Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 26)

Ґрунальді застиг, зачаївшись, із витягнутим уперед вістрям, але інакше, ніж інші. Облизав губи, погляд його блукав подвір'ям, було видно, що він щось обмірковує, вираховує і зважує шанси.

— Кнутваре, — приязно сказав Червінь. — Кнутваре Палаючий Пес. Ти понесеш покарання.

Чоловік із сокирою стиснув щелепи, але зробив наступний крок, дедалі більше тремтячи, наче в пропасниці.

— Кнутваре, — повторив Червінь, дивлячись йому просто в очі, — покарання.

Сокироносець виглядав так, наче штовхав невидиму вантажівку, ніби кожен крок вимагав від нього нечуваних зусиль, від яких на скронях і лобі у нього проступили жили.

— Покарання, Кнутваре, — іще раз сказав Червінь.

Чоловік упав на коліна, ніби його зненацька звалив страшенний тягар, це виглядало, наче поєдинок борців, тільки один із противників був невидимим. Важко дихаючи, він схилився, а потім, скручений, мов від болю, з усіх сил намагався покласти долоні на брук, але йому це не вдавалося. Біла долоня із розчепіреними пальцями сперлася на каміння, а друга підняла сокиру.

Зараз, — подумав Драккайнен. Це його розосереджує.

Але його випередив Уллє. Копчений Уллє, єдиний, хто не витріщався на Кнутвара, який стояв на подвір'ї на колінах і підіймав сокиру, не слухав важкого дихання, що виривалося із затиснутих щелеп і здушеного плачу. Хто не дивився, як вістря опускається на великий палець воїна, як розбризкується кров на снігу, не слухав страшного крику, а напав на Червеня. Стрибнув, кидаючи на землю меча, схопив обіруч лікоть руки, яка тримала отруєну скляну скалку, і викрутив її назад. Червінь по-зміїному засичав і ударив купця пальцями в очі, але в цей самий момент Спалле шарпнув головою назад, вдаряючи південця в лице, відбився від нього копняком і перекотився подвір'ям. Драккайнен атакував блискавично, але хтось перепинив йому дорогу. Червінь і Уллє зійшлися між собою, хтось іще схопив південця за плече, хтось за ногу — люто й розпачливо. Кнутвар хитався на подвір'ї, бризкаючи майже чорною кров'ю й пестячи скалічену руку. Червінь вивернувся із кліщів в'юнким рухом, наче намилений вуж. Драккайнен відштовхнув того, хто стояв у нього на шляху, і двічі блискавично рубонув: у карк і шийну артерію, але обидва рази потрапив у пустку. Червінь перекотився по землі, підскочив одним рухом, як пружина, і кинув Вуко в лице якийсь червоний пил. Розвідник затулив обличчя й блискавично ухилився, відчуваючи, наче йому облили руку окропом.

Червінь знову видобув щось із-за пазухи й кинув це собі під ноги в бруківку подвір'я. Оглушливо бахнуло, із ртутним полиском і хмарою густого їдкого диму. Він закрутився на місці, розвиваючи плащем, стрибнув на дашок криниці, відштовхнувся від нього ногою і кинувся просто на дах. Драккайнен уже стояв на ногах, але не встиг. Ґрунальді перескочив лежачого Уллє й обіруч метнув мечем з-над голови, коли Червінь був на верхівці даху. Удар, вони почули болісний здавлений крик, після чого меч з'їхав зі стріхи й брязнув на брук. Коли розвіявся ядучий дим, від чужоземця на ім'я Червінь лишився лише спогад.

Ґрунальді підняв свого меча й уважно роздивився вістря.

— Ні сліду крові, — повідомив. — А я точно знаю, що поцілив.

Уллє підвівся з землі, з іще блідішим обличчям, ніж до цього, тремтячи й роздираючи сорочку на грудях. А потім простягнув до Драккайнена вимащені кров'ю руки. З його очей струмками текли сльози, а з боку грудної клітини, під самими ребрами, стирчали гострі, як голки, скляні скалки. Копчений Уллє стояв прямо, увесь тремтячи, його очі були абсолютно круглими. Він відхаркнув клейкою жовтою піною. Було видно, як у нього надуваються судини на шиї, товсті й пульсуючі, наче під його шкірою рухалися хробаки.

— Жа... жарото... вбий, — прохрипів він. — Убий...

Ґрунальді, який стояв нерухомо, зустрівся поглядом із Драккайненом і смикнув головою. Вуко рубонув купця по карку.

Спалле здушувала мотузка, і в нього так пересохло горло, що коли Драккайнен звільнив його, той не міг видушити з себе ні слова. Крижана вода не дуже допомогла, бо лише зволожила його набряклу слизову, він виплюнув воду на брук, розпачливо кашляючи.

— Потримай воду в горлі, — нетерпляче порадив Драккайнен. — Полегшає.

— Вони забрали Сильфану... — прохрипів Спалле, хапаючись за горло. — Напали на нас біля плоту... інші люди... говорили по-нашому... четверо... вона вбила одного, я — ще одного. Тоді прибігли ці з дому... ці південці... вийшли із задньої брами... напали на нас і на них... усі билися з усіма... мовчки... в тиші... а потім мене повалили... ті втекли із Сильфаною... поприбирали всі трупи... кров присипали снігом. Пуста загорожа... тільки туман і хуртовина... самі задні двері... не вийшов... ніхто нічого не чув... я не захистив...

