Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 35)
— Кажуть, ти жив у Саураґарі, — сказав я. — Звідки ж ти знаєш стільки про коней?
— У мене були родичі серед кочівників, — відповів він. — І я провів із ними багато часу. Але потім вирішив шукати щастя в місті, де життя мало бути легшим, заможнішим і цікавішим. Лише останнє виявилося правдою.
Коли ми носили корм або прибирали гній із загорожі, за нами спостерігав лише вартовий, але коли ми об'їжджали коней, завжди десь неподалік перебував Сміґральд, спостерігаючи за нами своїми водянистими очима. Відбувалося саме те, чого я хотів.
Коли син нашої пані крутився поблизу або сидів на огорожі, Бенкей робив те, що я йому наказував.
Їдучи на великому жеребці без сідла, він ставав на його спині, перескакував з одного боку на інший або ховався під кінським животом. Коли надівав сідло і вуздечку, показував ще більше трюків, брав палицю й удавав, що це лук, показуючи, як стріляти назад, з кінського боку або з-під голови.
Сміґральд дивився на це своїми вилупкуватими очима весь день і ніколи не насичувався. Тоді він навіть забував лаяти нас, тикати загостреною палицею, коли ми щось робили, або розкидати речі копняками чи стріляти в нас із ремінної пращі. Просто дивився на коней.
Коли ж з'являлася Рососяйна, ми влаштовували інше видовище. Жеребець тоді бісився, ставав дибки, бив копитами чи брикався, видаючи дике ревіння. Усі бачили саме те, що я хотів, аби вони бачили.
Було очевидно, що хлопець понад усе мріяв осідлати того жеребця, а Смільдрун, для якої він був улюбленцем, ніколи не дозволила б йому цього зробити.
Загін, в якому ми об'їжджали коней, стояв поруч, ми зводили його окремо й по черзі приводили туди тварин, які мали звикати до вуздечки, потім до попони й сідла, а зрештою й до вершника. Проте, коли ми мали відійти, наприклад, аби привезти корм чи вивезти гній, завжди дбали про те, щоб на цьому вигоні стояв огир — самотній і осідланий, — тільки й чекаючи на вершника. Ми робили так лише тоді, коли нас виразно відкликали, і ніхто не міг би потім сказати, що нас не було в загоні.
Я робив так кілька разів, ніби встановлював пастку на річці.
А на десятий день я нарешті зміг, вийшовши за браму, кинути на землю кошик, повний бульб, і голосно залементувати.
— Жахливо! Вельмишановна Смільдрун! Жахливо! — кричав я. — Він там, на огирі, сам! Необ'їжджений! Не треба на огирі! Бідний Сміґральд.
Смільдрун жахливо верескнула і кинулася за браму, щоби побачити свого сина, безпорадного й зіщуленого в сідлі на жеребці, що мчав як скажений. Вони вже перетнули струмок і ставали все меншими, зникаючи в хмарах снігу. Кінь рвався вперед, і було ясно, що Люди-Ведмеді не мають шансів наздогнати його на своїх важких конях.
Незважаючи на це, вони кинулися сідлати своїх коней, один поперед іншого. Смільдрун уже сиділа в сідлі, коли я кинувся до її стремена.
— Вельмишановна Смільдрун! — викрикнув я з відчаєм. — Амітраї врятувати малий Сміґральд! Ми вміти наздоганяти! Благаю, прекрасна Смільдрун. Якщо огир в'їхати до ліс, бідний Сміґральд впасти на скеля! Вдаритися об гілка! Благаю! Ми самі. Багато люди, то огир налякатися і побігти ще швидше!
— То чого ти ще чекаєш, щурку! — крикнула вона жахливим голосом.
Ми з Бенкеєм кинулися до загону, і ніхто не замислювався, як це так вийшло, що коні там уже були осідлані.
— Ти коли-небудь грав у гарбаґан? — крикнув Бенкей, коли ми мчали плече в плече, намагаючись перерізати шлях огиру. Хлопець, на щастя, не падав, міцно тримався за сідло й вуздечку і верещав не своїм голосом.
— Ні! — відкрикнув я. — Я тільки бачив, як кочівники грали в палаці.
— Буде те саме! Я кину його тобі, як набитий бурдюк. Ти мусиш зловити, інакше нам кінець! Але я й далі вважаю, що буде краще, якщо ми помчимо просто до перевалу.
— Я знаю, що роблю, — закричав я у відповідь. — Ми не перетнемо другої долини, бо там села Смільдрун, а якщо навіть нам вдасться, то замерзнемо в снігах. Однак спробуємо, якщо цей виродок впаде, перш ніж ми його наздоженемо!
Огир уже трохи втомився й почав сповільнюватися, а ми мчали як вітер. Крижане повітря вдиралося в горло, перехоплювало подих, і на мить я відчув себе вільним. Ідея Бенкея просто помчати вперед видалася мені дуже привабливою. Ще мені промайнула думка викрасти малого, але це було не надто розумно. Ошаліла від страху Смільдрун ніколи не перестала б нас переслідувати.
Потім був тільки тупіт копит по замерзлій землі й шалений галоп. Ми перестрибували через каміння, оминали дерева й були дедалі ближче.
Бенкей пришвидшився і зрівнявся з огиром з правого боку, я мчав поруч із ним.
— Зараз! — крикнув він, вихилився в бік і схопив Сміґральда, який верещав і пручався, за комір і пасок ззаду, висмикнув його з сідла й перекинув через шию свого коня. Хлопець далі сіпався та вився, тому я
Вивідник справді кинув його мені, як бурдюк, але ми мчали поруч, тому я без особливих зусиль підхопив непритомного товстого хлопця. Перекинув його через кінську спину, як упольовану звірину, і почав поступово сповільнювати свого коня, тоді як Бенкей перескочив на спину огира.
