Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 9)

Ріку починає сковувати лід. Біля берегів уже з'являється молочний шар, що на пів метра сягає у воду й закінчується витонченим мереживом, усі стовбури й скелі також оточує комір льоду, течією дрейфують крижини, поки тонкі, як скло, плити починають об'єднуватися в косяки й з глухим тріском ламаються під носом дракара. Іще день-два, і річка зупиниться аж до весни. Тут континентальний клімат. Спекоті літа й суворі зими. Я сподіваюся, що це також означає, що аж до весни пануватиме спокій. Здається, навіть Ван Дікен не такий дурний, щоб нападати на Узбережжя Вітрил в мороз і сніг. А якщо й так, то не буде проблем. Вони повимерзають у наметах і шалашах, поламають зуби на частоколах садиб, і перш ніж я повернуся, його можна буде викреслювати зі списку. Але щось мені підказує, що так легко я не відбудуся.

Видивляюся човен, бо це основна частина мого плану. І не йдеться навіть про те, що дракар почне танути на відкритому морі, а я отямлюся, дрейфуючи на крижині.

Окрім цього ми готуємо засолене м'ясо на крижаних брикетах, попиваємо грифоняче молоко й змінюємо вахти. Я запровадив моряцькі порядки. Тут не треба стежити за курсом, стернувати чи лагодити такелаж, тож ми по черзі несемо варту «на оці», прибираємо кают-компанію. Годуємо коней і чистимо трюм, виводимо тварин по трапах, перетворених на сходні, і вигулюємо їх на палубі. Перевіряємо зброю, у світлі розпалених акваріумів тренуємося битися на мечах, списах і ножах або врукопаш. Я показую їм різні техніки: як тихо підкрастися до вартового, напасти з укриття, позбавити свідомості. Викладаю принципи саботажу й тактику малих формувань. Треба. Ми або спецпідрозділ, або п'ятірка безіменних трупів. Тому я не даю їм спокою. Інакше ми вийдемо в море як групка пересварених розледачілих пияків. У нинішній ситуації — майбутніх небіжчиків.

Собі я також не даю спокою. Тренуюся зі своїми палашами й мечем. А передовсім намагаюся опанувати пісні богів. Саме тоді, тренуючись наодинці на своїй вахті, без особливого успіху намагаючись творити дива, я знаходжу трон. Це відбувається внаслідок невдалої спроби підпалити сухе дерево на відстані. Спроби, що закінчилась частковим успіхом. Щось справді спалахнуло вогнем, але це точно не дерево, на яке я поклав око. Я не зміг роздивитися, що саме, крім того, що це не чиясь халупа, але для цього я підійшов до кормового штевня і несподівано помітив, що він збудований якось дивно. Ніби з запасом. Дракар зроблений за взірцем вікінгських човнів, але тільки до певної міри. Він більший, гіперболізований, наче гротескний. На справжніх довгих човнах не було б кількох палуб, сходнів чи критих приміщень. Це були човни, не кораблі. Коли був шторм, вікінги тулилися під полотняним наметом або прикривалися попоною. Штевень не здіймався на рівні другого поверху. Тут на носі борти підіймаються м'якою лінією і вростають у задертий штевень, а на кормі від палуби лід утворює округлу форму, що оперізує і борти, й висунену вперед балку. Для зміцнення це не має сенсу. Ідіотський вал льоду, що блокує прохід до корми.

У якийсь момент я помічаю в ньому якісь обриси густішої матерії, ніби ув'язнену всередині тінь крісла. Крісла, а може, трону з високою спинкою і бильцями. Просто тінь, згусток із блідими, молочно-білими контурами. Я не впевнений, чи справді його бачу, роздивляюся врослу в корму брилу льоду під різними кутами, навіть присідаю біля неї, але в мороці зимової ночі видно справді небагато.

Надворі шоста ранку, я досі призначаю собі собачі вахти — мені вистачає всього пари годин сну, а загалом мені все одно. У Морсах мені вбили в голову, що командир бере на себе найгіршу роботу. О цій порі року сонце сходить о пів на восьму, зараз — дно зимової ночі, чорне, крижане й мертве.

Мене змінює Ґрунальді, паруючи теплом каюти зі своєї рудої бороди, з двома рогами, повними гарячого грифонячого молока. Я беру свою порцію і з полегшенням заходжу в затишну кают-компанію.

Уранці ми наближаємося до Зміїної Горлянки. Виходжу відновлений після двох годин такого глибокого й важкого сну, ніби я на мить помер серед цього хутра і пледів у своїй каюті на кормі. Може, я ізолююсь, а може, просто уникаю Сильфани. Я намагаюся залишитися командиром. Вона гарна, за винятком цих химерних чорних очей. А з кожним днем далеко від дому вона стає ще гарнішою. Вродлива, гнучка й надто молода. І проявляє інтерес. А я — просто людина. Якщо ми перетворимось на пару солодких голуб'ят, що кубляться в ахтерпіку, моральний дух команди піде коту під хвіст, і можна буде просто вистрибнути за борт. Тож я виходжу на палубу зі своєї келії, вітаючи Ґрунальді паруючим кухлем цього дивного пряного ніби-ґіннесса, і приношу з собою сокиру. Один із наших данаксів на півтораметровому сокирищі, з довгим лезом і масивним обухом. Ним можна скинути з коня вершника в повному спорядженні. Або розбити брилу льоду.

