Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 38)

Уночі дівчина вдирається в мою каюту й буквально мене ґвалтує. Ми кохаємося дико й брутально серед плюскоту хвиль і свисту вітру в крижаних вантах. І схоже на те, наче вона хоче стерти із себе спогад того, що сталося, або, може, того, що могло статися.

Видимість трохи покращується, і ми починаємо минати острови, що маячать на горизонті. Часом як тіні, схожі на хмару, часом значно ближче. Скелясті й лисі або порослі лісом. Рідко коли вдається роздивитися якісь поселення на березі.

— Тут мало хто живе постійно, — пояснює Ґрунальді. — На деяких островах лише влітку: рибалки, ловці морськоней і пласкуд. Дехто любить обносити човни, що повертаються з походів. Осінній ярмарок у Вовчому Кличі — це те, що ти мусиш побачити. Наша Зміїна Горлянка — це дитяча забавка на його тлі. Там на ятках лежать справжні дивовижі, там торгують принцесами з Півдня, люди носять биті монети відрами, на морі часто зустрічаються пограбовані та грабіжники, а суперечки вирішуються не герцями, а справжніми боями, які відбуваються у спеціальній долині.

— Може, колись, — відповідаю. — Звучить непогано.

Дракар змінює курс, і ми запливаємо у справжнісінький лабіринт островів і острівців. Минаємо скелясті вали, об які розбиваються хвилі, зграї морських птахів здіймаються цілими хмарами та потім тягнуться услід за дракаром, наповнюючи повітря тоскним вереском.

Я годинами стою на носі й зі стиснутим горлом вдивляюся в оточені піною скелі, дивлюся, як на відстані кільканадцяти метрів ми минаємо наїжачені кам'яними вістрями кручі, однак таємнича програма корабля веде нас упевнено й безпомилково.

І цілком швидко.

Я неодноразово спльовую за борт і рахую, що ми весь час робимо від шести до восьми вузлів.

Так само часто я зиркаю на корму, але тільки раз мені здається, що, може, десь позаду бовваніє червоне вітрило, але не можу гарантувати, що це не мій зір з мене насміхається.

Часто на кормі я застаю Ґрунальді або Спалле, коли вони спостерігають за горизонтом за нами. Наші погляди зустрічаються, вони відповідають мені незначним рухом голови, але нічого не говорять.

Ми пропливаємо через протоки й проминаємо острови складним зигзагоподібним курсом. Я починаю розуміти, чому на Узбережжя Вітрил ніколи раніше не нападали, попри те, що воно допікає всім державам цього світу. Якщо хтось з імператорів чи королів і вислав сюди флотилію з каральною експедицією, то вона точно донині безпорадно блукає в цьому лабіринті.

За тиждень ми випливаємо у відкрите море, острови й острівці залишаються позаду або видніються темними смугами на затягнутому туманом горизонті. Дракар пришвидшується до десяти вузлів, з-під носа з шумом спадають струмені води, як партики ґрунту з лемеша плуга, за кормою булькотить кільватер.

Вечорами в кают-компанії ми довго й нудно обговорюємо план висадки й тренуємося.

Заготовлене спорядження громадиться на підлозі. Маскувальні анораки й штани, канати й гаки, зброя. Все почищене, оглянуте й старанно складене. Готове до використання.

Ми не знаємо, коли допливемо на місце. Це може статися будь-якої миті.

Тож ми несемо вахту цілодобово, а з другого дня рейсу відкритими водами вже всі ходимо в повному спорядженні.

Найбільше часу проводимо на палубі, вдивляючись у горизонт і мерзнучи під дрібним снігом. У нас розхитані нерви, і ми бурчимо одне на одного.

Щось висить у повітрі. Це відчувається. Дратує, як скабка під шкірою, заважає, не дає спати чи насолоджуватися корабельними вигодами: блискучим льодовим туалетом чи гарячою водою в крижаній душовій кабінці.

Попри це, коли це нарешті стається, ми заскочені зненацька.

Острів з'являється перед носом судна, але не відрізняється від решти островів навколо нас. Те, що з самого ранку драконячий штевень мітить на темну смугу суші на горизонті, мало що значить, бо таке траплялося вже десятки разів, і десятки разів ми стовбичили на палубі зі зброєю в руках тільки для того, щоб потім залишити острів за одним із бортів і дати зникнути за кормою.

Після сніданку ми бачимо гори, що виростають посеред острова, але Ґрунальді втуплюється в них очима, вигнувши брову, як баран на нові ворота, ні в чому не впевнений. А потім здіймається вітер і розганяє хмари. Це триває години дві, зненацька виходить сонце, а ми, як ошелешені, раптом бачимо замок, що відблискує сіро-зеленим і жовтим базальтом, наїжачений вежами й кренеляжем оборонних мурів, ми пливемо за якихось дві милі від берега прямо в темну пащу порту, оточену виведеними в море стінами пірса, наче простягнутими до нас руками.

Ми бездумно витріщаємося на фортецю, врослу в конусоподібну гору зі стятою, як у Фудзіями, вершиною, і це триває кілька секунд, а потім на палубі зчиняється хаос. Тупіт ніг і біганина.

