Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 2)
Посередині кожної кришки, біля самого краю, видно орнамент із двох трикутників. Вершина одного торкається сторони іншого, ніби стилізована ялинка лише на два поверхи. Придивляюся до нього, бо щось тут не так — цей орнамент надто аскетичний, надто технічний у порівнянні з псевдонорманськими оздобами, що звиваються всюди навколо мене. Це не дає мені спокою.
А тоді я пригадую. Я бачив такі символи, тільки горизонтальні, у дитинстві, коли панелі управління програвачів чи мультимедійних програм традиційно відтворювали вигляд старих, ще механічно керованих приладів.
Я натискаю долонею на облямівку під символом, і тоді вона ледь піддається, лунає тріск, а потім кришка м'яко від'їжджає вбік. Наче нічого такого. Рухомі вічка, як в автоматах із напоями, символ «FF» на скрині, але для того, хто не народився на Землі, було б дуже проблематично дістатися до вмісту цих контейнерів. Із середини саркофага віє прохолодою, виходить пара, але це не якийсь лютий мороз, радше свіжість. Я бачу в'язки твердої, пропахлої від копчення сушеної риби, глиняні глеки, наповнені дивним насінням, чимось на кшталт сухої квасолі, чи борошном, смужки сушеного м'яса, закрутки із залитим смальцем м'ясом, чорні від диму тушки, старанно обмотані мотузком.
Запаси. Як мило.
Ще й у холодильнику.
Я тягну кришку на себе, вона з торохтінням замка вкочується на місце, і саркофаг знову стає монолітом.
Перебірка розділяє трюм скляною стіною, в якій рухаються невиразні в'юнкі форми. Притуляюся обличчям до плити льоду й бачу, що в зеленій рідині сновигають живі створіння, немов породжені пеклом вугрі. Довгі, м'ясисті, з паскудними зубатими мордами глибоководних істот, наїжачені шпичастими плавцями. Виглядають вони як дракон, схрещений із муреною. По їхніх боках миготять дрібні флуоресцентні дрібочки, зелені й блакитні. Риба. З виразно людськими страхітливими очима, на яких видно склеру і круглі зіниці, оточені золотистими райдужками.
Запаси? Акваріум? Поверхня льодової стіни неідеальна, якщо дивитися прямо, тіла, що звиваються зміїними рухами, видно досить чітко, але під кутом вони перетворюються на розмиті невиразні форми. Мені цікаво, що далі, я ще навіть не дійшов до середини дракара, до носа залишилося добрячих десять метрів.
Обмацую холодну стіну, риби з іншого боку присмоктуються до льоду своїми колючими присисальцями, ніби торкаючись моїх долонь. Риби. Назвімо це так. Ніби-риби. Конвергенційні відповідники.
Дедукція підказує, що коли перехід існує, він повинен бути посередині. Це було б логічно. Проте нічого не видно.
Довго обмацуючи трюм у зеленавому напівмороці, все ж знаходжу ще один випуклий знак. Це плюс. Або грецький хрест. Трохи далі — коло з крапкою посередині. Вони на відстані півтора метра один від одного, на одному рівні. Ще один ребус? Хрест... Аптечка? А коло з крапкою? Сонце? Я відступаю на два кроки, але це не додає мені розуму. Земний символ. Грецький хрест і коло з крапкою. Щось таке ж просте, як і
Двері створені для того, щоб кудись зайти або вийти.
Мені зіграти в хрестики-нулики?
Натискаю долонею то на один символ, то на другий, вони ніби піддаються, але, може, мені лише здається. Зайти чи вийти.
Символ. Немає жодного графічного символу, пов'язаного з дверима.
Хіба що написи: «На себе» чи «Від себе»,
І тут до мене доходить. Вектор. Коли його зображають у двох вимірах, це відрізок, що закінчується стрілкою. Але якщо ми зображаємо його в трьох вимірах, то коли він дивиться від нас, він буде хрестиком, що символізує оперення стріли, а коли дивиться на нас, це коло з крапкою, що символізує вістря. Про це може пам'ятати лише той, хто навчався, ще пишучи на папері. Уже багато років тривимірний простір шкільних завдань просто тривимірний. Віртуальний.
Я кладу одну руку на плюс, а другу — на коло і натискаю одночасно. Плюс піддається і западає всередину, але коло — ні. Тож я намагаюсь потягнути його на себе, але мої пальці тільки ковзають по стіні. Я відриваю долоню, і тоді невеличкий циліндр льоду подається вперед.
Чути скрип гладких поверхонь і перегородка відсувається вбік. Ось і перехід.
Не надто зручний. Як тут пройти людині, яка щось несе?
Я заходжу в зелену миготливу темінь, рефлекторно мацаю стіну поруч із входом, ніби сподіваюся знайти там вмикач. І натрапляю на невеличку випуклість, схожу на миску, приклеєну до стіни. Гладжу її, наче це жіночі груди, шукаю якусь кнопку, але там нічого немає. Я вдавлюю миску вглиб стіни, стискаю, все безрезультатно. Зрештою, визнаю поразку і гепаю об неї кулаком.
