Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 39)
Сестра стирсмана Людей Вогню. Воїтелька.
Наступниця голови клану.
Ватажка.
Сам я також вирядився у все, що маю, тож ідеально пасую до всього цього цирку. Ми маємо привернути увагу жителів граду і принагідно не полягти тут же під дощем стріл. Я вдягнув напівпанцир, наголінники й наруччя. На свій композитний шолом я причепив те, що возив у бесагах. Окуляровий нанісник, передній щиток, нащічники й крислату пластинчасту бармицю. Тепер я виглядаю, як оглашенний покруч Одіна й Токуґави Ієясу. «Пісня про Беовульфа» на сцені токійської Імператорської опери.
Ласкаво просимо.
Замок наче росте, простягаючи по нас оборонні пірси аванпорту, вежі стирчать у небо, завивають мушлі, їм вторує низький повільний бій барабанів.
Невермор, сидячи на кормі, понуро каркає, а потім важко злітає в небо.
— Боягуз, — ціджу я, підтягуючи наборідник під шоломом.
— Якщо ми помремо зараз, — каже Спалле, — то принаймні як воїни, даючи відсіч. Нам сурмлять і навіть б'ють у барабан. Це набагато краще, ніж здохнути на старість у соломі або полягти від удару обісраним ослоном в якійсь клуні, як мій дядько. Мені подобається. Гінду також сподобається.
Я зітхаю.
— Поїхали, — кажу. — Рухайтеся, виводьте коней на палубу. Ви знаєте, що робити?
— Знаємо, — понуро відповідає Сильфана. — А ти знаєш, що робиш?
— Сподіваюся.
Я розправляю плечі, поправляю панцир, а потім іду на корму. Знизу вже лунає глухий тупіт копит, люк трюму з одного боку опускається, як трап, Спалле виїжджає нахилений, в повному спорядженні, зі щитом у руці й луком на спині, за ним трюхикають коні Грунальді й Варфніра, Сильфана виїжджає за ним, ведучи Ядрана без упряжі. Коні ржуть, неохоче ступають палубою і притискають вуха.
— Крах! — горлає згори Невермор.
Палуба стає вологою й лискучою. З гіка й вітрила скрапує вода, фальшборти починають вкриватися краплями, кормовим штевнем течуть маленькі струмочки. Я чую, як вода цюркотить зі шпігатів і з плюскотом стікає з бортів.
Корабель починає танути.
Ми дрейфуємо на крижині.
Далі нікуди зволікати.
— Цифрал, до роботи, — бурчу. — Биймо у хвіст і в гриву.
Вона з'явилася одразу, тягнучи за собою смугу сяйливого діамантового пилу. Драккайнен поглянув на неї понуро через візири свого шолома, а потім рушив у бік трону, що спинкою спирався на кормовий штевень, і з одного боку обпер об нього щит, а з іншого — лук. Сплюнув, а потім обернувся й сів.
Сильфана, дивлячись на нього з сідла, прикусила губу й відвернула голову, коли він із тріском замерз, перетворившись на крижану, вкриту мохом інею скульптуру.
Дракар здригнувся, але далі сунув уперед просто між моли порту. Дракон ворухнув головою й почав роззиратися.
Вхід до оточеної мурами затоки й портових басейнів загороджував розтягнутий між пірсами велетенський ланцюг із метровими кутими кільцями, який гойдався так низько над водою, що його омивали хвилі. Коли ніс дракара опинився за десять метрів, із двох масивних донжонів, що неприємно нагадували бункери, пролунав сталевий гуркіт потужних заскочок і ланцюг із плюскотом упав у воду, тягнучи через клюзи свої кільця услід за шлюзом, що пішов під воду.
Дракар розітнув води аванпорту й заплив у затоку, під прихисток мурів, після чого повернув перед набережною, де тісно стояли найрізноманітніші човни й кораблі. Тракени з Узбережжя Вітрил, якісь тонкі човни з гострими носами й латинськими вітрилами, дві похмурі трипалубні галери з кількома аркобалістами на верхній палубі, двома щоглами й таранами, що стирчали спереду й цілили у відкрите море.
Однак дракар повернув перед набережною, похилившись на один борт, і поплив прямо до брами в іншому пірсі, що закінчувався оборонним муром. Наступний ланцюг плюснув у воду, наїжачена шпичаками герса відкотилася вбік, і корабель заплив у маленький портовий басейн, над яким здіймалися мури та дві вежі з балконами, де стояли потужні балісти, оточені вояками.
На них були зелені туніки з вишитим символом срібного дерева й глибокі шоломи з показними нащічниками в стилі грецьких гоплітів. Вістря списів, що спочивали на ложах катапульт, цілили просто в крижану палубу. За кренеляжем мурів з'явилися ряди людей із луками та, вочевидь, добротними палінтонами.
Дракар загальмував посередині басейну, дрижачи, наче вів внутрішню боротьбу. Вода навколо бортів зморщилась від вібрацій, проте корабель стояв, а голова дракона оберталася на вкритій свищами шиї, лупаючи понурим червоним поглядом, тліючим, як догораючі вуглинки. Писк дракона виглядав дедалі жалюгідніше, він обріс бурульками, щоки вкрилися мереживом овальних отворів, частина схожих на роги відростків над очима розтанула або перетворилася на безформні ґулі, як на обсмоктаній цукерці.
