Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 27)

Він підвівся.

— Змії забрали мою подругу. Скільки в Червеня було людей?

— Шестеро разом із ним. Тут немає такого найвищого, з поголеною головою. У нього були сережки, як у жінки, і вуса. А рослий був майже як хтось із наших земель.

— Тоді ще двоє. І кілька Зміїв. У кого вони можуть жити?

Уллунф розвів руками.

— Ми з осені були замкнені в коморі, без світла й повітря. Я не знаю, що відбувалося в місті. Треба йти до Крональфа Кам'яного Вітрила, воєводи вартових закону. Нехай збере своїх і шукають. Скажи їм, що йдеться про Зміїв, а також амітраїв, які орудують у місті й убили мого батька, Копченого Уллє. Він був важливою людиною.

— На це потрібен час, — сказав Драккайнен. — Я не залишу її в їхніх руках ані на мить довше. Дозволь мені взяти якусь зброю, і позич щось моїм людям, коли вони повернуться. Самі також озбройтеся. Червінь і той лисий можуть повернутися. І пошли когось, щоб повідомив вартових. Тільки скажіть їм про нас, бо ще повбиваємо одне одного.

— Я хотів би, щоб вони повернулися, — відказав Уллунф. — Хотів би напоїти їх драконячою олією, а потім розпороти їхні животи.

— Готовий, Спалле?

Спалле востаннє провів бруском по вістрю свого меча, вставив його в піхви й повісив на спину, а потім поспіхом випив іще кухоль води.

У завулку вже майже не було жодних слідів. Його замели після бою, а решту присипав дрібний сніг.

— В який бік її забрали?

Спалле вказав угору завулка, що тягнувся від ріки між стінами й частоколами. Якийсь худий пес обнюхував кучугуру, їх проминула баба з відрами на коромислі, яка прямувала до річки.

— Вони вели її між собою, — прохрипів Спалле. — Їх було троє.

— Вони живуть групами, здіймають бучу, приводять викрадених, — пояснював Драккайнен. — Це не може бути звичайний заїзд. Навіть якщо вони живуть у господарів, то мабуть розкидані містом, тому їм необхідна криївка. Безпечне місце. Якась розваль, старий підвал, покинутий ангар для човнів.

Вони вийшли з завулку на ширшу вулицю, навіть можна було б сказати: перехрестя. Тут вешталося трохи людей.

— Вітаю, шляхетні мореплавці, — озвався Драккайнен. Двоє добродіїв зупинилося на розі вулиці, мабуть, біля своїх обійсть. На них були хутряні шуби й флісові шапки у формі мисок, і вони теревенили, тримаючи в руках роги, в яких щось парувало. — Ви часом не бачили нещодавно трьох чужоземців, які йшли з дівчиною? Молода й дуже гарна, але вона могла виглядати хворою або п'яною. Ті самі чоловіки могли нести якийсь мішок.

Один із моряків стенув плечима, другий покрутив головою.

— Ми не так довго тут стоїмо. Ідуть морози. Ми тільки п'ємо собі по-сусідськи.

Драккайнен усміхнувся, схилився і пішов, але тут же почав скреготати зубами.

— «П'ємо по-сусідськи». Що за збіговисько пияків. Народ заливах. Такий тільки розплющить баньки — і одразу за пляшкою. Усі напідпитку з самого ранку. А Змії роблять, що хочуть. Ван Дікен вам тут таку Європу влаштує, що буде вам по глеку на місяць по талонах. Основним трактом вони не пішли. Людей тут мало, але кілька чоловіків, які волочили Сильфану, дуже ризикували б. Навіть якщо вона була непритомною. Йдемо в найтісніші завулки.

Побродивши неторкнутим снігом під гавкіт собак за частоколами, вони повернулися в те саме місце.

— Це безнадійно, — сказав Драккайнен. — Вони могли її будь-куди забрати.

За кілька метрів від них туман його авторства закінчувався, наче його відрізали ножем. Було видно, як він клубочиться у вуличках, що ведуть до узбережжя, але тут стало світліше, крізь високі хмари навіть несміливо просвічувало сонце. Спалле вказав на черговий непоказний завулок, коли долоня Вуко лягла йому не плече.

— Дивися!

У дірці в снігу щось блищало кривавим багрянцем. Маленька червона іскорка. Він розгріб кучугуру й вийняв намистину. Наступна лежала через кілька метрів, на кризі, лише трохи присипана зверху крижаною кашею.

— Намисто Сильфани, — сказав Спалле.

Тепер вони йшли значно швидше, видивляючись червоні кришталики. Однак вийшли на відкритий простір, де обійстя стояли значно рідше, вже навіть не вдаючи міста, серед безлистих дерев. Вони знайшли ще один камінець, які Спалле дбайливо відкладав у шкіряну торбинку, а далі вже нічого не було. Вони зупинилися посеред трактів, що звивалися між обійстями, викладені балками та, на нещастя, виметені догола солоним морським вітром. Далеко над краєм скелі вирувало сталево-сіре зимове море. Більше не було ані знаків, ані слідів.

— Якась печера, — випалив Спалле. — У скелі над самим морем. Там вони ховаються.

