Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 8)

А потім сам іду лягти перед вартою і провалююсь у генеруючий півторагодинний сон.

Щойно заплющую очі — і ось я вже дрейфую на крижині.

Крижаний дракар розрізав воду і плив крізь чорну, як смола, ніч. Драккайнен сидів на носі, підклавши під дупу згорнуте в рулон хутро, і вдивлявся в укриті снігом береги, що бовваніли в темряві.

— Зосередься, Цифрал, — сказав він кудись уперед, носовому штевню, що стирчав у мороці головою дракона. — Тепловізія. Здатність розрізняти температури й бачити у віддзеркаленому світлі. Давай. Згадуй.

Миготлива промениста гола фея з банку пива заввишки, якої ніхто, крім Драккайнена, не бачив, шмигнула зиґзаґом, наче палахкотливий метелик, а потім зупинилася на промерзлому скрученому канаті й тупнула ніжкою, складаючи неонові крильця.

— Ноктовізія включала біонічні зміни в сітківці й зоровій корі. Тепловізія — також. Ці системи мені не звітують! Не знаю, немає їх чи просто відійшов контакт, але я їх не бачу. Не бачу, розумієш? Це не мій каприз, я — операційна система.

— Зазвичай в інструкціях пишуть про необхідність перевірки, чи всі кабелі підключені, а за потреби радять звернутися до продавця, — продовжив він понуро.

— Припини зациклюватися на тому, що ти мав раніше. В тебе нові можливості. А цей корабель нашпигований магією.

— Окей, — відповів неохоче. — Покажи.

Він сподівався побачити сяйливий туман з іскрами, що міняться всіма барвами веселки, такий самий, як він бачив до цього в урочищах, але нічого такого не сталося. Замість цього він побачив розпечені до червоного лінії, що обплітали корпус судна, як нервові волокна, але блиск був приглушеним, немов жар, що просвічується крізь щілини грубки.

— А це в нас пісні богів, але вмонтовані в устаткування. Ізольовані, — буркнув він. — З міркувань безпеки або для запобігання збитків. Це елементи двигуна.

Сяючи приглушеним світлом, лінії тяглися вздовж кіля й розгалужувалися на борти, в кількох місцях він бачив більшу концентрацію сили, це нагадувало пацьорки, нанизані на головну лінію, що бігла уздовж корабля. Він не бачив чітко, світло ледь пробивалося через крижані борти й палуби, але на кормі, неподалік його каюти й на самому носі під штевнем бовваніли овальні утворення, зібрані в грона.

— Я нічого не помітив на кормі, але в форпіку були ці контейнери із символом черепа, — здогадався Драккайнен.

Він встав і пішов на сам ніс, критично споглядаючи на голову дракона з вищиреною пащекою і геральдично закрученим висолопленим язиком, що здіймалась на добрячі три метри над водою. Обережно заліз на борт, а потім підскочив, хапаючись за гребінь шпичаків на драконячій шиї та ковзаючи підошвами по лискучій поверхні льоду, й зумів дотягнутися до голови й зазирнути в пащу.

— Є отвір, — видихнув, стрибнувши назад на палубу. — Можливо, вдасться вивести трохи цієї гидоти сюдою, хіба що вона слугує лише як рушій і знаходиться в замкненому циклі. Якщо ж вона також працює як зброя, то ця драконяча морда в якийсь хворобливий спосіб є логічним виходом.

— Ти волів би гармату? — уїдливо спитала Цифрал, здіймаючись подалі від його голови.

— Ще і як, — відказав він. — З одним стволом чи хоча б з якоюсь рушницею я зробив би тут у сто разів більше, ніж з ідіотськими диво-туманами — магічними, капризними, некерованими й непередбачуваними. І не тріпочи мені тут біля обличчя, відволікаєш.

Він сів на своєму хутрі та якусь мить нервово барабанив пальцями по грифу лука.

— Спробуймо трохи його вивільнити, — мовив. — Тільки обережно.

Виструнчився, заплющив очі й сидів так якийсь час, натужно уявляючи магічну рідину, що випливає з контейнерів і крижаним стравоходом мандрує вздовж драконячої шиї.

Це тривало досить довго. Він схилив голову й стиснув кулаки, докладаючи страшних ментальних зусиль, однак не відбувалося нічого особливого, крім пульсування жилки на його скроні.

— Juosta, perkele sumu, — процідив він зрештою крізь зуби, але це мало чим допомогло. — Я наче висмоктую бензин із закритої каністри, — констатував понуро. — Або намагаюся вмовити воду текти із закритого крана, тоді як достатньо одним пальцем підняти важіль. Тільки от я не знаю, де він.

Дракар плив уперед спокійно і впевнено, розтинаючи воду без зусиль і м'яко повертаючи на вигинах ріки. Драккайнен сплюнув за борт, а потім довгими кроками перейшов від драконячої голови на корму, рахуючи собі під ніс.

— Якісь чотири вузли, — оголосив він, коли ледь помітне харкотиння, що гойдалося на поверхні, залишилося позаду. Схопився рукою за закручений спіраллю носовий штевень і визирнув за борт. — І ані сліду якогось приводу. Ні гвинта, ні взагалі нічого. Просто собі пливе. Ніби хтось тягне його на невидимому канаті чи дресовані дельфіни штовхають під дном.