Решта вивалюється на палубу, покашлюючи, розправляючи плечі після сну, сякаючи за борт і бухаючи парою у морозне повітря. Вони виходять і дивляться на мене з онімінням у залитих чорнотою очах. Шаленець із сокирою на світанні.

— Треба дещо перевірити, — кажу й замахуюся над головою. Чути глухе гупання, обух лишає в кризі круглий слід, але більше не відбувається нічого особливого. Я вдаряю ще кілька разів під різними кутами, але з таким же результатом.

— Трощимо корабель? — вільно питає Сильфана, саме підіймаючись на палубу, закутана в хутро, зі шматком сиру й кухлем у руці. — Уже не потрібен?

— Навпаки, — відповідаю я, зважуючи сокиру в долоні. — Хочу зробити його більш придатним.

Я вдаряю вертикально згори й за другим разом на щось натрапляю. У якусь магічну точку, розміщену в найвищому місці крижаного валу. Лунає різкий скляний тріск, потім другий, павутина тріщин вкриває всю брилу і лід розсипається, як армоване скло чи кристал. Перетворюється на ворох дрібних уламків. Замет із льодової каші.

І відкриває очам трон.

Високий, із врослою у штевень спинкою, оздоблений переплетінням крижаних драконів, пломенів і веж, що віщують сумнівні розваги. Я не помічаю черепів і блискавиць, які відштовхнули б мене найбільше. Віддаю комусь сокиру і підходжу, щоб змести з трону крижану кашу, поки вона сублімує клубами сяйливої імли та стікає під палубу через отвори трапу.

— Добре... — кажу. — Зараз я на це сяду. Не знаю, що станеться, але що б ви не побачили, нічого не робіть. Найкраще не торкайтеся мене, особливо якщо піде дим чи іскри. Якщо зі мною відбуватиметься щось геть погане, спробуйте скинути мене з цього чимось дерев'яним. Древком, веслом, але в жодному разі не торкайтеся мене залізом. Якщо з древком почне відбуватися щось дивне, одразу ж його киньте.

Вони дивляться на мене обережно, Сильфана виглядає так, наче скам'яніла зі шматком сиру в роті.

— Чекай, — понуро бурчить Ґрунальді. — Піду пошукаю те весло.

— Давайте простіше, — озивається Сильфана й обв'язує мене за пояс канатом. А потім, користуючись тим, що ми так близько, підносить голову й дивиться мені довго й глибоко в очі. — Якщо щось піде не так, ми смикнемо за мотузку, — додає і старанно перевіряє вузол, який спереду звисає незвично низько. На жаль, за мить я маю намір сісти на проклятий ослін, і мені не до жартів.

— Ти тут, Цифрал? — шепочу. — Готуйся.

Фея з'являється десь збоку, як метелик, але виглядає ще більш знервованою, ніж я.

Розділ 2

Люди-Ведмеді

Тінь похмуру старця бачу — Батька бачу. Там, де чорний день, стоїть він, Невблаганний. Бачу матері обличчя, Де світ тане. Затискає губи. Очі Відвертає. Там, де Інший Край, — і браття Сполотнілі, Що мечі свої здіймають Зіржавілі. На Великім Полюванні Без коня я: В ланцюгах зап'ястки й ноги Нині маю. За Столом Достойних більше Не сидіти. Зі зганьбленною душею Животіти.

Часто можна зустріти дурнів, які скажуть, що свободи людини не існує, бо ми все одно не можемо робити все, що спадає нам на думку. Треба зважати на інших людей, на закони людей і богів або на долю. Якщо це так, то неважливо, скільки цієї ніби-свободи ми маємо. І тоді ми легко можемо віддати її трохи більше, щоби хтось нам допоміг або дав миску їжі. Кажуть, вільна людина має про все турбуватися. Вона не знає, що принесе їй день, чи вдасться наповнити горщик їжею, дістати глечик води або жменю мідяків. Що б не трапилося, їй доведеться мучитися з цим наодинці — так, як уміє. Тож, мабуть, краще, якби про це подбав хтось мудріший, хто нагодує і вилікує. Вистачить бути лише покірним.

Це — дурні. Їхні висловлювання звучать так тому, що вони перекручують слова, стежачи виключно за тим, аби вони були майстерно складеними. Завдяки цьому вони позірно містять якусь незбагненну мудрість, хоча той, хто їх проголошує, зазвичай мало що бачив у своєму житті й небагато з побаченого зрозумів. А передусім можна бути певним, що жоден із цих дурнів ніколи не побував у справжньому рабстві.

Я побував і знаю, що розповідати про це людям, коли сам не відчув шкіряного ременя на спині, коли не розплющував очей лише для того, щоб виконати чужий наказ, і ні для чого більше, — це те саме, що пояснювати комусь, хто загубився в пісках пустелі, що пиття води — це просто непотрібна звичка.

І ніколи й ніде не знайдеться більшого дурня, ніж той, хто добровільно віддається в рабство. Я знав аж чотирьох таких дурнів, а сам був найгіршим із них.