— Можливо, — безпорадно сказав Драккайнен, роззираючись. А потім зненацька виструнчився. — Я знаю, де вони можуть бути. Яке місце тут найбільше оминають і проклинають? Про яке точно відомо Зміям, бо його на згадку лишив їхній Дієвець? Куди ніхто не ходить і навіть сволоки на шляху прогнили?

— Але там згоріло...

— Точно не все. Їм достатньо хліва чи льоху.

Спалені рештки двору, який колись належав Скіфанару Дерев'яному Плащу, вельможному господарю, такому пихатому, що насмілився відмовити в ночівлі мандрівному Пісеннику, було видно здалеку, обсмалені й чорні, вони здіймалися на пагорбі.

— Вони нас побачать, — озвався Спалле. — Підкрастися неможливо.

— Знаю, — тільки й відказав Драккайнен. — Не страшно, я здогадуюсь, що вони задумали.

— Може, почекаємо на решту? Ґрунальді та Варфнір приведуть вартових закону.

— Немає часу, — сказав Вуко якимось втомленим голосом. — Ніколи ні на що немає часу. Треба імпровізувати.

— Імпріофф. — почав було Спале, але махнув рукою. Вершину пагорба оточували тотеми. Два схрещені списи, встромлені в землю вістрями вгору й на певній відстані одна від одної тички з настромленими на них черепами різних тварин. На тичках старанно вирізьбили кутасті руни Узбережжя й заповнили їх чимось червоним.

— Урочище, — невпевнено мовив Спалле. — Рунічне коло сонця. Жерці намагалися закрити примар усередині.

— Так я й думав, — відповів Драккайнен.

Усередині кола на снігу лежали птахи. Морські ніби-мартини й круки, наче чорні хрести, і ще щось велике, що страхало дугами ребер, які стирчали зі снігу, може, квівця. Віяв крижаний солоний вітер, що шарпав пір'я мертвих птахів і оздоблені рунами прапорці, що лопотіли на списах.

— Що так і думав? Ніхто не може туди зайти. Ні ми, ні Змії.

— Вони хочуть, щоб ти так думав. Щоб усі так думали. Вони там, Спалле. І Сильфана також там. Це вони вбивають птахів і розкидають їх по пагорбу. Це не урочище.

— А знаки? Гадаєш, вони ошукали жерців?

— Гадаю, що так. А може, навіть самі їх поставили. І тепер можуть там сидіти, розкидати навколо трупи й ніхто навіть не гляне в цей бік.

Драккайнен відстібнув хутро, скидаючи його на землю, проминув один із тотемів і рушив скелястим узгір'ям прямо на обвуглені балки й рештки кам'яних стін, що стирчали в небо. Зупинився на мить, потім схрестив пальці з хрускотом суглобів і кілька разів струсонув руками, щоб підсилити кровообіг.

— Залитися тут, — сказав. — Не заходь за знаки, поки не прийдуть інші або поки я тебе не покличу.

— Але...

— Я знаю, що роблю, Спалле.

Рушив під гору, залишивши непевного друга, й дістав обидва палаші. Знехотя обернув ними, вістря переплелися в повітрі, на мить оточуючи його миготливою заслоною сталі.

— Добре, мала, — буркнув. — Ставай у стрій. Я знаю, що ти там. Я відчуваю тебе в голові.

— Я весь час тут, — озвалась ображено.

— Дай мені зір. Покажи тих своїх маленьких фей. Хочу їх бачити, якщо вони поруч. Покажи мені магію.

Щось перемкнулося в нього в голові, наче за самими очницями, але він не помітив нічого особливого. Лише коли придивився уважніше, побачив зелений відблиск, що відсвічував десь між балками й кам'яними плитами стін, видніючись то тут, то там на землі, наче хтось розсипав жменю фосфору. Саме так — жменю. Не більше.

Рештки брами, власне кажучи, трухлява випалена діра між підкопченими стінами, росла перед його очима. На тлі вже було видно подвір'я — точніше, брукований майданчик, оточений руйновищем. Панувала тиша, яку переривали тільки свист вітру посеред балок, віддалений шум хвиль і каркання ворон.

Щось шмигнуло на межі його поля зору. Швидке, сяюче тьмяним блиском, наче гігантський світлячок, воно тягнуло за собою ріденький хвіст фосфорного вогню. Мигнуло і зникло.

— Добре. Коли скажу, просто поклич їх.

— Що? Як це?

— Коли побачиш велике скупчення цього магічного чогось. Притягни його до мене. Так, як на дракарі з голови дракона.

— А якщо не вдасться?

— О, тоді ти швидко це зрозумієш. Побачиш титри й почуєш помпезну музику.

Він ступив на спорохнявілі балки над зарослою канавою, що колись були помостом над чимось на кшталт рову, коли щось прошмигнуло серед руїн з іншого боку. Знову був лише рух і слабкий фосфорний відблиск.

Драккайнен облизав губи й тихо свиснув крізь зуби.

А тоді почув сичання.

Гидкий застережливий звук, наче від велетенського змія. А потім — наче торохтіння дерев'яного калатала.