Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 28)
Чи кумкання гігантської ропухи.
Він обернувся, ледь присівши на зігнутих ногах і здіймаючи одне вістря, а друге спрямовуючи вперед.
— Доброго дня, Ґренделю, — мовив. — Ми вже якось бачилися.
Істота здалася йому більшою, ніж тоді біля станції науковців, із сірою, лискучою шкірою, вкритою зеленавими плямами, наче підгниле м'ясо, але він так само, як той, щирив схожі на кістяні голки зуби й наїжачував гребінь ріденьких шипів, що скидалися на ключки дикобраза. Знову засмерділо рицином.
А потім він почув друге сичання за спиною, що знову закінчилося огидним жаб'ячим кумканням, наче калатало з костей.
— Привів братика, так?
Монстр понуро глипав на нього вузькими очицями, схожими на фосфорні виразки на округлому, позбавленому шиї корпусі, поки його підшийок роздувався, наче кулька. Він світився гнилим відблиском магії, яка оточувала його осяйною діамантовою імлою. Його губи розтягнулися в пародії посмішки, відкриваючи погляду частокіл зубів, з його пащі висунувся язик, наче великий слимак, з якого скрапував жовтавий слиз. Із тріщини на кінчику язика виднілося товсте, як палець, жало, наче брудний жовтий кристал.
Спочатку стрибнув той, що стояв позаду, а за долю секунди — другий. Почулися скрекіт і лютий вереск Драккайнена, вістря завили, наче подвійні гвинти гелікоптера під час старту. Він присідав і рубав, перекочувався по землі й рубав, ухилявся й рубав. Вістря одне за одним шмагали повітря в дикому малайському танці.
Це тривало секунди дві.
Потім він стояв у низькій позиції, спиною до брами, зі схрещеними попереду палашами, кривавив з низки вузьких ран на плечі й на грудях, але не відчував дії отрути. Шкіряна сорочка звисала з нього клаптями, наче він качався у клубках колючого дроту. Обидві істоти тепер були в нього попереду.
Один із них обтрусився, як бульдог, розбризкуючи краплі жовто-кривавої піни, другий пересунувся вбік, сичучи й перехиляючись, як качка.
— Вуко!.. — благально гукнула Цифрал. — У тебе немає шансів без пришвидшення.
— Не зараз... — процідив. — Ще ні... бо все змарнуєш.
Ґренделі одночасно засичали й розставили лапи.
Зараз стрибнуть, подумав він. У цьому суть. Притримати цими кігтястими лапами. А потім просочені рицином ікла і це гидотне жало. Придався б бойовий режим.
Він зробив обережний крок назад, на подвір'я, відчуваючи, ніби його руки наповнює вогонь. Він поволі опускався через плечі, руки, пальці — аж до краю вістря. Кров із неглибокої рани на голові стікала по його обличчю гарячою сповільненою цівкою. Великими густими краплями, наче віск зі свічки.
Іще один крок.
Ґренделі затуркотіли один до одного, ніби радячись, але опустили лапи.
Вони стояли на подвір'ї. Один присів на підмурівку, що колись був фрагментом стіни, другий — на обпалених балках, що стирчали під кутом, ще двоє стояли по обидва боки Сильфани. Напівголої, лише в обдертій сорочці, зі зліпленим кров'ю волоссям. Їй зв'язали зап'ястки й прикріпили до ременя, який оперізував її в поясі. На шиї в неї було дві петлі, Змії, що стояли обабіч, злегка натягували ремінь. На бруку лежало ще одне тіло, ретельно обмотане власним блакитним плащем і обплетене мотузкою, з мішком на голові.
Варфнір.
— Кинь мечі й підійди до нас, — сказав той, який сидів на підмурівку з обличчям, схованим під каптуром.
— Підійди й забери їх собі, — процідив Вуко вдавано спокійним загрозливим тоном.
— Кинь зброю, бо ми її задушимо!
— Я здамся, — сказав, — але спершу покажіть, що вони живі.
Той на підмурівку змахнув рукою, вартові послабили ремені.
Сильфана розкашлялась, а потім стрибнула на одного з них і відміряла йому копняка босою ногою.
Не встигла. Другий шарпнув її за аркан, і дівчина з розмаху всілася на дупу, а потім звалилась на каміння. Іще один Змій смикнувши, зняв мішок із голови Варфніра і розв'язав його кляп.
— Убий їх, Ульфе! — верескнув Варфнір і дістав копняка в голову.
— Добре, — вів далі Драккайнен. — Тепер звільніть їх. Я залишаюся. Коли я побачу, як вони виходять за тотеми і їм нічого не загрожує, я кину зброю. Зможете забрати мене до короля Зміїв чи вбити й привезти йому мою голову.
— А хто ти такий, щоб вимагати? Ти прийшов сюди, а нам цього й треба. Чому б нам зараз вас не вбити?
— Подумай, — сказав Драккайнен. — Це через мене ваш великий вождь Аакен сцить уночі. Це з думкою про мене він прокидається з писком і плачем. Гадаєш, ти мене уб'єш? Я — Нічний Подорожній. Я повертаю рівновагу світу. Щойно я розірвав на шмаття Червеня і його людей. На мені досі їхні кров і жир. Не грайся зі мною, хлопче. У тебе один шанс: випусти цих людей. Тоді я кину зброю.
