Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 32)

Він зблід, поки я говорив, стиснув руки на держаку вил, і мені здалося, що він мене вдарить. Замість цього він кинув вила на землю, а потім ударив ногою в стіну.

— Отже, все пропало! — прохрипів він, намагаючись не кричати. А я застиг, бо Бенкей почав говорити кірененською: — Це кінець! Ми тут зогниємо, а Сніп і Н'Деле обоє загинуть! Кірененці, які йдуть з Лемешем, будуть вибиті! Праматір переможе і пожере нашу країну! Кінець! Немає жодної надії! Якщо володар Тигрячого Трону, Палаючий Стяг, Господар Світу і Перший Вершник не може обдурити кількох кудлатих дикунів! Кінець клану Журавля, якщо його кайтохімон слабкий! Я думав, що ми виборемо собі право на життя! Що я йду поруч із Носієм Долі й зможу померти, борючись за вільних людей! А якщо виживу, то зможу приєднатися до клану Журавля десь у новому Кіренені, у країні вільних людей! Але нічого з цього не вийде. Нас перемогла жирна свиня з батогом! Навіщо ті армії! Імператора може зламати громадка замазур із дерев'яної халупи десь у горах! Достатньо кількох ударів батогом, і імператор перетворюється на раба.

Він на мить замовк, а я відчув, ніби прокидаюся.

— Ти син найкращого правителя, якого знала ця земля, Стовпе. Він призначив тебе своїм наступником. Тебе вчили керувати. Тебе вчили битися. Тебе вчили тисячі речей, про які я навіть не маю уявлення. Я не вірю, що ти не можеш знайти способу впоратися з однією товстою лярвою та її бандою дикунів. Їх лише двадцять три! Просто не вірю! Скажи мені, навіщо загинув Гацель, син Бондаря? За що помер Брус, син Полинника? А насамкінець скажи мені, тохімоне, яка доля чекає на Воду, доньку Ткачки? Бути тохімоном, першим серед рівних, може лише той, хто відрізняється від інших! Хто завжди буде правителем і командиром, де б він не був. Навіть спійманий і переможений, завжди буде тим, хто робить те, що мусить робити, і хто ніколи не опускає рук. Тому ми йдемо за кимось таким! Ми, вільні кірененці. Ми обираємо тохімона як першого з нас. Того, хто знає. Того, хто веде. Тоді, коли власного розуму кожного з нас недостатньо.

Я підніс кулак до чола й накрив його другою долонею.

— Кодай масса, аскаро, — сказав я, відчуваючи, як сльози котяться по моєму обличчю. — Пробач мені слабкість. Це більше не повториться. Тепер ти знову маєш бути терплячим, але цього разу я вже шукатиму вихід. Невдовзі скажу тобі, що ми робитимемо, і присягаюся, що вирвемося звідси. Але я знайду кращий і надійніший спосіб, ніж втеча навмання.

Бенкей підвів голову.

— Кращий спосіб, ніж втеча?

— Я зіграю з ними в тарбісс. І виграю. Вони — наче ведмеді або скельні вовки. Великі, сильні й страшні. А я буду як змій, Бенкею. Як скорпіон. На кого поставиш? На сонного ведмедя чи на змія, готового до атаки?

Потім позірно нічого не змінилося. Ми працювали, дерева стояли голі й чорні, наче мертві. Птахи десь зникли. Замість них з'явилися інші. Падав дощ, перетворюючи землю на болото, яке іноді тверділо від холоду, як камінь. Дощ перетворювався на розтанцьовані в повітрі холодні клубки й пір'їнки, які осідали на землю. Але я вже не дивився на це очима раба. Дивився як стратег. Як шпигун. Як убивця. Кожна річ могла мати значення. Я розплющив вуха й очі. Слухав плітки, дізнавався. Знову почав вчити мову. Чекав. Згорнувшись калачиком серед сухого листя. Невидимий. Непомітний. Отруйний. Я був змієм.

Я слухав їхню мову й запам'ятовував слова. Поступово починав також розуміти, що вони говорять, навіть коли розмовляли між собою. Але вдавав, що розумію небагато, й реагував лише тоді, коли говорили до мене голосно й чітко, використовуючи прості слова.

Придивлявся до Людей-Ведмедів і шукав слабкі місця. Намагався зрозуміти, хто є важливішим, хто кого ненавидить, і хто кого боїться.

Водночас був покірним, заляканим рабом. Слухняним і безпроблемним. Вичікував, згорнувшись калачиком.

Дні стали ще коротшими, осінній врожай було зібрано з полів, і ми все частіше працювали в господарстві або навіть під дахом. Зазвичай рубали на паливо дрова, які потім підпалювали у великих стосах і засипали землею так, щоб вони лише тліли, перетворюючись на вугілля. Викопували й звозили порізану на шматки дивну чорну землю, яка також могла бути паливом. Дубили шкури. Ремонтували інструменти.

Сніг падав і танув, а іноді лежав по кілька днів. Я чув про сніг, вивчаючи далекі країни, але раніше не міг собі його уявити, бо бачив щось схоже лише в дитинстві, коли ми приїжджали до гірського палацу. Тому, коли вперше побачив білі пластівці, що падали з неба, був здивований. Думав, що це опадають квіти.

Домочадці часто вирушали на полювання і привозили до дворища туші величезних оленів, вкритих рудуватою шерстю, або інших великих та малих тварин. Вони возили їх на дивних возах, які замість коліс мали довгі дерев'яні підпори, що легко ковзали по снігу й льоду. Називали їх саскія.

