Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 10)

Сніп, син Теслі. Бенкей Гебзаґал, Н'Деле Аліґенде.

І я — Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук, володар Тигрячого Трону. Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Імператор. Невільник.

Товар.

Такий самий, як брили солі, загорнуті в промаслені міхи, як сувої шкур кам'яних волів, як глечики духмяних олійок і пакети бакхуну.

Товари, які незабаром заберуть волохаті чудовиська, а н'ямбе Н'Ґома та його товариші знайдуть за них заплату золотом, коштовностями й дорогоцінним камінням, нагромадженим на розкладених шкурах.

А потім вони наберуть стільки води, скільки зможуть, заріжуть і освіжують частину бактріанів та вирушать на південь, через Ярмаканду до Кебіру. До величезної спекотної країни за морем, до рівнин, де живуть стада дивних тварин, до теплого моря і галасливих барвистих міст.

Вони збагатяться, а ми підемо в рабство, бо так захотіли.

Бо тільки так ми можемо потрапити в країну за горами.

Ми сиділи на кам'янистій рівнині, за кордоном, позначеним рядами білих скель. За нами були простори Ергу Окраїни Світу, що нескінченно простягалися аж до Амітраю, а перед нами — гори, оповиті туманом і вкриті таким зеленим лісом, що аж різало очі, а також Люди-Ведмеді, що саме наближалися. Наші пута були накладені в такий спосіб, щоб у разі крайньої потреби ми могли швидко звільнитися; ми також мали сховані під одягом ножі й зброю в сідельних сумках, але не могли на них напасти. Ми хотіли, аби вони відвезли нас углиб своєї країни, подалі від вартівників, що ховалися серед дерев і скель та стежили, чи не надходить хтось із ненависного Амітраю через лисий степ і пустелю. Тільки потім ми могли втекти.

Але коли вони прийшли, я переконався, що це була погана ідея.

Виглядало на те, що наша присутність їх здивувала.

Люди-Ведмеді — це потвори. Це не назва клану чи окреслення народу. Це не люди. Вони справді пересуваються на двох ногах, але не завжди. Коли їх щось лякає, дивує, або коли вони поспішають, то падають навкарачки та, спираючись на величезні кулаки, справно мчать галопом, як ведмеді. Вони мають високі загострені черепи, низькі лоби, виступаючі щелепи з гострими іклами, як у бойових леопардів, пласкі обличчя з майже людськими очима, а ще жахливо смердять і вкриті довгою густою шерстю. Ми сиділи, зв'язані й безпорадні, спостерігаючи, як вони наближаються. П'ятеро чудовиськ. Їх навіть не можна було назвати просто тваринами. Вони носили шкіряні пояси з набитими залізними бляшками, фрагменти кольчуг, браслети й дивні, пристосовані до їхніх черепів, грубі шоломи. Двоє з них несли зброю. Вона нагадувала палицю, але з вигнутим, як потужний дзьоб, шипом на кінці.

Побачивши нас, Люди-Ведмеді наїжачили шерсть на карках, стали навкарачки й загарчали, а потім почали стрибати й видавати дикі крики; вони підіймали палиці над головою і били ними об землю, підбирали каміння й валили ним під лапи, аж здійнявся пил.

Це тривало якусь мить, але незабаром стало зрозуміло, що потвори не збираються на нас нападати. Одна з них підійшла ближче й понюхала, роздуваючи свої плоскі поморщені ніздрі, потім підвелася й почала хрипко гукати до інших. Одна з потвор помчала в бік гір, аж задрижала земля, а я бачив, як колихається її шерсть.

Інші оточили нас, гарчачи, улюлюкаючи та прискаючи піною. Один із них зашипів, обережно витягнув свій ціпок і легенько штурхнув Бенкея в ногу.

— Засунь це собі в сраку, вшива падлюко! — загорлав вивідник і запручався, наскільки дозволяли вузли на його кінцівках.

— Не звертай уваги, — порадив Сніп. — Тепер ми будемо рабами, а терпіння — єдина чеснота, яку такі люди можуть собі дозволити.

— Не звертати уваги на таке?! Коли я подумаю, що той Н'Ґома ще й заробив на цьому гроші, то хочу затягнути його сюди, щоб ці мавпи на моїх очах виїдали його в те жирне гуано.

Через деякий час, хоча ми й не могли сказати, який саме, бо в цій проклятій країні сонце ховалося за хмарами, чудовисько, яке втекло в бік гір, повернулося, а з ним прибули дві трохи менші потвори. Вони теж були вкриті хутром, але мали на собі шкіряні й залізні панцири й носили пристойну зброю — мечі, сокири та списи, а ще ходили на ногах як люди. Проте їхні обличчя були ще страшнішими. Безформні, наче змінені хворобою, наїжачені рогами, зубаті й ні на що не схожі.

Монстри якусь мить радилися, а звуки, які вони видавали, були схожі на людську мову. Хрипку і тверду, що нагадувала гавкіт собак чи звуки, які видавали бактріани, але це були слова якоїсь мови.

Нарешті один із них, із лисим, схожим на баранячий черепом, увінчаним роздвоєними рогами, підійшов ближче й почав штовхати нас, а зрештою без зусиль поставив на ноги, наче ми були дітьми. Він був майже такого ж зросту, як і Н'Деле, з потужним торсом і руками.

