Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 33)
Саме тоді загинув один із братів Смільдрун.
Туман насунувся посеред темного, похмурого дня, і Смілдрульф — так його звали — не встиг повернутися з полювання. Уночі він стукав до брами, було чути його крик, але ніхто не торкнувся до засува і навіть не глянув у той бік. Коли вранці відкрили ворота, його знайшли мертвим. На тілі не було жодних ран, жодна кістка не була зламана, але він був мертвим. Його голова була вивернута назад, замість рук із плечей росли ноги, а зі стегон — руки. Ніхто їх не відрубав і не пришив у інші місця, йому також не скрутили шиї. Він виглядав так, ніби саме таким і народився. Його очі були розплющеними й зовсім білими. Люди-Ведмеді не склали Смілдрульфу дерев'яного стосу, як у них заведено, не відправили його до свого бога, а замість цього пробили його трьома списами й віднесли на болото у віддаленій частині долини, де нам наказали вирубати лід кайлами до чорного, жирного болота й води, яка не встигла замерзнути. Там йому відрубали голову й усі кінцівки, виклали їх у нормальному порядку й пробили списами, занурюючи тіло глибоко в мул. Потім ми з великим поспіхом повернулися за частокіл, тричі перетнувши замерзлий біля берегів струмок. Після цього Люди-Ведмеді пили кілька днів, але не на честь померлого, а зі страху. Після цього його імені більше ніколи не вимовляли.
Тоді я не бачив жодного роіго, хоча іноді помічав якийсь рух краєм ока, знаходив дивні сліди на снігу. Також на власні очі бачив, що сталося зі Смілдрульфом, і не можу пояснити це інакше, ніж тим, що це спричинило одне з імен богів.
Однак мені досі не вдавалося зрушити з місця. Ми були рабами без жодного значення. Коли не завдавали клопоту, нас просто не помічали. Коли щось не подобалося — карали. Я повинен був це змінити.
Поява «холодного туману», як вони це називали, мала одну добру рису — він виганяв тварин із лісів і гір, як це
У такий спосіб до нашої долини прийшло стадо диких коней.
На світанку їх помітив вартовий з вежі над брамою. Відразу ж затрубили в роги й зібралися, а в мене завмерло серце, бо я
Стадо потрапило в долину через високий перевал — той самий, яким сюди потрапили й ми, і практично було в ній ув'язнене. Долина виглядала як велике корито, з обох боків оточене гірськими хребтами. На схилах тягнувся ліс, гірські луки й поля. З долини можна було вийти ще одним перевалом, який називали «нижнім», з порогами, по яких спадав струмок, але дорога, хоч і легша, ніж через «верхній», була вузькою, скелястою і не підходила для сполоханого стада диких коней.
Коли стадо помітили, воно паслося на лузі далеко по інший бік від струмка, його ледве можна було зауважити біля підніжжя гір, але вартовий мав гострий зір. Відразу ж відправили вершників в різні кінці долини, і незабаром на обох перевалах стояли селяни з мотузками, рогами й барабанами, а дехто навіть тримав у руках казани та ложки, щоб відлякувати стадо, якби воно захотіло перейти через перевал. Нам також наказали вийти з дворища, всі метушилися, сідлаючи коней, прив'язуючи довгі аркани, а Смільдрун, яка штовхалася й роздавала стусани домочадцям, ще більше посилювала безлад. Спостерігаючи за цим хаосом, я зрозумів, що ці люди пихаті, занадто впевнені у своїй силі й легко можуть бути захоплені зненацька. Це могло коли-небудь стати мені у пригоді.
Того дня було вирішено, що обійдемося без їжі, і незабаром ми пробиралися по снігу разом із вершниками, намагаючись загнати стадо кудись, де його можна буде впіймати арканами. Однак долина була великою, і, крім гонитви до знемоги, з цього всього мало що вийшло.
Стадо налічувало двадцять три коні. Це були дуже красиві тварини, набагато більші за наших, усі тигрово-брунатної масті, але жеребець, який їх вів, був повністю золотим. Він виглядав як істота з казки: із закрученими назад рогами, серпоподібними виростами, широкими грудьми, горбоносою головою і вигнутою, як в орла, шиєю. Коли він розганявся, ведучи за собою стадо, я відчував, як тремтить земля. Всі ми, хто гнав коней пішки, фактично лише безпорадно бігали з місця на місце. Брати й кузени Смільдрун, а також вона сама, даремно намагалися оточити стадо, яке бігло, весь час утримуючи той самий видовжений стрій, і змінювало напрямок краще, ніж вишколені коні важкої кавалерії.
Бенкей увесь час хихотів, спостерігаючи за зусиллями людей. На превелике щастя, ніхто не звертав на нас уваги.
— Тільки поглянь на них! — зареготав він. — Вони весь час їх лякають! Дивись... дивись на цього дурного козла Смілурфа! Він переслідує жеребця! Не вірю... Зараз заступить йому дорогу і спробує схопити його арканом!