Ми білували здобич, коптили або змішували м'ясо з сіллю та іншими спеціями, а потім тушкували в казанах, складали у глиняні глеки й заливали гарячим жиром. У них було багато способів зберігати м'ясо та овочі протягом довгих місяців, і я дуже цим цікавився, бо це здавалося корисним знанням для того, хто планує перетинати гори. Однак ми знали, що це станеться не раніше, ніж розтануть сніги й потеплішає.

Сутеніло рано, і завдяки цьому нам дозволяли довше спати; іноді ми могли сидіти в нашій хатині біля вогню і гріти суп із залишків у казанку, пожовуючи вкрадені шматки хліба.

Також через нашу долину почали проходити подорожні. У тій країні люди неохоче сидять на місці — вони вирушають у закордонні подорожі або подорожують країною як мандрівні торговці. Багато на кого після повернення з моря ще чекає довга дорога додому через ліси й гори. Вони також намагаються примножити багатства, привезені з нашого узбережжя та інших країн, і займаються торгівлею. Торговців, однак, не запрошували до садиби Смільдрун, але й вони не просили про гостину. Ставали табором біля струмка, оточуючи вогнище важкими возами й збройними. У цій країні єдиною владою є віче, яке скликають кілька разів на рік, тоді застосовується закон, вирішують суперечки та радяться. У повсякденному житті їм достатньо зброї в руках. Ці люди торгують і купують тоді, коли знають, що битися чи відбирати товар силою їм невигідно. Тому вози купців ставали подалі від дворища на знак того, що вони не будуть на нього нападати, але не відкладали зброї, показуючи, що чіпати їх також не варто.

Я пішов до табору купців, аби віднести шкури, які Смільдрун збиралася продати або обміняти. Продавці мали на возах цвяхи, навершя сокир, ножі та наконечники стріл, а також багато інших товарів. Швидко сталося так, що в Дракониці прокинулася жінка, і її повністю захопило розглядання кольорових ниток і стрічок, хусток і прикрас, тож вона перестала мною цікавитися. Своєю чергою чоловіки, які прийшли разом із нею, були зайняті торгуванням за хутра і розпиванням з купцями рогів жовтневого пива.

Я підійшов до високого чоловіка, одного з тих, що охороняли вози, у якого на видовженому щиті був намальований знак, який я вже бачив раніше на подертій куртці Снакальді на прізвисько Сердечна Долоня. Дві кінські голови, схрещені шиями, ніби тулилися одна до одної. Знак Людей-Коней. Я подав йому кухоль пива, який налив перед цим, а ніхто не звернув на це уваги.

Я вказав на знак на його щиті й сказав лише:

— Снакальді Сердечна Долоня. Знаю Снакальді. Снакальді добрий людина.

Він прийняв кухоль і подякував, але ім'я, яке я назвав, не справило на нього великого враження.

— Снакальді? Не знав. Мабуть, хтось із Дубової Пристані. Це був наш?

Я нову вказав на знак на щиті.

— Він Люди-Коні. Він тут померти. Може, ти сказати родині? Не треба добрий людина лежав, як пес.

Чоловік уважно подивився на мене, а потім поставив кухоль на борт воза й стишив голос.

— Хочеш мені щось розповісти, хлопче? Тут загинув один із Людей-Коней? Розповідь? — останнє слово він вимовив дуже чітко.

— Не вміти розповідати, — відповів я. — Замало слова. Скаже як зможе. Снакальді вертатися додому. Украсти коня вельмишановної Смільдрун. Вона зловити Снакальді в рабство. У Смільдрун Рососяйна багато биття, багато роботи, мало їжа. Снакальді мати жити десять роки. Три роки працювати, часто битий. Він сказати досить, гайсфинґа. Повертатися додому. Смільдрун зловити. Бити батогом. Втирати сіль у рани, припікати залізо і вогонь. Нанизати на списи для ведмідь і повісити частокіл. Довго і страшно помирати Снакальді Сердечна Долоня. Багато муки. Його тіло порубати й кинути пси. Смільдрун зла жінка. Так не можна. Ти сказати у своє плем'я. Може, він мати родина, може, хтось його шукати, а він тепер не жити, і його дух сумувати далеко від дім. Снакальді добрий людина.

Той чоловік вислухав усе це, але я не зміг прочитати з його обличчя, що він про це думає. Однак того дня я просто посіяв перше зерно. І не мав уявлення, чи щось із нього проросте.

Що темнішими, холоднішими й коротшими ставали дні, то рідше хтось наважувався виходити за палісад дворища. Здавалося, що Люди-Ведмеді бояться темряви. Іноді з'являвся дивний густий туман, що стелився пасмами в долині, і тоді всі поспішно поверталися за вали, кидаючи всі справи, та сурмили в труби. Потім запалювали всі лампи й замикали двері. Щось наближалося разом із зимовою темрявою, щось, чого вони навіть не хотіли бачити, і я не знав, що це було. Іноді ночами з-за меж обійстя долинали дивні звуки, від яких по шкірі проступали сироти. Ті раби, які сиділи тут довше, казали, що недавно, може, рік чи два тому, прокинулося прадавнє зло, яке жило на урочищах, і звідти почали виходити чудовиська. Інші висміювали цих оповідачів, але я пригадав привида poiгo, який переслідував мене до недавнього часу, і мене обдало холодним потом.