Я їхав першим, дивлячись Смільдрун просто в очі. Вона безвладно зсунулася з сідла, наче була смертельно втомленою, а потім впала на коліна. Вхопила жменю снігу й розтерла по обличчю, дивлячись, як я під'їжджаю зі Сміґральдом, що звисав із кінської спини.
Вона виглядала страшно — як демониця. З обличчям, пурпуровим в одних місцях і білим, як сніг, в інших, її волосся обрамляло голову, наче хмара полум'я. Сльози текли з очей Смільдрун потоками, крапали з носа й викривлених від жаху вуст. Клубки снігу танули на обличчі й стікали, як слина.
Я зупинив коня, зняв хлопця і взяв його на руки.
— Живий, — сказав я. — Лише трохи вдаритися. Йому все буде добре, прекрасна Смільдрун.
— Що нам це дало? — запитав Бенкей, коли ми сиділи у своїй хатині, дивлячись на залізну миску, в якій жевріло вугілля й ліниво горіло поліно. Назовні скиглив крижаний вітер, завиваючи в димоході й січучи снігом. Наші хутряні куртки й шапки сохли, перекинуті через палиці під дахом, а в хатині, яку ми ущільнили глиною та мохом, було досить тепло.
— Наразі майже цілого печеного каплуна, — почав перелічувати я. — Глек пива й два коржі хліба. Шматок сушеного сиру, цибулину й глечик супу. Кошик торфу й оберемок дров. Це для початку. Але, крім того, це дало нам багато невидимих речей. Нові можливості.
— Ми ні на крок не наблизилися до відкритого простору, — сказав Бенкей, ретельно обгризаючи кістку.
— На відкритому просторі ми зараз помирали б від холоду, зіщулившись під скелями або зваленим деревом. Беззахисні та голодні. Ми не змогли б розвести вогню, лише слухали б завивання хуртовини й гадали б, чи це часом не виття погоні чи голодні роіго. Шановний Н'Деле мав рацію. Втеча зараз нічого нам не дала б. Ми втечемо, Бенкею. Коли повернеться сонце, сніги розтануть, і знову зазеленіє трава. І треба, щоб до цього часу ми були ситі й повні сил. Аби ми не мусили боятися кожного дня. Поки ти не зловив табуна, ми були загнані в кут, без можливості руху. Тепер із кожним днем ми стаємо важливішими для солодкої Смільдрун.
— Я дуже хотів би вбити цю жінку, перш ніж ми підемо, — вицідив він. — Я обіцяв це Гарульфу і Снакальді. А ще я хочу побачити, як згасають зміїні очі цього проклятого амітрая.
— Може, так і станеться, — відповів я. — Хоча сама втеча важливіша.
— Я з радістю дістав би ножа зі схованки, — сказав він, оглядаючи короткий, товстий шматок кістки, який витягнув із супу і висмоктав з нього шпик. — З цієї кістки легко можна зробити сопілку. Для людей у такому становищі, як ми, без свободи, бакхуну, жінок і достатньої кількості доброго пряного пива, єдиною розрадою може бути сумна музика.
— Вони швидко зацікавилися б, як ти її вирізав, — відповів я. — Ніхто не повірив би, що ти зробив це шматочком каменю.
— Та звісно, я знаю, — буркнув він і кинув кістку у вогнище, а потім на мить завмер і зморщив чоло. — Сюди хтось іде. Що це за люди такі, що їм хочеться завдавати клопоту іншим уночі в таку погоду? Ніхто ж їм за це не заплатить.
Я прислухався, але почув лише завивання вітру.
— Іде, іде, — підтвердив Бенкей. — Він худий, має повстяні чоботи й важко дихає. А щойно кашляв, і я гадаю, що це наш улюблений земляк, син хворого бактріана й водяної свині, вельмишановний Удулай Аби-Він-Сказився хоче до нас завітати.
Двері хати скрипнули й відчинилися, впустивши крижаний порив вітру, хмару снігу й Удулая, закутаного з ніг до голови в засніжений плащ.
— Ти! — гаркнув він зі злістю, цілячись у мене своєю палицею. — Місячний пес, Теркею, чи як там тебе звуть. Негайно до двору! Вельмишановна Смільдрун тебе викликає. І я сподіваюся, що...
Не встаючи з плаща, на якому сидів, Бенкей смикнув під себе одну ногу, одночасно схопившись за палицю. Удулай перекинувся через власне плече і грюкнувся на глиняну долівку, аж здійнявся пил.
— Ти впускаєш холод, — прошепотів йому на вухо Бенкей, який сидів просто за його спиною та обіруч притискав йому до горла палицю. — Це перша річ. Друга річ — треба стукати у двері, перш ніж кудись заходити. Третя річ — треба вітатися з господарями, коли заходиш до їхнього дому. Сказати: «Добрий вечір, дорогі земляки». Так, як ти, поводяться лише дикуни й повна голота з Камірсару. Я колись служив у «Сонячному» тимені й знаю, що камірсарці — не люди. Але з цього вечора ти винесеш не лише урок доброго виховання, а й те, що є багато моментів, коли тебе ніхто з тих інших не бачить. А це небезпечна країна. Вистачить одного моменту неуважності, й легко можна загинути. Протягом останнього місяця один із тих інших помер, а двоє ледве дихають, один сьогодні ледве врятувався. А народилися вони тут, не в клоачній ямі в Камірсарі. А тебе, сину козла, хто оплакуватиме?