гору спиною і була відкрита до моря. Ми бачили, як звідти випливають рибацькі човни, звичайні шнеки й кнори, і як усередину запливає крижаний корабель, як цей, закручений з обох кінців, лискучий і довгий, як ніж, і замок ніби його ковтав. Мури занурювалися глибоко в море. Навіть із гребеня, звідки ми дивилися, було видно, що за бланками проходжуються люди, і те, що вони тримають у руках, це, швидше за все, не вудочки. Я запитав своїх супутників, як тепер у їхніх очах виглядає розповідь Ейольфа, і що нам тепер робити, коли нас сотня проти кам'яних мурів. Ще мені хотілося знати, як вони збираються знайти в цьому кам'яному місті жінок стирсмана, якщо нам вдасться вдертися всередину.
Горлейф Дощовий Кінь сказав, що ми повинні пробратися на морі на один із цих крижаних кораблів, здобути його й заплисти всередину, вдаючи команду, а потім розберемося. Скафальді ж уважав, що можна спробувати браму за мостом, якщо вже вона, вочевидь, відчинена, і зайти, наче так і має бути, влившись у натовп, а потім ударити зненацька, пограбувати, до чого доберемося, прорубати собі шлях до порту й утікати човном на наш пляж. Якщо вдасться, дізнатися, де утримують викрадених дів, і забрати, кого вдасться. Я сказав, що обидві ідеї однаково чудові та що так само можна пройти гребенем гори, а потім спуститися канатами вниз. І що пробратися зненацька за мури можна багатьма способами, якщо вони, як ми бачимо, нічого не очікують, тільки от небагато нам з цього буде радості, якщо ми не знаємо, чого сподіватися в замку. Тож ми погодились, що треба спробувати пошпигувати й принаймні дізнатися, як багато там озброєних людей.
Ми поділилися. Ті, хто жив у горах і умів найкраще видряпуватись по скелях, узяли канати й пішли гребенем навколо кратера, щоб дістатися за водоспади й побачити, що можна зробити цим шляхом. Інші мали прокрастися через білу долину поближче до брами й подивитися, що можна зробити тут. Решта мала сховатися серед скель і чекати сигналу. Я пішов із тими, хто мав пройти через долину й підкрастися до брами. Звісно, спочатку ми всі трохи відпочили після важкої всеношної ходьби через гори й ліс і випили трохи, як зазвичай перед боєм.
Нелегко було зійти зі схилу під поглядами вартових, які ходили верхівкою муру. Нам вдалося лише тому, що там росли кущі, й було багато скель, а дно долини вкрила імла.
Це не була холодна імла, що з'являється тоді, коли наближаються примари урочища. Там було цілком тепло, а в повітрі витав незвичний запах. Солодкий, сумний і прекрасний водночас. Тобто так стверджували інші.
Він на мить виструнчується, дивиться на свої долоні, ніби перевіряючи, чи вони не дрижать. Стискає їх у кулаки й спирається ними об стіл, а потім бере олов'яний різьблений кухоль і випиває до дна. Зиркає на нас, на кожного по черзі, наче боїться, що ми почнемо сміятися, але ніхто не сміється. Сильфана дивиться на нього з-понад сплетених долонь, схиливши голову, Спалле споглядає, вичікуючи, бавлячись шматком сушеного вудженого м'яса, з ножем в іншій руці. Ґрунальді наливає собі пів кухля грифонячого молока, а потім доливає води.
— Те, що сталося потім, я пам'ятаю, як сон, — каже він, поволі крутячи головою. — Чи як важку пиятику. Не знаю, що з того правда, а що я просто бачив. Пам'ятаю, що ми ходили серед тих крижаних дерев і кущів, що під нашими ногами росли сяйливі квіти, що дзвеніли від подиху вітру. А потім вранішнє сонце вийшло з-за хмар, які лежали над горизонтом, і тоді весь сад засяяв усіма кольорами. Як райдуга чи кристали. Мінилась імла, листя й квіти, а ми дивилися, онімілі. А тоді всі ці крижані квіти розпустилися.
