Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 41)
Готика. Вершина інженерних досягнень середньовіччя. Справжній сплеск математики й високого мистецтва будування, обчислень, що велись у голові й патичком на піску, аби мільйони цеглинок кількох десятків вигадливих форм, як конструктор леґо, склалися в шпичасту фігуру, здійнялися до неба й могли передавати одна одній напруження конструкції, щоб будівлі стояли вічно. Іноді їх будували поколіннями, передаючи будівельні таємниці в межах роду. Десятиліттями.
Однак тут немає ніякої цегли, ніяких скріплень, усе ніби відлите з рідкого каміння, гладенького, неначе скло. Лише іноді ми минаємо колони, що зрослися між собою, перехрещені ламані площини склепінь чи нішу зі сходами, що абсурдно ведуть у стелю чи в бічний коридор, що звужується до точки, немов негатив вежі.
Наче замок виріс, геть-чисто як організм. У мене є питаннячка.
У мене багато питань.
Шлях нам освітлюють ряди аргандових ламп, в яких світиться блакитний пломінчик, схожий на газовий. Справді багато питань.
Перед нашим провідником відчиняються двостулкові ворота, і ми виходимо на клуатр всередині мурів. Бачимо внизу вузькі переходи, ніби вулиці та ще більше дахів, веж, розет, пінаклів і краббів, стін і вікон триклініїв. Більше стрільчастих арок, колон і балюстрад.
Нас ведуть сходами, коридорами, потім вулицею. Вона нахилена всередину, де тягнеться риштак, але він не забитий відходами. У підтіннях видно двері й дерев'яні вивіски на ланцюгах. Вулиця присипана дрібним снігом, нас минають перехожі, але небагато. Закутані в хутра, вони, вочевидь, поспішають у своїх справах, виходять із одних дверей і прямують до інших. Дають нам дорогу й часом вітаються з Фйолсфінном, проте в цьому немає чолобиття. Ніхто не падає на коліна й не схиляється у спеціальному поклоні.
Іще якийсь час ми йдемо завулками в тіні мурів, оточеними галереями подвір'ями та звивистими вуличками. Замок — це місто. Найбільше схожий на місто з усього, що я тут бачив.
А потім ми знову занурюємося вглиб мурів і кружляємо коридорами серед гладеньких, як скло, стін, кривулястих колон і сходів. Опиняємося в круглому маленькому приміщенні, з якого немає іншого виходу. Фйолсфінн підходить до ряду вкритих оздобами кутих залізних важелів і пересуває спочатку один, потім інший. Десь недалеко лунає голосний плюскіт води й гуркіт, приміщення дрижить і явно рушає вгору. Ґрунальді й Сильфана присідають, хапаючись за зброю, коні починають форкати. З боку конвою до нас долинають приглушені смішки й гигикання. Спалле сідає на ношах і обмацує стегно в пошуках зброї, Сильфана здіймає чорні брови й кидає на мене питальний погляд, стискаючи руків'я меча. Ми з Фйолсфінном плюс п'ятеро його людей. У тисняві круглого приміщення, що іде невідомо куди, серед кінського запаху й смороду спітнілих тіл під кольчугами й панцирами. Я хитаю головою і заспокоюю їх жестом руки.
«Спокійно. Не зараз. Чекати».
Ліфт іде вгору з гуркотом і брязкотом ланцюгів.
— Замок стоїть на узгір'ї, з якого падає водоспад, — озивається Фйолсфінн. У його голосі немає пихи, як у Ван Дікена. Радше гордість того, хто показує гостям новий дім. — Тож у нас є водяні колеса. У всьому замку є система водопроводу, коліс і трансмісій: вони запускають товарні підіймачі, тягачі й ліфти, відчиняють двері. Приводять у дію ковші, що подають снаряди в катапульти на мурах, міхи й молотки в кузнях, млинові колеса. Усе це технологія, яка тут існує в тій чи іншій формі. Я лише об'єднав її в одну систему.
— Більшість епохальних змін — це відомі речі, поєднані в нову систему, — зауважую. — Зазвичай для того, щоб примушувати.
Він обертається до мене і якусь мить замислено дивиться.
— Ах так. Доктрина неінтеграції. Тільки це доктрина дослідників. Я вже давно не дослідник. І не я її порушив. Тепер я той, хто вижив. І житель цього світу.
— Гравець?
— Я не беру участі в політиці. Не прагну влади над країною, а особливо континентом. Прошу не плутати мене з тими. Це мій дім. Мій притулок. Курінь того, хто вижив. У мене є це місто, але тут переважно живуть біженці. І всі — з власної волі. Все по черзі. Розміщуйтеся, а потім поговоримо. У вас багато питань. У мене також.
Із коридору через засклені вітражами вікна видно інші тераси мурів, ліс веж і стрімких дахів, а далі — море. Досі світить бліде сонце. Я ляскаю по скляному кружальцю, значно прозорішому, ніж звичайне тутешнє мутне скло. Воно відповідає високим мелодійним звуком кришталю.
