Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 40)
— Це ти мав на увазі?! — запитав чоловік. — Це і є твоя добра воля? Вислати асасинів?!
— Цифрал, зараз, — буркнув дракон і розпався у хмарах імли.
Крижаний корабель випустив клуби пари й склався всередину, розлітаючись на шматки серед кипіння води й оглушливого гуркоту льоду. Спалле і Сильфана галопом рушили вздовж узбережжя, але нікого не атакували, лише зіскочили з коней, ховаючись за щитами. Тварини, захищені панцерними шоломами, зіщулились, утворивши навколо них живу барикаду, і припали до землі на зігнутих ногах.
Вода вирувала й кипіла, перемішуючи великі шматки льоду; в тому місці, де щойно колихався корабель, центральна частина корпусу зникла, щогла зламалася навпіл і вдарилася об набережну, і нічого не було видно, крім хаосу, клубів піни й хмар пари. Кінцівка щогли, що спиралася на кам'яний пірс, зненацька розширилася й поросла шпичаками, а потім із води вистрілило щось схожої тонкої форми з кількома суглобами й ударило об каміння поруч, потім ще одне і ще, рештки корпусу вивернулися навиворіт, і з паруючого розбурханого хаосу проступило довгасте безформне створіння на восьми пластинчастих кінцівках, виставивши поперед себе гострі клешні, немов рятувальні палиці, з пласким тулубом, що закінчувався троном, із перехиленою набік крижаною скульптурою, встромленою в рештки кормового штевня, який знизу догори почав вкриватися низкою суглобів і зненацька вигнувся, утворюючи хвіст.
Крижаний скорпіон завбільшки з фургон блискавично виліз на берег, здійняв черево й кинувся вперед, перебираючи кінцівками в такому темпі, що їх майже не було видно, прямо на чотирикутник щитів і списів, що блокував йому шлях до сходів. Бухаючи парою, як локомотив, він виглядав трохи як машина, з рухливими поршнями й тягачами з льоду, а трохи як велетенська багатоніжка. Він мчав так секунди дві серед жаского свисту стріл і снарядів, що сипалися на крижаний тулуб, з гуркотом ударив у стіну щитів, розкидаючи їх навсібіч і ламаючи виставлені вперед списи, а потім пробився, розмахуючи на всі боки клешнями, розкидаючи охоплених жахом людей і змітаючи їх із кам'яних східців. Спис із катапульти гепнувся на базальтову набережну, розкришивши скелю й розбивши прикріплену до древка глиняну посудину, яка порснула на всі боки плямами вогню.
Спалле і Сильфана скочили в сідла, їхні коні кинулися в коротку сутичку на сходах, дощ зі стріл, що сипалися з мурів, оминав їх, ніби натрапляв на скляну кулю. Вони вдерлися в натовп, розштовхуючи збитих докупи людей. Ядран та інші румаки, які скакали позаду, почали буцатися, жахливо квилячи. Хтось підскочив збоку, цілячись списом, голова Ядрана по-драконячи подалася вперед, могутні щелепи схопили чоловіка за плече і груди, а потім здійняли його вгору і кинули через спину просто в натовп. Кінь Варфніра став дибки, перебираючи копитами, і валив на брук гвардійців, які затулялися щитами.
Зблиснули мечі, воїни, які тримали Варфніра й Ґрунальді, впали на землю. Варфнір нахилився, потягнувши вартового, що тримав його ззаду, і перекинув його на сходи через стегно. Ґрунальді угрів когось лобом об закрите шоломом обличчя, а потім звалився на нього й почав шарпати вивернутими назад руками, перерізаючи вузли об його вістря. Варфнір схопився за полицю сідла й вискочив на коня.
Величезний фавн заступив чоловіка в каптурі власним тілом, але відкинутий з розмаху клешнями полетів прямо в бурхливе юрмище внизу. Довгі клешні розчепірились і вистрілили вперед, охоплюючи шию чоловіка і впиваючись у наїжачені заклепками двері. Пластинчастий хвіст вигнувся над тулубом і націлив просто в лице ув'язненого пучок розкручених дул револьверної гармати, наче відірваної від гелікоптера і прикріпленої сюди замість отруйного жала. Хвіст обернувся, грізно водячи дулами вздовж бійниць.
Чоловік щось хрипко крикнув, і стрілянина одразу ж зупинилась, гвардійці, які намагалися зібратися докупи в тисняві й відтворити стрій, відступили.
Запала тиша.
У механізмі гармати щось тріщало й переставлялось, дула вирували навколо осі. Чоловік закам'янів. Люди Драккайнена оточили його колом, прикриваючись щитами.
— Ти хотів побачити моє обличчя, — заскреготіла крижана скульптура, що сиділа на корпусі скорпіона. Після чого вкрилася сіткою тріщин і розсипалася, відкриваючи поглядам Драккайнена в повному спорядженні, який важко підвівся з трону й пройшовся спиною потвори. Серед важелів і зубчастих передач біля кінцівок поршні ритмічно бухали клубами пари.
Пришпилений до воріт чоловік здійняв ліву руку і щось застрекотів. Клешні скорпіона порснули вологою й почали розпадатися. Тулуб вкрився свищами й нахилився набік. Імла, що сочилася з потвори, в'юнкими смугами потягнулася до руки чоловіка.