На щастя, ми тренувалися стільки разів, що всі знаємо, що треба робити. Метушня припиняється. Варфнір і Ґрунальді перекидають скручені канати на спину, затикають за пояс складені гаки, ми зі Спалле скидаємо брезент із човна на палубі, Сильфана залазить на щоглу і прив'язує до деревини гіка добротний блок, який дав нам син Копченого Уллє разом із човном. Разом зі Спалле ми тягнемо скрипучий шорсткий канат, шлюпка підіймається над палубою й гойдається, Варфнір і Ґрунальді штовхають її вбік, щоб кіль опинився за крижаним бортом, тоді ми послаблюємо хват, і човен з'їжджає вниз випуклим крижаним боком дракара, поки з плюскотом не вдаряється об воду. Сильфана чекає з прикріпленим до кнаги на носі шлюпки швартовим канатом, ми шарпаємо петлями з мотузки, що оперізують корпус човна, поки він не звільняється й не суне вздовж борту, стримуваний лише канатом у руках дівчини. Варфнір і Ґрунальді зникають під палубою, я чую, як вони тупочуть там по крижаній підлозі, а потім — як відхиляють розміщений в юті трап, яким колись далеко звідси ми зійшли на палубу крижаного корабля. Спалле витягає мотузки та знімає блок, а я забираю в Сильфани швартовий канат і перетягую розгойдану, наче збуджений кінь, шлюпку на корму, під опущений трап. Дракар тим часом суне дедалі швидше на зустріч із замком, вода за бортом кипить, кидаючи шлюпку на всі боки. Я бачу руку Ґрунальді, як вона тягнеться до рампи й притягує ніс ближче, Варфнір стрибає всередину, Ґрунальді одразу після нього, і в цей момент лунає жаский рев. Оглушливий клич, що звучить трохи як сирена на авіаносці, а трохи як крик слона. Він водночас механічний і тваринний, ми присідаємо від несподіванки, хапаючись за зброю, тільки я не випускаю швартового каната, але тулюся за бортом, наче в очікуванні обстрілу.

Носовий штевень вигинається дугою назад, крижаний дракон розтулює пащу й реве, а потім плюється гучною кулею вогню, яка з тріском вривається в повітря, тягнучи за собою коси диму.

— Спокійно! — верещу на все горло. — Це лише цей вошивий дракон! Сповіщає фортеці про наше прибуття! Нічого страшного! Знайдіть дорогу!

— Скоро побачимося! — кричить мені Варфнір із човна. — Кидай!

Швартовий канат в'ється палубою, як змія, і зникає за бортом. Човен, підстрибуючи на хвилях, зникає позаду, я бачу, як він маліє між хвилями в нашому спіненому сліді, Варфнір затягує і скручує канат, Ґрунальді готує весла.

Фортеця росте на очах, я помічаю вежу зі шпичастими шоломами, кренеляжні мури, що оперізують узгір'я п'ятьма чи шістьома терасами, довгі прапорці, що розвиваються на верхівках веж. Стіни кришталево поблискують, їхня поверхня гладенька, як кольорове промислове скло. Будівля велика. Приблизно такого ж розміру, як фортеця в Дубровніку. І така ж добротна, хоча виглядає геть інакше. У неї виразно готичний характер, вона здіймається схилом угору рівнями оборонних ліній і стріляє в небо десятками веж. Її збудували не для захисту від кулеврин Мехмеда Завойовника. Її звів хтось, кому запраглося мати Камелот, Каркасон, Марієнбурґ і Боузов в одному флаконі.

І він чекав усередині.

За пірсами аванпорту, де простір добре прострілюється з чотирьох веж і кренеляжних мурів, куди ми за мить запливемо й потрапимо в пастку, наче тарган у ванній.

Дракар мчить дедалі швидше, немов утомлений мандрами кінь, побачивши стайню.

Звідкілясь із-поміж мурів із гуркотом вилітає снаряд, що бухкає помаранчевим вогнем, прокреслює на небі параболу чорного диму, а потім перелітає високо над нами та з сичанням падає у воду за триста метрів від лівого борту, розливаючи на поверхні пляму вогню.

— Спокійно, — кажу. — Це тільки сигнальний вогонь. Вони показують, що знають про наше прибуття.

Із фортеці до нас долинає понуре завивання, тужливий, ніби китовий, звук, що відгукується вібраціями у діафрагмі.

— Мушля, — сповістив понуро Спалле, міцніше затягуючи ремені панцира й ховаючи меч у піхви. — Мушля Крижаного саду.

Сильфана виглядає сьогодні як валькірія, розрізана спідниця відкриває її довгі ноги, до колін захищені наголінниками, старанно підігнаний під її тіло тиснений напівпанцир із дубленої шкіри, набитий бляшаними пластинами, прикрашають інкрустовані золотом танечні пломені, що в'ються також на глибокому шоломі з нанісником і довгими нащічниками, в еклектичному ахейсько-вікінгському стилі. Вона хвацько тупотить по палубі, перевіряючи, чи все добре лежить, поправляє ремінь із мечем, вдягає на ліву руку рукавицю з кольчужним захистом зап'ястка і протягує її через скоби щита. А потім перекидає старанно заплетену косу за спину, і ось — вона вже готова.