Перед нами відчиняються наступні різьблені й оббиті заклепками ворота, ми заходимо в гігантську ясну палату. Крізь ряди вікон вливається повінь денного світла, посередині стоїть великий стіл із чорного дерева, навколо якого — стільці із високими бильцями й камін, у якому можна спекти цілу вівцю. Перед каміном — невеличкий різьблений столик, кілька крісел і хутра, кинуті на підлогу. Мило.
— Там спальні, — Фйолсфінн показує на стіну, вкриту різьбленим буазері. Говорить мовою Узбережжя. — Три з одного боку, три — з іншого. Кожна з ванною і туалетом, а також велика лазня з ванною і сауною. Люди зазвичай прибувають групами й спочатку почуваються нервово, хочуть жити разом. Тут ми залишимо ваші багажі та з'їдемо вниз. Побачите, кудою виходити до міста, і стайню, де залишаться ваші коні.
Це все трохи нагадує поселення в готель. Ми втомлені дорогою, відводимо і заспокоюємо коней, а потім заносимо свої речі до палат біля їдальні. На столі з'являється кілька пляшок і глеки з пивом, печеня, хліб і сири. Перекус коштом готелю. Я не можу дочекатися, коли нам скажуть заповнити реєстраційні картки, щоб ми могли нарешті прийняти душ і зустрітися в барі біля пляжу. Насамкінець я ледь не вручаю Фйолсфінну срібної марки.
Він пропонує зустрітися в нього через годину і залишає нас самих.
У гостинному покої, що виглядає, наче створений для оперети про Короля Артура.
Ми миємося в гарячій воді — мені вже не треба давати команді інструкції, як працюють крани, бо вони були й на дракарі. Переодягаємося, їмо, п'ємо пиво.
— Що зараз буде? — питає Ґрунальді. — Я розповідав тобі, як тут є. Поглянь на це все. Їжа надто смачна. Вода надто чиста. Будинки великі. Той сад, який я бачив, теж надто прекрасний. Це неприродно. Скажу тобі, — він націлює в мене обгризену кістку, — що цей Пісенник — наче морська пласкуда, що вабить риб у глибинах прегарним світлом. Ця їжа — ти нюхав, пробував і казав, що вона не отруєна. Але я не знаю, чи ми взагалі прокинемося зранку. У моїй палаті ростуть квіти! Взимку! Хто може збудувати щось таке? Скільки треба грошей і часу, щоб наносити стільки каміння!
— Ти почуваєшся тут дивно? Як тоді в саду? — питаю. Якщо в Ґрунальді справді алергія на магію, то він безцінний. Як надійний датчик.
— Нормально. Я плив збуреним морем. Ми виходили на берег на скелі. Потім я ліз по стіні. Убив одного мужа, а трьох звалив. Мені надерли зад. Потім ми билися на набережній. Мені поцілили стрілою в спину. Вона зайшла неглибоко, але тепер у мене перев'язана рука. Я знаю таких, які нарікали б і з легшими ранами. Але мене не душить так, як тоді. Говорю й думаю я ясно.
— Ми припливли сюди, щоб знайти спосіб подолати короля Зміїв. І якщо нам удасться, крижані човни попливуть на допомогу Дому Вогню, щойно зійдуть сніги. Сила, яка дала змогу звести цей град, може нам знадобитися, якщо ми добре це використаємо. З того, як поводиться цей чоловік, я думаю, що він також ненавидить тих Пісенників.
— У твоїх краях люди виглядають так, як він? — невпевнено питає Сильфана.
— Звісно, ні. Його тут змінила сила урочища, — відповідаю. — Зробімо так: я піду й переговорю з ним, а ви залишіться тут і відпочивайте. Поранені ви й так мені тут нічим не допоможете. І ви не розумієте мови, якою він до мене говорить.
Я перевдягаюся. Вдягаю свіжу білизну, випрані штани й каптан. Не через Фйолсфінна — просто це місце так на мене впливає. І не через якусь магію Крижаного саду, а через чисту лискучу долівку, гладенькі меблі, гарячу воду.
І мило шматками, вочевидь, із додаванням якихось пахощів.
З усієї зброї беру з собою лише ніж, який вішаю на шлейки під пахвою під каптаном. Команда дивиться на мене схвально, коли я кілька разів на пробу виймаю вістря — коротким непомітним рухом родом із Севільської школи холодної зброї.
Я також беру трубку, й мене ніскілечки не обходить, що скандинав буде в шоці.
А потім мене ведуть кам'яними зеленуватими підлогами, на яких природні вени мінералу вкладаються в геометричні візерунки. Через переходи й численні подвір'я, кудись на вершину фортеці. На всяк випадок я викликаю Цифрал.
Його вело двоє людей, один із них поводився, як типовий мешканець Узбережжя Вітрил, був
Фйолсфінн прийняв його в круглій залі, в якій без проблем можна було організувати концерт чи публічну екзекуцію. Вона була тридцять метрів діаметром, камін на одній стіні