Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 34)

— Скажи мені як, — сказав я на це. — А я скажу тобі, що ми зробимо.

А коли ми ввійшли до дворища, я пішов просто до Смільдрун.

— Я й мій брат Бенкей спіймати коней для вельмишановна Смільдрун, — сказав я, покірно схиливши голову. — Ми вміти. Ми амітраї. Вміти коні.

— Замовкни, місячний пес! — заверещав Удулай і вдарив мене своїм прутом під коліна. — Як смієш говорити до Дочки Землі! До шляхетної Смільдрун! Що б ти там не хотів патякнути, мусиш спершу сказати мені, а потім я...

Він замовк, бо Смільдрун видала якесь люте гарчання і вдарила його кулаком в обличчя. Удулай страшно завив, перекидаючи корито, і врізався спиною у ворота хліва. Я все ще стояв, покірно схиливши голову, але з-під ліктя бачив, як він корчився в болоті, розмазуючи кров по обличчю. Це видовище здалося мені дуже гарним.

— Я й мій брат Бенкей вміти коні, — повторив я. — Спіймати їх для прекрасної Смільдрун.

Вона виставила вперед велику, червону від морозу стопу і сперлася нею об моє підборіддя, піднімаючи моє обличчя вгору.

— Говори, хлопче, — сказала вона.

І я почав говорити.

Наступного дня ми всі вирушили з санями до молодого лісу рубати жердини, а потім будувати загороду. І цього разу все було інакше, ніж зазвичай, бо Бенкей розповідав мені, як будувати, а я перекладав це своєю начебто кулявою мовою Людей-Ведмедів. Ми не мусили надто важко працювати, керували роботами, показували й тільки час від часу бралися за сокири й тесла. Нам також дали кашу зі шматочками в'яленого м'яса і по кухлю кислого молока, а потім — і пива, а Удулай тримався від нас подалі, буркочучи під ніс і прикладаючи жменями сніг до свого фіолетового набряку.

Наступного ранку, коли все було вже готово, ми обоє вийшли перед браму граду, а за нами — решта з арканами й луками в руках на випадок, якщо нам спаде на думку тікати.

— Наразі я все зроблю сам, — оголосив Бенкей, знімаючи стару куртку по якомусь хлопчакові й заплямовану сорочку. Залишився лише в подертих хутряних штанах і чоботях. Я дивився, як він іде по снігу напівголий, худий і жилавий. Знайшовши свіжі сліди кінського гною, він вимазав ним груди й шию. Ми вирушили далі по камінню через струмок, а потім довго йшли по засипаних снігом луках. Люди-Ведмеді йшли за нами півколом, але не галасували й трималися на відстані, як ми й наказали.

Стадо копалося в снігу на відстані пострілу з лука від нас. Бенкей підняв руку, і ті, хто йшов за нами, зупинилися. Він віддав мені свою куртку, шапку й сорочку, а потім наказав чекати й рушив просто до коней.

Побачивши його, жеребець-провідник насторожився, видав попереджувальне іржання й тупнув, нахиляючи голову. Бенкей, однак, продовжував іти, але дуже повільно. Я чув, як він тихо наспівує якусь монотонну пісню без слів. Коли він наблизився до стада, розвів руки й далі йшов повільним, спокійним кроком.

А потім увійшов поміж коней, просто в середину табуна, і сів на скелю.

І все. Побачивши його, тварини трохи порозходилися, але за деякий час повернулися до копання в снігу в пошуках їжі. А Бенкей сидів.

Минув якийсь час, який здався мені цілою епохою, мої ноги змерзли в повстяних чоботах, а він повільно витягнув з-за пояса кілька довгих шматків сушеного м'яса, поламав і порозкидав навколо себе. Коні швидко знайшли їх і з'їли, а через ще один надзвичайно довгий проміжок часу, коли я вже почав старіти, вони почали обережно його обнюхувати.

Він довго сидів там на скелі, оточений морем спин, голів і насторожених вух, та не рухався. Аж урешті привернув увагу золотого жеребця. Жеребець розштовхав кобил, легенько куснув одного з коней за шию і врешті-решт дійшов до скелі, на якій сидів Бенкей. Тоді вивідник устав, повернувся до нього спиною й пішов, знайшовши собі іншу скелю. Здалеку я чув, що він продовжував наспівувати.

Це повторювалося кілька разів — стадо починало збиратися навколо, коли Бенкей розкидав у снігу м'ясо, а коли з'являвся провідник стада, він відвертався і йшов геть. Було видно, що жеребець стає дедалі більше зацікавленим та здивованим, але не боїться і не сердиться.

Зрештою, він почав ходити за Бенкеєм крок у крок, витягнувши до нього голову й намагаючись його обнюхати. Близько полудня вивідник раптом розвернувся і дозволив жеребцю підійти до себе, а потім витягнув з-за пояса останній шматок м'яса й простягнув його на долоні коню. Потім розвів руки та знову почав наспівувати, похитуючись із боку на бік.

Я не знаю, чи справа була в пісні, яку він наспівував, чи в його поведінці, але жеребець, який спочатку недовірливо придивлявся до нього з відстані у кілька кроків, теж почав кивати головою, повторюючи ці рухи. Через деякий час здавалося, що вони танцюють.