Ґрати закрилися із залізним гуркотом, і в басейні запанувала тиша, було чути тільки плюскіт води, що стікала з бортів підталого корабля, і нервове пирхання коней. Сильфана і Спалле стояли поруч, у повному спорядженні, за ними чекала решта коней. Вони не рухалися, тільки коні часом смикали головами й понуро жували вудила в могутніх щелепах.
Внутрішній порт був порожнім, там була лише невеличка набережна біля підніжжя вежі, закрита з обох сторін мурами, і не було нікого. У вежі були ворота, зараз зачинені, до яких вели широкі сходи, і ще дві обрамлені готичними гостроверхими порталами брами.
Корабель далі стояв і дрижав, і в нього цілили з усіх сторін із чотирьох аркобаліст, двох паскудних катапульт, із яких стирчали цілі пучки болтів, щонайменше кільканадцять валових баліст середнього розміру і кілька десятків луків.
Понуро зазвучала мушля, після чого водночас відчинилися всі брами. Пролунав ритмічний брязкіт важкої ходи загонів, які виступили з усіх брам і, демонструючи досить вишукану муштру, змінили стрій, вишикувавшись у три чотирикутники — один прямо, два — з боків. Ряди чорно-білих щитів із малюнком дерева одночасно вдарили краєм об землю, утворюючи загорожу, опустилися списи, за першим рядом щитів показалися ряди баліст, що нахилились, націлившись у корабель. Стрій зімкнувся і людей майже не було видно — лише шоломи, наче колонія химерних сталевих грибів, і стіни щитів, наїжачених списами.
— Годі цієї комедії! — заричав дракон англійською. — Я прибув, бо ти мене покликав! Дай нам місце зійти з корабля! Якщо ти маєш намір спуститися цими сходами в пав'ячому пір'ї, співаючи
Вони вийшли з брами, вишиковуючись рядами на сходах, і скидалося на те, що шоу продовжується. Спочатку кілька воїнів у мисюрках, чиї обличчя закривала кольчуга, потім три незугарні напівлюдські істоти виняткових розмірів, а насамкінець — худий чоловік майже їхнього зросту, закутаний у плащ, із високим каптуром на голові й патерицею в руці.
— Нарешті! — прогримів дедалі недоладніший і кривіший дракон голосом Драккайнена. — Накажи їм опустити зброю! Я керую цим судном. Ти справді хочеш тут різанини?
— Прошу прибитися до берега, — мовив чоловік шкільною твердою англійською. — І не висувати умов. Адже цей дракар тане. Ще трохи — і ми витягнемо вас із води списами. Покажи своє лице і склади зброю, тоді я відкличу людей. Я маю переконатися.
— Забери військо. Я не дурний, — буркнув Драккайнен. — Тоді покажу лице.
— Я теж не дурний. Прошу не торгуватися, а причалювати.
— Здається, ми зайшли в глухий кут, — зауважив Вуко.
— Не зовсім. Лід тане. Прошу просто скласти зброю і вийти на берег.
— Що він говорить?! — процідив через плече Спалле. — Що робимо?
— Чекай!
Шматок борту із плюскотом відпав у воду і плавав поруч, набуваючи дедалі мутнішого кольору.
— Увага! — гаркнув дракон. Дракар рушив і поплив у бік набережної, цілячи дзьобом просто в ряди щитів і загін, вишикуваний на сходах вежі. Було чути, як скриплять поворотні кола катапульт на балконах і наріжних донжонах порту, тримаючи дракар під прицілом. Корабель м'яко пригальмував і обернувся бортом до набережної. Дракон обернув голову, втрачаючи шматки льоду й частину нижньої щелепи, яка впала на базальтовий пірс і розбилася, як скло. Биколака заревів і струсонув сокирою, яку тримав обома руками.
Щойно борт торкнувся пірса, Спале й Сильфана рушили вперед, вивівши всіх коней, і стали поруч на березі. Вони досі не могли нікуди піти й досі у них за спинами були чорні води порту, а перед ними — три загони, сховані за парканом зі щитів і частоколом списів.
— У тебе просто немає виходу, — оголосив чоловік у каптурі. — Або зійдеш на берег і покажеш мені обличчя, або впадеш у воду. А якщо це хтось із вас, голото, то лише спробуйте промовити закляття, і я рознесу вас на клоччя.
— Опустіть зброю! — буркнув Драккайнен. — Ти мене запросив! Я не ввійду беззбройний і не дамся в полон, чорт тебе забирай! Якщо ти думаєш, що ці кілька катапульт і московський балет із тичками щось змінюють, то ти тупий! Я проявив добру волю, сівши на твоє крижане тістечко, тож забирай свою масонську ложу з берега!
Десь позаду воїнів почувся якийсь галас, чоловік відступив на мить углиб брами, а потім показався знову, пропускаючи вперед групку своїх чорно-білих вартових, які вели перед собою Ґрунальді та Варфніра із зав'язаними позаду руками, в білому маскувальному вбранні, заляпаному кров'ю. Зрештою штовхнули їх на сходи.