Лунає глибокий вібруючий звук, і в замурованій у стіні рідині, що заповнює ніби-акваріум, розходяться кола, ніби це поверхня ставка, в який кинули камінь, тільки ці хвилі розходяться вертикально. Вугороподібні створіння порскають навсібіч і раптом починають випромінювати різке зеленувате й блакитне сяйво.
Я увімкнув світло.
Вітання. Ви перейшли на наступний рівень.
Відстібаю піхви з мечем і кладу в рейки, щоб заблокувати двері. Колись таким чином вже хотіли ліквідувати одного самурая. Трон суверена поставили на такій відстані, щоб воїн мусив стати на коліно і схилити голову саме в розсувних дверях. Коли його підголена головешка, увінчана пучком, опинилася б між стулками, слуги мали захряснути двері, але той шельма вклонився, вклавши в рейки меча, і нічого з цього не вийшло.
Заїжджена оповідка, та все ж корисна.
Наступне приміщення посередині перетинає товстий, як стовбур дерева, блискучий стовп. Пробиває стелю і зникає під палубою, вростаючи в кіль. Пілерс. Продовження щогли. Дуже добротне, закріплене з усіх боків елементами, що виглядають, наче коріння могутнього дуба. Обабіч стовпа тягнеться довгий блискучий стіл, до якого приставлені лавки. Пілерс пробиває стільницю приблизно по центру. Кают-компанія.
Ось нам і кают-компанія.
Посідаємо увечері, заспіваємо шанті...
Борти наче ближче, роблю висновок, що всередині знаходяться якісь сховки, може, скрині. Зрештою, видно символи «FF». Відсуваю навмання одну з блискучих кришок і натрапляю на стос олов'яних тарілок, складених у заглибленні, щоб вони не посипались при нахилі. Поруч в'язка металевих ложок, кухлі, вкладені один в один. Над самою палубою кришки овальні, для лежання, і тягнуться вряд. Усередині матрац — товстий шар стьобаного фетру, накритий кошлатою шкурою. Койки. Поєднання цього стерильного блискучого інтер'єру із сушеним м'ясом, хутром і олов'яними кухлями, оздобленими геометричною плутаниною орнаментів, справляє дивне, сюрреалістичне враження.
Скансен і космічний корабель. Його ніс, увінчаний штевнем із головою дракона, розсувні двері й біолюмінесцентне освітлення. Здуріти можна.
За кают-компанією натикаюсь на ще одну перебірку, але позначені колом і хрестиком двері вже не складають проблеми. Останнє приміщення, в яке я заходжу, це трикутна камера, на звичайній яхті це був би ланцюговий ящик і склад вітрил.
Однак тут палуба була зайнята овальними посудинами, що заповнювали все приміщення, немов гігантські яйця, розставлені сторч. Вони трохи менші, ніж контейнери з водою, і їх вирізняє не тільки відсутність жолобів, але й випуклий орнамент на верхівці, який вже не треба розгадувати, як ребус. Я навіть не замислююсь, чи вищирений череп на перехрещених кістках означає піратський прапор чи високу напругу. Просто виходжу й засуваю двері.
Повертаюсь на корму, туди, де ми залишили коней, зброю і частину багажу.
Ядран лежить, як пес, простягнувши ноги, і обгризає кістку, притримуючи її копитами, маслак хрумтить у могутніх щелепах. У цей момент він більше скидається на дракона, ніж на коня. Я дивлюся на нього, він підводить голову, видаючи привітальне туркотіння, і якусь мить я почуваюся самотнім. Загубленим у космосі, серед драконів, заклять, диких воїтелів і крижаних дракарів.
Самотній, загублений і збайдужілий. Хочу хоча б чогось нормального.
Ближче до правого борту я знаходжу спіральні сходи, що ведуть до ахтер-кастеля, а до лівого борту — малу овальну рубку. Але знайомих символів вектора немає, лише заглиблення у формі розчепіреної людської долоні.
Дивлюся на неї якусь мить із виразною нудьгою.
Долоня. У північній Африці це «рука Фатіми», яка відлякує демонів. Блакитні чи вохрово-червоні сліди такої долоні залишають на стінах. Не пройдеш. Я, Фатіма, захищаю своїх дітей. Якби вона була стилізованою, з трьома рівними пальцями й відставленими великим і мізинцем, то означала б «хамсу», п'ять стовпів ісламу. У наш час руку Фатіми частіше клеять на скляні поверхні, щоб люди не врізалися лобом у шибу. Мені не хочеться гадати, тож я просто прикладаю долоню, крижане коло зі знаком долоні западає всередину, і плиту можна відсунути. Обережно пригинаюсь, готовий відскочити, але від того, що я бачу за перебіркою, порскаю сміхом.
Я бачу блискучі крижані стіни невеличкого приміщення, овальне сидіння, накрите кришкою, заокруглену миску поруч і світлових вугрів, ув'язнених за кригою.
Я сміюсь. У цей момент я люблю того, хто створив крижаний дракар, як брата.
Підіймаю кришку і зачиняю за собою двері з почуттям невисловленого полегшення.