Він повернувся на ніс і знову розсівся на хутрі.

— Добре, ще одна спроба. Усі розумники пояснюють, що закляття має бути конкретним. Я розумію, що треба зосередитися не на результаті, а на тому, що має відбуватися в процесі. Крок за кроком. Припустімо, що треба налити щось із пляшки в склянку за допомогою магії. Не треба горлати: «Горілку в склянку!», бо магія не зрозуміє, чого ми хочемо. Ми маємо спершу змусити кришечку зробити кілька обертів проти руху годинникової стрілки, аж поки вона не спаде з горлечка. Потім змушуємо рідину покинути посудину через горлечко. І тут починаються ягідки, бо цього мені ніхто не пояснив. Я можу рухати матерію всупереч фізиці, силою волі, чи ні? Бо з тією підковою... Ти й сама, мабуть, розумієш, що її розхилитав Бондсвіф, упокой, Господи, його душу, знуджений моєю бездарністю. То я можу наказати струменю рідини ширяти довільною траєкторією чи мушу вигадувати, скажімо, якісь повітряні подушки всередині пляшки? Припустімо, що я можу переміщати предмети, принаймні всі кажуть, що можна. Ну, то я скеровую горілку з пляшки вгору, а потім маршрутом, який візуалізую собі, як скляну трубку, що веде до склянки, — і готово. Або може, я повинен вистрелити нею, як шампанським, і направити в посудину, га? Jebem ti majku... Не простіше встати й налити собі, як людина? А тепер питання онтологічної природи: чи можу я роздавати накази магічній матерії, закритій у контейнері для того, щоб за її допомогою роздавати накази матерії? Окей, jebal to pas. Повертаємося до контейнерів із піснями богів на носі й затички в горлянці дракона. Крок за кроком, як із горілкою... Ox, perkele saatani Vitti!

Пісні богів у формі туману з миготливих мікроскопічних іскор струменіли з морди дракона, як пара з чайника, формуючи невеличку хмарку. Однак вона виходила не з зубатої пащі, а з ніздрів, як дихання морозної ночі.

— Ні слова, — застеріг він Цифрал. — Без коментарів мені тут. Ну, йди до татка... — остання фраза була призначена миготливій хмарі, що струменіла з носового штевня.

Він розпростер руки, але хмара перед ним сформувалась у вкриту брижами сферичну форму. Драккайнен зосередився й простягнув руки вперед. Із хмари висотались два тремтливі пасма й огорнули його руки, а потім дісталися аж до спини.

— Обережно, — заскімлила Цифрал.

— Спокійно, — відповів Вуко таким тоном, яким звертаються до тигра, зустрівши його на вулиці. Він стояв, оповитий імлою веселкових іскор, як у німбі з діамантового пилу. Береги Драґоріни розступилися, і дракар запливав у озеро, що сяяло в темряві, немов чорне дзеркало. Подув легкий вітер, але зоряний пил навколо Драккайнена не розвіявся, лише вкрився брижами.

Розвідник ковтнув слину.

— Окей... Глянемо, що з цим можна зробити. Спочатку поворот...

Він стиснув зуби. Минула хвиля, а потім дракар задрижав. Корпусом судна пішли вібрації, наче зненацька ввімкнули зношений двигун від рибацького катера. Корпус застережливо заскрипів, унизу, в кают-компанії, щось із гуркотом упало на підлогу. Однак корабель почав повертати. Трохи, максимально на десять градусів від курсу і з дедалі більшим тремтінням, але він повертав. Драккайнен стояв на зігнутих ногах і виглядав так, наче штовхав вантажівку. Урешті-решт він випустив повітря і випрямився. Корабель тут же перестав тремтіти та м'яко, ніби з полегшенням, повернувся на свій курс.

Драккайнен знову всівся на хутро.

— На це пішло багато енергії, — відзначила Цифрал. — Ця хмара стала значно рідшою. Має бути якийсь кращий спосіб.

— Є, — відповів він. — Тільки треба вимкнути автопілот. Так, я приклав силу всупереч приводу. Головне, що взагалі на цей дракар можна якось вплинути. Тепер спробуймо дещо інше.

Він вийняв стрілу із сагайдака й націлився вістрям кудись у ніч. Поклав її на розгорнутій долоні, заплющив очі й прошепотів щось фінською, щось мало пристойне. Стріла з брязкотом упала, на палубу.

— Це буде довга ніч... — зітхнула Цифрал.

Але човна ми не знаходимо ні вранці, ні протягом наступного дня. Тільки якусь забуту й напівзатоплену довбанку, не набагато більшу за корито, що примерзла до льоду й очерету на березі. Тобто до якихось рослин, які скидаються мені на очерет, бо високі й ростуть у воді. Але від довбанки не буде жодної користі, ні шлюпки з неї не зробиш, ні інакше не використаєш. А більше — нічого. Вочевидь, човни сховали, дбайливо й старанно, щойно випав перший сніг. Чого ж я сподівався?

У підсумку ми дрейфуємо за течією на крижині. На крижині у формі дракара.