Велетенський провідник стада ухилився від аркана, який свиснув над його головою й зачепився лише за один ріг. Жеребець смикнув головою, і Смілурф із відчайдушним криком перелетів через голову свого коня. Дикий кінь розвернувся на бігу і вдарив задніми ногами, збивши коня Смілурфа на бік, а в самого вершника влучивши в повітрі. Велетенський, бородатий кузен Смільдрун покотився по землі зовсім безвладно, і мені здалося, що він уже не встане.
Наступний вершник, довгокосий юнак на ім'я Смілле, мчав паралельно зі стадом, видаючи дикі бойові крики й розкручуючи над головою аркан. Вони мчали вздовж струмка, де берег був справді високим, принаймні на зріст людини, але Смілле не відводив очей від жеребця, готуючись до кидка, і не дивився, куди їде. Табун тим часом відтискав його все ближче до скелястого берега потоку, щораз пришвидшуючи біг. Коли Смілле закричав і кинув аркан, коні різко звернули, а він полетів просто на скелі та крижані валуни.
Бенкей сміявся так, що навіть мусив прилягти на землю.
— Ох, дайте мені пива і бакхуну, — прохрипів він. — Хочу сісти й подивитися на це все! Я так не сміявся, відколи в моєї тітки в спідниці завелися мурахи!
— Вони щось роблять не так? — запитав я, хоча було очевидно, що все йде не за планом. — Ти зробив би інакше?
— Ох, як шкода, що лежить сніг, — хихотів він. — Бо вони могли б іще підпалити траву!.. Не можу!.. А зараз... — вказав пальцем. — Дивись... Травлять їх псами... Не можу... Боги...
Справді, Люди-Ведмеді знову спробували загнати коней у місце, де з одного боку їх затримали б скелі, а з іншого — стіна густого лісу та схил. Коло піших рабів, що кричали й били палицями по залізних казанах, вершників та людей, які тримали на ланцюгах лютих собак, схожих на волохатих скельних вовків, перекривало їм шлях. Ми йшли разом із цим натовпом, кричали, били в барабани та свистіли. Найбільше галасував Бенкей.
— Так! Лютуйте, брати! — кричав він амітрайською, своїм степовим наріччям з околиць Саураґару. — Йдуть вовки! Треба захищати лошат! Топчіть їх усіх! Розривайте зубами! Напийтеся крові!
Стадо спробувало вирватися з пастки, женучи вздовж лісу, а тоді Люди-Ведмеді спустили псів, аби ті перекрили їм дорогу. Коли ж коні раптом почали бігати колами, почулися радісні вигуки. Мене лише здивувало, що Бенкей теж кричав разом із ними.
А потім я зрозумів. Коні бігали колами не тому, що впали в паніку й не знали, куди тепер рухатися. Табун побачив, як на нього з гавкотом і ричанням мчать пси. І перетворився на фортецю.
Усередині стояло щільне коло лошат і старих кобил, повернутих головами всередину. Навколо них бігли молоді й сильні кобили, а ззовні — жеребці. Вони весь час оточували зібраних усередині молодих, утворюючи обертове коло, і зовсім не виглядали наляканими. Бігли коротким неквапливим галопом — таким, яким командир об'їжджає стрій своїх воїнів перед битвою. Тоді я зрозумів, чому радіє Бенкей, і перестав бігти.
Перший собака скочив на галопуючого коня вбивчим високим стрибком, але кінь став дибки і ліниво труснув копитами. Пролунало жахливе скавучання, на каміння бризнула кров. Наступний кінь просто витягнув шию і клацнув потужними щелепами, а потім підкинув собаку в повітря. Інший пес спробував атакувати ноги, але отримав потужний удар задніми копитами.
— Хайая! — закричав Бенкей. — Два смердючих бородатих кабана і три собаки! За один день! Далі! Далі, ловімо коней! Незабаром усе буде скінчено. Повернемося тільки до дворища по свої речі, підпалимо його й можемо йти на північ!
Проте почало смеркати, і Люди-Ведмеді втратили бойовий дух. Я чув, як Смільдрун кричить, що на обох перевалах мають палати вогнища, і що люди мусять там чергувати до ранку. Це нікому не сподобалося, бо всі боялися холодного туману, який виходив з урочищ, і я мав надію, що вона відправить туди нас, що дало б нам чудовий шанс на втечу. Але цього не сталося, і на перевали проклинаючи все на світі пішли селяни, яким вона пообіцяла за це по марці сріблом.
— Ти зміг би спіймати цих коней? — запитав я в Бенкея, що засмутився, побачивши, що Смілле і Смілурф залишилися в живих, і їх везуть на санях, хоча один із них безсило лежав із білим як сніг обличчям, а інший хрипів і кашляв рожевою піною.
— Не сьогодні, бо вони надто розлючені, — відповів він. — І не завтра. І зовсім іншим способом.