Тепер я думаю, що, мабуть, це запах квітів забив нам памороки. Я бачив, як чоловік, який стояв біля мене, зняв шолом і опустив його на землю, а потім став на коліна, встромив меча в землю й почав плакати, як дитина. Я злякався й спитав, чи у нього щось болить, чи він не випив забагато, а він сказав, що чує колисанку, яку співала його мама, і почувається так, ніби здобув усе, що так довго шукав, ніби нарешті повернувся додому. Туман почав підійматися, і я побачив, що більшість наших тиняється серед тих крижаних рослин, наче вони п'яні, побачив, як вони відкидають зброю і сідають або лягають на землю. Я відчував, що мені дедалі більше дурманиться в голові, і я починаю пітніти. Стало зрозуміло, що невдовзі нас із мурів побачать вартові, а далі їм вистачить просто взятися за луки. Я побачив Скафальді, мого кузена, він сидів на землі серед скель над невеличким ставком і гиготів. Я пішов до нього і схопив за плече. Він обернувся, і тоді я побачив, які в нього страшні очі, мутні, ніби наповнені кров'ю й молоком. Своїм шоломом він зачерпнув води із джерела і подав мені, щоб я випив. «Пий, — закричав він. — Це краще за вина Півдня, краще за святкове пиво. Ти ніколи не пив нічого кращого!» Я відпив ковток, але це була звичайна чиста вода. Я струсонув його, але він знову почав пити, а потім упустив шолом і сказав щось на кшталт: «Знайшов. Нарешті я знайшов». Усюди навколо я бачив Людей Вогню, які ходили, хитаючись, сміялися чи плакали, або сідали на землю й дивилися поперед себе з дурнуватою посмішкою, ніби їм відчинили навстіж гареми Ярмаканди. Таких, як я, лишилося небагато, ми стояли зі зброєю в руках, не знаючи, що робити. А потім ми побачили... — Ґрунальді замовкає, робить кілька безпорадних жестів, ніби не може добрати слів, що з ним трапляється досить рідко. — Це було ніби як... як ті люди, яких змінила сила урочища, як химери, яких вирощують божевільні Пісенники в далеких краях. Ми побачили громадку дівчат. Голих дівчат, але якщо придивитися, то було видно, що це не звичайні жінки. Вони були дуже гарними, але водночас нагадували звірів. Якихось сарн чи газелей. Навіть топталися на місці так само, як сарни, трохи налякані та збиті в стадо. Мені здалося, що їхня шкіра вкрита делікатною короткою шерстю, а замість пальців на ногах у них були дрібні копита. Химери зазвичай недоладні, наче хворі, але ці виглядали природно, ніби народилися такими найприроднішим чином. Тільки вони не були людьми. Навіть їхні обличчя були дивними. Обличчя прекрасних дівчат і водночас якихось звірів. Здавалося, що розуму у них не більше, ніж у газелей. Я чув їхнє гиготіння, але це було перегукування, а не справжній сміх.
Інші зненацька виринули зі ставка, гладенькі й мокрі, як морськоні з ополонки, у них також були форми прекрасних дів, але водночас вони нагадували морські створіння, їхнє волосся було зеленим і схожим на водорості, а на шиї відкривалися зябра. І всі вони линули до наших воїнів, щоб гладити їх і пестити, а ті стояли, як вчаділі, опускаючи зброю. І в цьому одержимому натовпі залишилося кільканадцятеро таких сторожких, як я, що крутилися на зігнутих ногах, із виставленими вперед мечами. Ми зрештою збилися в коло спинами один до одного, не знаючи, що робити далі.
Туман розвіявся в променях вранішнього сонця, ніби хтось відсунув завісу. Я побачив водоспад, гору і блискучі мури замку. А трохи збоку, на скелі, що стирчала із землі, сидів на зігнутих ногах монстр. Він виглядав як могутній муж і мав на собі тільки дивний нагрудник, схожий на панцир черепахи. Над скронями в нього з голови росли закручені карбовані роги, його чоло було випуклим, могутнім і дивним, ніс — плескатим, а круглі очі — брудно-жовтими. Я глянув, як дивно він присів на тій гострій скелі, на його ноги лише з двома пальцями, що закінчувались копитами, і могутні плечі. В одній руці він тримав залізний молот на довгому держаку, а в другій — велику кручену мушлю. Я чув, як люди поруч зі мною звертаються до Гінда чи Коваля, щоб ті побачили їхню смерть і приготували їм луги Долини Сну. Бик поглянув на нас і форкнув, аж задрижала земля. А потім зіскочив зі скелі й подув у мушлю. А тоді через міст від бічної брами на нас вийшли воїни. Там були звичайні люди й дивні потвори, впереміш. Ступаючи на луг, вони вишикувались у три ряди й виставили перед собою стіну розмальованих щитів.