— Усе-усе, пий воду. Тримай у горлі, — сказав Драккайнен, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

Жінка і двоє чоловіків стояли на колінах біля мертвого Копченого Уллє, мовчки плачучи, хтось безрезультатно обв'язував скалічену руку Кнутвара віддертим від сорочки шматком тканини, яка одразу ж просякала кров'ю.

Драккайнен підняв мотузку, підійшов до сокироносця й наклав йому на плече, наче турнікет.

— Тепер він не стече кров'ю. Хай хтось побіжить за найкращим знахарем у поселенні. Палець іще можна пришити. Кінським волосом через шкіру, як шиють сорочку. Потім накласти дві дощечки й закріпити. Може, вдасться, тільки має бути дуже чисто. Усе треба пропарити в окропі. У кухні на столі є кухоль із коростянкою, яку вони пили, щоб притупити біль. Принесіть йому, поки в нього не стався серцевий напад. Ґрунальді — бігом у порт, де ми залишили корабель, перевір, чи Варфнір там. Потім повертайся сюди. Обережно. Цей монстр досі десь тут чатує.

— Хто ви такі? — спитав довговолосий юнак, який стояв на колінах біля мертвого Уллє. — Я — Уллунф, його молодший син. Мого брата Улларді вбили одразу, щойно взяли нас у полон у власному домі.

— Пробач мені, — сказав Драккайнен, відчуваючи, що голос у нього якийсь дивний. — Я не хотів убивати твого батька. І думаю, що це я накликав на вас біду. Ми — Люди Вогню, ми боремося з могутніми Пісенниками, які хочуть усім заволодіти. З королем Зміїв Аакеном і з тими, хто прислав сюди Червеня. Але те, що з вами сталося, це моя провина, бо твій батько мені допомагав.

— Ті амітраї були твоїми людьми? — спитав юнак, витираючи сльози. — Той Червінь робив те, що ти йому велів?

— Ні, але він полював на мене.

— Полював, на кого хотів. Отруїв нас димом. Замкнув у коморі й тримав, як худобу, серед гною і смороду, бо так йому захотілося. Через своїх гнилих Піснярів і вошивих чужоземних богів. Не було б тебе, знайшовся б інший привід. Це війна богів убила мого батька, не ти. Війна богів, яка прийшла на наш поріг, і тепер у нас буде так, як на Півдні. Їхні боги хочуть подолати наших і захопити наші землі. Тому пробудили пісні богів. Так говорять люди, які бачили, що діється за морями.

— Розумний ти чоловік, хоч і юний.

— Улларді був сильним, як мама, я ж успадкував від батька розум. І юний чи ні, а мушу тепер дбати про родину.

Він підвівся.

— Заберімо його. Мій батько не лежатиме на снігу. Я хочу його обмити й покласти на човен, що повезе його через Море Полум'я на квітучий острів, який для нас усіх плекає Бог Морів. Вставайте! Мамо, заберіть дітей у приміщення й натопіть там. Відчиніть усі вікна, двері та всі димники. Винесіть трупи цих плазунів із підвалу й дому. Принесіть усім пива, такого з прянощами, від гарячки й болю, яке дають від застуди. Гаґнір! Біжи по знахаря!

Спалле терпляче, із булькотінням, споліскував горло і спльовував у сніг, зачерпуючи воду з відра.

— Ульф... — прохрипів нарешті. — Сильфана.

— Знаю, — сказав той коротко, закріплюючи обидва палаші. — Йду. Вистежуватиму по слідах. Ти чекаєш Ґрунальді та, дай Боже, Варфніра, потім ідете за мною. Озбройтеся усім, що знайдете.

Спалле лише вперто покрутив головою і підняв свого меча, а потім видобув із кишені брусок.

Люди Уллє викладали в ряд трупи, знайдені в підвалі, до них додали того з кухні та ще одного, знайденого в домі. Щохвилини хтось із них блював або кашляв і присідав на трохи, щоб перепочити, хапаючи дрижаки. Вони клали тіла на снігу рядком, як клунки. Чорні й нерухомі. Шестеро. Четверо південців і двоє інших чоловіків, із видовженими обличчями мешканців Узбережжя Вітрил. Обидва були носили бороди й коротку щетину, що відростала з покалічених черепів, вочевидь, після гоління.

— Погляньте на них! — закричав Драккайнен. — Ви впізнаєте когось? Знаєте когось із цих людей? Хтось жив у Зміїній Горлянці?

— Ніхто, — сказав Уллунф. — Але взимку тут таких багато. Поселяються у господарів, якщо мають чим платити за дах над головою, їжу й місце біля вогню. Але у всіх, які лежать тут, дивні обличчя, ніби колись їх покусали комахи.

Драккайнен підійшов і якусь мить вдивлявся в трупи, а потім присів, вийняв ножа й розрізав їхній одяг, відхилив на грудях, порізав їхні рукави й обдивився плечі.

— Змії, — констатував Уллунф. — Але як це можливо? Вони впорскують собі фарбу під шкіру голками. Це залишається на все життя. Хто міг це зробити?

— Пісенник, — сказав Драккайнен. — Пісенник, який їх сюди послав. Висмоктав фарбу з-під їхньої шкіри піснею богів, але ранки після цього залишились. Тільки нічого не було видно. Вони зголили ті свої обсмолені косиці з голів і виглядали, як усі. Але тепер вони мертві. Кров витекла з усього тіла, але залишилася в цих ранках, тому знову видно зміїні татуювання.