Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 3)
Унітаз працює водночас і як біде, бракує тільки чогось, що можна було б почитати. У ахтер-кастелі знаходжу капітанську каюту, вбудовану в скісний штевень, що закінчується закрученим, як патериця, драконячим хвостом на висоті пари метрів над водою.
Посередині — круглий дерев'яний стіл, вкритий різьбленими норманськими візерунками, навколо — стільці, які точно хтось потягнув із двору Одіна, а в округлій ніші — койка, вкрита кошлатим хутром. Мікс зі «Стар Треку» й «Пісні про Нібелунгів» в одному флаконі.
Переношу до каюти свої клунки, поруч із койкою є вішак, який я завішую обладунками, відкладаю меч, палаші й лук. Щит спираю об стіну, і мені раптом дуже кортить намалювати на ньому щось вікінгське.
Хай би й логотип банку «
Крізь напівпрозорі борти я бачу чорну воду фіорду, бачу, як віддалік пропливають темні дерева і присипані снігом скелі, наче розмиті привиди, що сновигають за скляною стіною.
Набиваю трубку, виймаю з торби пластикову пляшку й наливаю собі трохи у металевий кухоль. У нас є капітанська каюта — на борту дракара це щось виняткове, є також некомпетентний капітан, який питиме весь рейс, не спроможний витримати тягаря відповідальності й власної безпорадності. Дракар пропаде десь серед крижин і штормів, і від нас залишиться лише пісня.
Закутавшись у хутро, виходжу з каюти з кухлем у руці й мугикаю собі: «Наш капітан вар'ятом був, водився, кажуть, з чортом». Команда сидить у затінку бортів, Сильфана зв'язує канати, скручені на палубі, Ґрунальді спирається на монструозний льодовий штевень із драконячою головою і понуро дивиться вгору фіорду.
Побачивши мене, він здіймає брови й запитально вказує пальцем спершу на мене, а потім на палубу.
— Там є прохід, — пояснюю я. — І там безпечно. Немає сенсу сидіти тут, нагорі. Я знайшов воду, м'ясо й сир, купу їжі. Корабель дивний, але добротний і завантажений для подорожі. Не схоже на те, що він зараз розвалиться.
— Там аж смердить піснями богів, — цідить крізь зуби Варфнір.
— Раджу звикати, — кажу. — Тепер ми будемо прямо таки порпатися в цій гидоті. Ми маємо вбити Пісенника, і ми пливемо до Пісенника. Чому ти возишся з цим канатом?
— Нам потрібен човен, — каже Ґрунальді, відводячи погляд від виду попереду чордака. — Звичайний, такий, щоб зненацька не перетворився на миску каші чи косяк оселедців. Там, уздовж фіорду Драґоріни, живуть люди. Зима лише почалася, ще не всі, мабуть, сховали човни. Як пропливемо котрийсь, то Спалле вискочить за борт із канатом, допливе до нього і прив'яже. Потім ми підтягнемо канат і матимемо човен.
— А чому Спалле? — питаю. Якось я звик, що хлопець чи то лишається з кіньми, чи на чатах.
— Бо він найкраще плаває, — пояснює Ґрунальді. — З малечку купається в ополонках і потоках від льодовика. Будь-хто інший утопиться через холод, а йому байдуже. А ти не можеш зійти з палуби, бо невідомо, чи цей корабель нас не заморозить.
Киваю головою. Я б із радістю до чогось доколупався, але ідея непогана, тим паче, що я вже й сам допетрав, що без мене дракар перетвориться на морозилку. Принаймні є якийсь задум. Вже краще, ніж нічого.
— Тут угорі по ріці немає жодних поселень, — кажу. — Аж до тих малих поєднаних озер. Хай залишиться хтось один, щоб видивлятися, потім його замінимо. Всім мерзнути немає потреби. Внизу тепло, світло, є їжа. Човен, швидше за все, ми знайдемо лише завтра. Залишається Варфнір, решта — вниз. Як звечоріє, його змінить Спалле, потім — Сильфана, потім — я, потім — Ґрунальді.
Вони йдуть униз, сповнені натхненної певності, ніби я знаю, що роблю, і контролюю ситуацію.
У кают-компанії я ударом долоні вмикаю миготливе сяйво драконовугрів, що переливаються зеленим. Люди Вогню сторожко відсахуються, хапаючись за руків'я мечів, причаєно роззираються по стінах, збившись у купу, спинами одне до одного.
— Цей корабель зробив Пісенник, — пояснюю. — Підозрюю, що хтось із мого народу, так само як Аакен, король Зміїв. Тому все таке дивне, але я не знайшов тут нічого небезпечного. Поки що. Знайдіть собі, де спати. Я тільки не знаю, як зробити так, щоби було тепліше.
— Для цього зазвичай розводять багаття, — з кислим лицем каже Ґрунальді. — Але як це зробити на кризі, не маючи дров...
— Це не справжній лід. І зазвичай, щоб човен плив, треба веслувати або використовувати вітрила. Цей пливе сам. Із теплом буде так само.
Вони неохоче розходяться по кают-компанії, сторожкі й напружені. Сильфана гладить пальцями дверцята підліжкових скринь, тримаючи праву руку на руків'ї перекинутого через спину меча. Ґрунальді обережно простукує стіну, за якою в'юнкими рухами, поблискуючи, плавають пекельні мурени. Спалле присідає біля відхиленого покривала койки, кінчиком меча підіймає хутра, які там лежать, обережно зазирає під матрац.