Другий, з округлими й випуклими, як дві чаші з рогу, очима, мав на голові короткі шипи, що стирчали з лускатої шкіри. Він щось хрипко сказав, вказуючи списом спочатку на нас, а потім на далекий табір караванів, і обидва засміялися. Коли я почув, як ці істоти сміються, то не розумів, добре це чи погано. Думаю, я віддав би перевагу абсолютно диким звірам.

Дивно було дивитися, як вони щось говорять один до одного, як рахують на пальцях, зиркаючи на розкидані на шкурах коштовності. Те, що звірі виявилися розумними, видавалося ще небезпечнішим. Вони оглядали нас по черзі, обмацували наші руки, тицяли в груди, підіймали губи й заглядали в зуби, наче ми були кіньми. Нарешті лисий почав щось викрикувати до кудлатих ведмедьолаків, сунув собі в рота короткий свисток, що висів на його грудях, і страшно засвистів. Кудлаті чудовиська помітно здригнулися й ніби злякалися, а потім двоє з них знову погнали в бік гір. Проте вони швидко повернулися, тягнучи великий двоколісний віз, збитий з товстих брусків.

Нам розрізали пута, а чудовисько виголосило довгу, сповнену пограбувань і каркання хриплу промову.

— Повір, потвор, для всіх нас було б краще, якби ти показав нам, чого хочеш, бо ми не розуміємо жодного слова з твого хрипіння і твердіння, — ввічливим тоном сказав Сніп, розводячи руки.

Рогатий грізно заревів у відповідь і штовхнув Снопа в груди, аж той гепнувся на пісок. Інший натомість притримав його за руку, хитаючи головою.

Він показав нам мішки із соляними брилами, а потім поплескав по підлозі воза. Ми зрозуміли, що треба вантажити товар. Тож почали носити мішки і ящики та вкладати їх на віз. Товари мали бути розміщені в певному порядку, тож коли я потягнувся за невідповідним пакунком, мене вдарили древком списа по руках і спині, а потім вказали на інший згорток, щось хрипко скрикнувши. Ось так я почав вивчати нову мову. Після кількох ударів я вже знав, що сіль у них називається свйоль, а гайсфинґа — це якась образа.

Так само я дізнався, як називаються глечики, сувої шкур і бочки з прянощами.

Коли ми завантажили віз, на дишель встановили дерев'яне ярмо, прикріпивши його залізними скобами, і наказали нам штовхати. Обидві істоти всілися на стосі товарів, а ведмедьолаки йшли обабіч. Віз виявився дуже важким, і хоч ми з усіх сил впиралися в ярмо, зрушити його було важко. Ми отримали кілька ударів древком, аж врешті одне з чудовиськ зістрибнуло з воза, але не для того, щоб нам допомогти. Воно знайшло якийсь кущ і вирізало довгий гнучкий патик, який аж завив у повітрі, коли істота замахнулася ним на пробу. Проте віз уже покотився, погойдуючись на каменях. Нам не вдалося вмістити навіть десятої частини товару, і було зрозуміло, що ми повернемося сюди ще не раз.

Ми йшли довго, наші руки та шиї аж надривалися від зусиль, а за деякий час мені вже навіть не хотілося милуватися новою країною, я бачив лише гравій, скелі, пучки трави під ногами та власне взуття. І не відчував нічого, крім болю в спині та поту, що крапав з носа і стікав по обличчю. Час від часу чудовисько, що сиділо на козлах, шмагало нас своїм патиком, не дуже сильно, але болісно.

Минуло трохи часу, аж врешті ми дійшли до підніжжя гір, де височіла заросла мохом стіна з кам'яних брил, увінчана огорожею з товстих загострених паль. Всередині було поселення, яке аж кишіло монстрами.

Мене вразило те, що всі вони виглядали по-різному. Вони мали потворні людино-звірячі голови з вишкіреними іклами, були наїжачені рогами й шипами, але не були схожі одне на одного. Коли ми проштовхнули віз крізь ворота, почувся шум і завивання якихось сурм чи рогів і гавкіт величезних чорних собак, що шарпалися на своїх ланцюгах. За стіною стояли похмурі, побудовані з товстих стовбурів хати на кам'яних підмурівках. Із трикутних отворів на вкритих мохом і травою дахах валив густий дим.

— Може, вони живуть серед урочищ? — пробурмотів Бенкей, коли нам наказали розвантажити віз. — Це імена богів змінили їх в утробі матерів, тому вони всі різні.

Але я був утіленням суцільного болю й страждання, тож мене мало обходив вигляд цього народу. Натомість мене хвилювало, скільки часу мені доведеться так провести, і як я зможу це витримати. Я вже встиг багато побачити, тому зрозумів, що буде тільки гірше. Саме так зазвичай і буває в житті.

Коли ми розвантажили віз, розклавши товар, куди було сказано, нам дали дерев'яне цеберко, з якого ми по черзі випили якогось пива, чи, радше, підпивка — кислого, з дивним тухлим запахом. Проте простої води, як тваринам, нам не давали, що, як на мене, було доброю прикметою.