— Пустити їх, — кинув коротко ватажок. — Спершу покликати огарів. Хай стануть біля нього.
Обидва створіння на звук кістяного калатала прослизнули на подвір'я і присіли обабіч Драккайнена, сичучи, клекочучи, розпушуючи шпичаки й розсіюючи неземний блиск магії.
— Ми не підемо! — крикнула Сильфана. У неї було виразно спухле око й кілька неглибоких ран, що присохли запеченою на тонкій сорочці кров'ю. — Убий цих паскуд! Убий їх!
— Ідіть,
Він кинув палаші на брук, відстібнув ремінь із ножем і жбурнув убік, а потім розставив руки, наче готувався до перевірки. Вони пішли. Варфнір поглянув Драккайнену в очі й ледь помітно підняв брови, Вуко також злегка кивнув головою й коротким рухом вказав йому на вихід. Моряк лише зітхнув і вийшов, тягнучи за собою поранену, але готову шарпатися до кінця дівчину.
Вони залишилися самі під карканням воронів.
— Увага, Цифрал, — сказав Драккайнен, дивлячись, як вони обоє виходять за перстень знаків, як до них підбігає Спалле.
Змії рушили в його бік, один із них приклав свисток до губ.
— Зараз! Давай їх до мене!
Цифрал почала співати. Високим голосочком, якусь сумну кельтську мелодію.
Драккайнен здійняв руки, ніби кликав у свідки свинцеве зимове небо й вороняче птаство, що кружляло над зруйнованим двором.
— До мене!
Імла, що оточувала обидві істоти, здійнялася клубами в повітря, як пара з казана, а потім почала збиратися стовпом над подвір'ям. Вихор сяйливої імли, що мінилася мільйоном діамантів, якої ніхто не бачив, окрім нього. Ґренделі видали з себе дике скрекотіння й упали на брук у раптових конвульсіях.
— До мене! — завив Драккайнен просто в торнадо, що вирувало над подвір'ям.
— Убити його! — крикнув ватажок. Один із його людей зірвав зі спини лук, м'яким рухом натягнув тятиву і вистрілив розвіднику просто в груди, другий, не задумуючись, жбурнув важку сокиру.
Два струмені обплели Драккайнену руки й огорнули всю постать, коли й стріла, й сокира були вже в дорозі.
І тоді настала тиша. Стих рев торнадо, що звучав, як гуркіт розбитих вікон у стінах офісного центру, страхітливий свинячий писк потвор, які розчинялись у клубах випарів, як сублімуючі шматки сухого льоду, вереск Зміїв, виття вітру в руїнах.
Тиша. Глибока дзвінка тиша. Вуко стояв із простягнутими вгору руками, переповнений глибоким космічним усвідомленням факту, що це кінець і він не встиг, і нічого не відбувалося. Добротна стріла не стирчала в його грудях, а важка коротка сокира, що робила оберти в повітрі, не розколювала його черепа.
Він опустив руки й обійшов торнадо, що стояло посеред подвір'я і все ж помалу, навіть величаво, крутилося пульсуючою миготливою колоною. Стріла нерухомо висіла в повітрі, вістрям вказуючи на місце, де він стояв за мить тому, а оперенням — на застиглого лучника із вищиреними зубами й розчепіреною рукою біля вуха. Сокира також нерухомо здіймалася вістрям униз. Ватажок Зміїв левітував у повітрі, по-ідіотськи підібгавши ноги, бо саме зістрибував із балки, поли його каптана розвівалися, а меч був наполовину витягнутий з піхов.
Драккайнен усміхнувся страшною, дикою, зубатою посмішкою і зняв повислу в повітрі сокиру. Тоді обернув стрілу в протилежний бік. Потім повернувся туди, де стояв до цього, і спокійно знову вдягнув ремінь і обидва мечі. Істоти розпадалися, як розчинні таблетки, кинуті у воду, розбризкуючи хмари випарів, які всотувались у стовп посеред подвір'я.
Знову розставив руки й пройшов крізь самісінький центр стовпа. Коли він випірнув з іншого боку, імла оточувала його товстим дрижким шаром. А потім він проказав цілу низку команд Цифрал, перемежовуючи їх мерзенними фінськими слівцями.
— Окей, — зрештою промовив мстиво. — Час старт.
Торнадо завирувало, і Вуко опинився посеред крику, каркання й хаосу. Ватажок ударив підошвами об дворище й видобув меча, лучник із жахом скрикнув, ошелешено втупившись у стрілу, що виростала з його плеча, сокироносець витріщався в простягнуту вперед руку, не маючи поняття, що сталося з його зброєю.
— Тепер, хлопці, — сказав Вуко, стоячи геть в іншому місці, ніж мав би, — розважимося по-моєму.
Спершу махнув рукою — ватажок полетів через подвір'я, як повітряний змій, і гепнувся спиною об підпалені вцілілі двері клуні, аж посипалися попіл і курява, тріснуло кілька дощок. П'ять великих іржавих ухналів зі скрипом вистромилось із обвугленої крокви й шмигнуло, як залп із гармат, прибиваючи коліна й лікті чоловіка до товстих дощок. П'ятий цвях завис перед лівим оком Змія, вируючи в повітрі, як свердло.