Усе це тривало довго, й люди Смільдрун уже сиділи на колодах і каменях, загорнувшись у хутра й попиваючи підігріте в казанку пиво з корінцями та медом. Я промерз до кісток і не розумів, як Бенкей це витримує, будучи напівголим.

Але він стояв там і танцював із жеребцем, за деякий час тримаючи голову прямо біля його морди, в зоні досяжності потужних щелеп. Вони дивилися один одному в очі, Бенкей наспівував і тримав руки з обох боків великої голови, але не торкався його, хоча кінь рухав головою так, ніби Бенкей штовхав її руками.

Потім Гебзаґал зробив крок назад і плавно провів руками, а жеребець повалився на бік, хоча Бенкей навіть його не торкнувся. Люди-Ведмеді зірвалися на ноги, але їхні крики радості одразу стихли, коли вони пригадали, що нічого не вдасться, якщо вони не будуть сидіти тихо. Я глянув на них і побачив, що нестерпний товстий Сміґральд, який стояв поруч із матір'ю, від здивування роззявив рота й округлив очі. Саме цього я й прагнув.

Тим часом амітрай підійшов до жеребця і став на нього, як на камінь. Зробив кілька кроків по великому, вигнутому тулубу, обережно сів на нього верхи, а потім ліг, спершись тулубом об кінську шию, і завмер.

Через якийсь час жеребець струснув головою, наче прокидаючись, і підвівся. Бенкей обійняв його шию й дозволив себе підняти, а потім перекинув ногу через спину і випростався. Жеребець здригнувся й кілька разів підскочив, побіг уперед, але не виглядало на те, що він хоче скинути вершника. Вони просто їхали разом.

Це тривало досить довго, після чого Бенкей зіскочив з коня і відійшов, ніби нічого не сталося. Жеребець глянув йому вслід, нашорошивши вуха, і заіржав, ніби ставив якесь питання, але вивідник ішов повільно, не озираючись. Кінь витягнув шию вперед, вищирив зуби й рушив за ним. А Бенкей продовжував іти. Він перетнув луку, пробираючись крізь сніг, а я залишився, спостерігаючи, як стадо спочатку дивиться на жеребця, який іде за Бенкеєм, а потім поступово рушає за ним довгим, витягнутим шиком.

Бенкей перейшов струмок, перескакуючи між камінням, а потім відійшов ще трохи й зупинився, чекаючи, поки коні підуть за ним, але не озираючись.

Коли стадо перейшло річку за своїм провідником, я піднявся, забрав речі вивідника й пішов останнім. Бенкей знову почав іти, просто до великої загороди з жердин, яку ми побудували напередодні, й завів коней між огорожі, де стояли годівниці з подрібненим зерном, змішаним із кістками та шматочками м'яса.

Він дійшов аж до протилежного кінця огородженого пасовища, а коли останній кінь пройшов крізь вхід, мені залишилося лише пересунути балки й зв'язати їх на місці.

Бенкей видерся на огорожу, сів на жердину біля годівниць і почекав, поки жеребець підійде й витягне морду до його обличчя. Тоді він погладив коня по голові й шиї, переліз на інший бік огорожі й підійшов до мене, щоб узяти сорочку й хутро.

Він був аж синій від холоду і стукав зубами так, що не міг вимовити жодного слова. Тільки тоді Люди-Ведмеді почали кричати.

Нас плескали по спинах і дали по рогу підігрітого пива. Бенкей трусився так, що ледве міг утримати кухоль біля рота. Нам обом дозволили піти в лазню, що траплялося дуже рідко. Але цього разу Смільдрун підрахувала, скільки заробить від продажу стада, і це її дуже потішило, а її гучний сміх лунав над фортецею, як звук труби.

Лазня була затишною кімнатою, викладеною світлим, струганим деревом, з величезним кам'яним вогнищем, де можна було сидіти на балках серед гарячої пари або купатися в нагрітій воді у великих цебрах. Нам дозволили сидіти там так довго, аж мороз не випарувався з кісток, і того дня нам більше не довелося працювати.

Наступного дня нам наказали прибрати захаращену комору біля стайні, а потім перенести туди свої речі. Нам навіть дали залізний плоский казанок на ніжках, у якому ми могли розводити вогонь, тому ми зробили димар під дахом, аби не задихнутися. Далі нас відправили до коней, і відтоді ми мали доглядати за ними, годувати, тренувати й об'їжджати, щоб вони були готовими до продажу навесні. У нас обох було багато роботи, але легшої, ніж те, що зазвичай нам доручали, і ми могли проводити весь день поза дворищем під наглядом вартового на частоколі, який мав при собі лук і трубу, тож вони були спокійні, що ми не втечемо. Крім того, стало так холодно, що ми не вижили б у горах, навіть якби вдалося уникнути переслідування.

У цей час Бенкей навчив мене приручати коней так, як це роблять степові кочівники, а також доглядати за ними, визначати, чи будуть вони добрими верховими, лікувати, підрізати роги, доглядати за копитами й багато іншого.