Вуко вилаявся, підбіг, витягаючи меча, копняком прибив чоловіка назад до дверей і приклав вістря йому до шиї.
— Опусти руку й накажи людям відступити. Якщо ти не припиниш притягувати імлу, зараз доведеться нею тамувати кров із перерізаної артерії. Дві хвилини, друзяко, і — до Бога.
Чоловік опустив руку, діамантова імла, що її огортала, безпорадно розпливлася й розтанула, скорпіон перестав розпадатися, але й так виглядав, наче по ньому потоптався слон.
Драккайнен однією рукою зняв шолом, опустив його на землю і скинув каптур з голови чоловіка. А потім якусь мить дивився мовчки.
— Я очікував побачити людину, — сказав він мовою Узбережжя Вітрил. — Звідки ти знаєш мову, якою я говорив?
— Я — Олаф Фйолсфінн, — представилась істота з очима, наповненими блідо-блакитним льодом, голою й гладенькою, наче базальт, головою, вкритою лісом відростків, що нагадували замок із вежами й кренеляжними мурами. — Я зголив бороду, може, тому ти мене не впізнав. Відпусти мене.
Драккайнен прибрав вістря, але не сховав його у піхви.
— У мене є поранені, — сказав сухо. З лопатки Ґрунальді між кільцями кольчуги стирчала стріла, у Сильфани був неглибокий поріз на стегні, а у Спалле — прим'ятий шолом, з-під якого цебеніла кров.
— У мене також, — визнав Фйолсфінн. — Мені вистачить того, що ти не один із тих, я здаюся. Де решта? Ці також із Землі?
— Тутешні, — коротко відповів Вуко. — Я один. Евакуація влітку, тутешнього серпня, з узбережжя на Пустках Тривоги.
Биколака і пан Орангутано-Лев стояли біля самих щитів людей Драккайнена, ричучи та щирячи великі зуби.
— Забери цих диковиськ назад у Нарнію,
— Спокійно! Зупинити бій! — крикнув Фйолсфінн, здіймаючи руки. — Опустити мечі! Це друзі! Досить крові!
У відповідь почулося перешіптування, що здалося Драккайнену здивованим і неприязним. Гарні друзі! Фйолсфінн простягнув до нього руку. Вуко вагався долю секунди, але перекрив це, перекладаючи меч у другу руку, і вони потиснули одне одному зап'ястки за звичаєм Узбережжя Вітрил. Воїни у туніках, оздоблених знаком дерева, понуро, але слухняно розійшлися до колег, які лежали на сходах і набережній. Над портом щемливий клич птахів перемішувався з криками та стогонами поранених.
Спалле поволі обернувся навколо власної осі й рухнув на базальт, випускаючи меча.
— У тебе тут є лікарі? — запитав Драккайнен, ховаючи зброю і присідаючи біля друга.
— Четверо, — відповів Фйолсфінн. — Але це радше знахарі. Зараз прийдуть.
Убитих загалом було п'ятеро. Двох убили Ґрунальді та Варфнір, коли їх брали в полон, на сходах загинуло троє, зате нарахували двадцятьох сімох поранених, зокрема трьох у важкому стані.
На дискусії не було часу. Працювали плече до плеча, вимазані кров'ю до пояса, поячи лежачих заспокійливим відваром, накладаючи шви, вкладаючи поламані кінцівки в дерев'яні дощечки й відганяючи знахарів Фйолсфінна.
— Ти не розробив жодної лікувальної магії? — запитав урешті Вуко.
— Лише на крайній випадок, — відповів норвежець. — Я боюся використовувати це на інших. Те, як я зараз виглядаю, — це побічна дія самолікування. Буває, що я можу когось урятувати, але він перетворюється на потвору. Я не до кінця це контролюю. Допоможи мені, тут внутрішня кровотеча. Здається, ми його втрачаємо.
Драккайнен якусь мить щось бурмотів фінською, після чого приклав розперіщену долоню до грудної клітини гвардійця при смерті. Тіло пораненого напружилося й опало.
— Тепер перев'яжи, — сказав Вуко, масажуючи долоню, наче його вдарило током.
— Ти зупинив кровотечу? — запитав Фйолсфінн.
— Намагався, — буркнув Драккайнен, дивлячись, як норвежець відкриває глиняну посудину й набирає щось, що нагадувало цукрову вату, й перемотує цим рану. — Виживе або ні. Не вимагай забагато. Я закінчив тільки курс бойового парамедика. Що це таке?
— Гніздо одного з видів комах, — відказав Фйолсфінн, обмотуючи пораненого. — Здається, комах. Воно містить антибіотик. Здається. Відповідник нашої павутини.
— Дай трохи. Мене також хтось дзьобнув.
А потім ми йдемо склепінчастими коридорами за людиною у плащі, зі здеформованим, вкритим башточками черепом, схованим під каптуром. Хтось веде наших коней, хтось інший несе багаж. Спалле зі струсом мозку мандрує на ношах, але він уже притомний. Коридор здіймається над нами високою стрілчастою аркою, помережаною колонами й складними геометричними лініями віялового склепіння. Гладкі стіни гудуть від тупоту копит і наших кроків.
Усередині панує сира прохолода готичного собору.