Усі мовчать. Атмосфера стає напруженою. Вони полізли зі мною на борт з почуття обов'язку й солідарності, а тепер почуваються так, наче я наказав їм сидіти в біля пошкодженого реактора.
Тут вони не стулять очей, тим паче не витримають того, що буде далі. А єдине, що я можу їм пообіцяти, це ще більше холодного туману, магії й такої маячні, на тлі якої освітлений вуграми корабель на автопілоті здасться цілком раціональним початком.
— Сідайте, — кажу командирським тоном. Вони неохоче підходять, мацаючи крижані табуретки й обережно сідаючи, наче меблі мають от-от вибухнути під їхніми дупами.
Відчиняю контейнери з їжею, відсуваю дверцята скринь, показуючи їм миски, ножі й кухлі. Насправді я шукаю очима устаткування камбуза. Якщо я роздуплюсь, як працює плита, якщо зможу приготувати хоча б суп, то, мабуть, і опалення зможу ввімкнути.
Ґрунальді прикладає долоню до скляної стільниці й чекає, чи поверхня почне танути під його пальцями. Спалле виймає з кисета брусок і поволі, систематично проводить ним уздовж вістря меча. Скрегіт заповнює кают-компанію, аж мурахи по шкірі. Сильфана прикушує губу й невпевнено витріщається на стіни, наче вони мають завалитися їй на голову.
Я відчиняю наступні шафки, зрештою відступаю на кілька кроків і примружую очі. Архітектура яхти дуже логічна. Зумовлена обставинами й практичністю. Той, хто подбав про туалет на кормі та другий, як я виявив, на носі, той точно подумав про обігрів кают і приготування їжі.
Готувати на кораблі не так просто, особливо на морі. Не можна, щоб на кока постійно виливався киплячий суп, чи щоб на нього сипалось вугілля з грубки. Кухня має бути забезпечена від нахилів. Якісь же камбузи були на античних кораблях. Іноді це були вкриті черепицею хатки з димарем, що підіймалися над палубою.
— Де зазвичай готують на вовчих кораблях?
Спалле показує на корму.
— Позаду, в... — тут він промовляє щось, що звучить так, наче він плюнув на розпечене вугілля. У моєму словнику немає моряцького жаргону. Спалле розмахує руками, наче імітує ремонт невидимого велосипеда. — Казан із вугіллям підвішений на кованих петлях, як завіси... так... і так... Коли він гойдається, то вогонь завжди залишається на місці, а над ним каструля, теж прикріплена... — знову складна пантоміма.
Кардан. Вони винайшли карданний підвіс. Непогано. На кормі, то й на кормі. Тож я йду на корму і шукаю. Камбуз має бути мінімум на двадцять людей, якщо судити за розміром корабля, це не голка. Не сховався ж він під мішком у трюмі чи під моєю шапкою.
Потім виходжу нагору біля капітанської каюти й ще тиняюся палубою, шукаючи дірки від димаря. Може, в котрійсь із шафок заховалась магічна мікрохвильовка? Тоді ми будемо приречені на холодні обіди, мої люди не торкнуться того, що розігріли пісні богів.
Варфнір сидить на носі, закутаний у кошлате хутро й засипаний дрібним снігом, який сіється від самого ранку, і дивиться на скелясті береги звивистого фіорду, на ріку, безлисті вигнуті дерева, що стирчать із заметів. Чорно-білий світ.
Він обертається одразу ж, щойно я з'являюсь. На його колінах лежить короткий реверсивний лук.
— Шукаю димар, — пояснюю я. — Не можу знайти кухню.
— Пісня Людей говорить, що на кораблях місце для приготування їжі роблять позаду, під... — знову незрозуміле гаркотіння, — по ліву руку від драбини, але тут усе не як у Пісні Людей, — спльовує він на палубу і крутить головою. — Такий корабель боги побачать одразу. І їм це зовсім не сподобається... Думаю, вони нас затоплять, як тільки ми вийдемо в море. Ще й у цю пору року...
— Якось він приплив, — зауважую, — аж до воріт Дому Вогню. І боги його не затопили.
Я обстукую щоглу, але не знаю, яким має бути звук цього дивного крижаного творіння. Глухо воно звучить чи ні? Навіть не знаю, чи це справді виконує функцію щогли. Бачу підв'язане до нього вертикально якесь древко, наче латинський гафель, але ні сліду вітрил. Обходжу дракар кілька разів і не знаходжу нічого, що могло б нагадувати дірку від димаря.
Здаюся і повертаюся під палубу носовим входом, накритим люком, оздобленим рослинними завитками. Що ж. Холодні обіди.
Мені не подобається, як моя команда сидить за цим столом. Сполохані, безвільні, скуті забобонним страхом. Вони зійшли на корабель у мить бездумної відчайдушної відваги, а тут ані битви, ні героїчної смерті, тільки самі магічні пісні, усе не так, як у Пісні Людей, усе дивне.
Кидаю на стіл в'язку смужок сушеного м'яса, щось, що нагадує сир, вузлик, здається — принаймні так я сподіваюся — сухарів, а потім риюся в саркофагах, трусячи всім, що здається мені пляшкою. Врешті знаходжу один із контейнерів, завантажений обплетеними шнуром бутлями, кожен щонайменше на п'ять літрів, і ставлю один на стіл, молячись, аби в ньому був не якийсь із різновидів тієї драконячої олії.