Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 25)

— Perkele, — тільки й відповів Вуко.

Він знову зайшов усередину й вирішив відтворити розташування коридорів у погребі, відштовхуючись від помосту й таємного виходу.

У результаті він знайшов вхід у підвал — ляду в дерев'яній підлозі біля кухні, саме в той момент, коли вона почала відчинятися.

Квадратна, старанно збита з товстих дощок, вона ідеально вписувалась у підлогу і за інших обставин її практично неможливо було б знайти. Вона піднялася легко, відкриваючи очам чиюсь голову, тому не було часу на щось делікатніше. Вуко просто дістався до кришки двома стрибками й заскочив на неї, прибиваючи назад до підлоги. Десь унизу щось із жахливим гуркотом і тріском звалилося. Залізна ручка, за яку можна було підняти ляду — звичайний вигнутий стрижень, просунутий через два отвори, — повернулася на своє місце і стала ледь помітним слідом серед темних балок. Він підважив її кінчиком ножа, висунув, смикнув вхід угору і, не думаючи, стрибнув у темряву.

Приземлився на широкі дошки, що були приступками сходів, майже таких же стрімких, як драбина, відштовхнувся від них і погнав уперед — в абсолютний оксамитовий морок. Перекотився, щось зі свистом шмигнуло над ним, і він зупинився на зігнутих ногах, опустив шматок ланцюга, що далі був обвитий навколо його зап'ястка, а потім розкрутив лампу в повітрі. Вона налетіла на когось у темряві, почувся брязкіт бляхи, плюскіт драконячої олії в контейнері та здавлений крик. Він знову замахнувся ланцюгом, описуючи в повітрі складну фігуру, поцілив іще раз — збоку і знизу, на рівні коліна. Смикнув ланцюгом, схопив лампу в руку і вийняв корок, а потім хлюпнув поперед себе в темряву, ухилився, знову розкрутив лампу і відпустив ланцюг, відправивши його в морок. Почув, як вона з брязкотом відбивається від каміння, після чого його супротивник раптом загорівся, освітлюючи підвальний коридор миготливим сяйвом. У нього горіло плече, пола хутряного плаща й кілька місць на грудях і обличчі, куди потрапили краплі. У мерехтінні світла стало зрозуміло, що це також не Червінь.

Чоловік видав із себе навісний вереск, шарпнув застібку, скидаючи хутро на землю, і почав плескати себе по обличчю. У результаті в нього загорілася ще й долоня. Він вищирився в дикій гримасі, а потім зненацька кинувся в атаку, розмахуючи одним із палашів, які ще цього ранку були власністю Драккайнена.

Розвідник зробив швидкий рух рукою знизу, вигнуте наїжачене відростками вістря перекрутилося в повітрі й застрягло в чоловіка в грудях. Він раптом зупинився, ніби наткнувся на стіну, видав хриплий крик, що прозвучав як «Іфрія!», і повалився вперед, хапаючи Драккайнена за плечі, вочевидь, намагаючись притягнути його до своїх грудей і настромити на вістря, що стирчало вперед. Вуко обернувся навколо махової ноги, перехопивши зап'ятки нападника і штовхнув його в темінь під гуркіт, бахкання вогню й розблиск іскор. Притримав долоню лежачого і, заблокувавши його зап'яток, перевернув його вниз на вістря, що стирчало з грудей, а потім наступив на спину. Усе разом тривало максимум кілька секунд. Хутро, що лежало на землі, і каптан нападника досі горіли й чаділи жахливим смородом паленої шкіри й вовни.

Драккайнен підняв свій палаш і відчинив перші двері, але знайшов лише комору, заповнену якимись знаряддями, кошами й лахами, що висіли на кілках.

Вилаявся, відчинив наступні двері, прослизнув усередину, плазом піднімаючи меч, і раптом застиг. Перед ним стояв Спалле, блідий, як крейда, з викрученими назад руками, зв'язаними товстим мотузком, що обплітав також його шию і служив кляпом у розтулених устах. Моряк хотів щось сказати, але лише душився запханим між зубів товстим вузлом і харчав. За ним стояла закутана в чорне постать, рука, вбрана у щось, що нагадувало лискучу шкіру ящера, обіймала Спалле спереду, тримаючи біля його горла сяйливий, як лід, предмет. Стилет зі скляним лезом, гострим, як шпичак, в якому переливалась якась олійна рідина неприємно жовтуватого кольору. Голка химерного вістря впиралась у шию Спалле.

Позаду нього на мить показалось обличчя, обрамлене натягнутим на череп каптуром, бліде й пласке, з гачкуватим носом. Це була доля секунди, після якої щоки блискавично вкрилися розгалуженими червоними плямами, вкриваючи їх яскравим слідом судин, як маскою.

Червінь.

— Нічого не роби, — порадив Червінь. — Не говори, не піднось рук, навіть одного пальця. Якщо ти хоча б щось із себе видушиш чи прошепочеш лише одне ім'я богів, я встромлю йому це в шию. Це отрута жароточиці. Навіть не намагайся. А тепер відступи. Задом вийди в коридор. Помалу. Ні слова. Достатньо буде, якщо в мене смикнеться рука. Жодного слова.

Драккайнен слухняно повернувся в коридор, але не опустив меча, вийшов у тій самій напруженій позі, продумуючи наступну послідовність рухів, знаючи, що кожна комбінація буде надто повільною й не дасть Спалле жодного шансу. Червеню вистачить якихось п'ять десятих секунди. Кінцівка скляної бурульки в його руці була гострою, як хірургічна голка, на ввігнутій шкірі Спалле вже зібралася маленька крапля крові й поцебеніла по шиї, залишаючи багряну нитку. Моряк косився на націлене в його артерію вістря й намагався не душитися мотузком.

Розвідник вийшов за двері, але став так, щоб загороджувати Червеню вихід до сходів і ляди. Той вийшов за ним, штовхаючи перед собою Спалле, ховався за його тілом ідеально, виставляючи тільки руку й невеличкий фрагмент обличчя — одне око й гидку графітну зміїну посмішку. Навіть з пістолетом було б складно.

— Дай мені дорогу до сходів, — ввічливо попросив Червінь.

— Ти не вийдеш, — сказав Драккайнен. — Нагорі вже мої люди.

— У тебе більше немає ніяких людей, окрім нього, — мовив південець тоном світської бесіди. — Частину вбили ми, частину — люди короля Зміїв. Багато хто чекав на тебе в цьому порту, в обійсті того, хто мав передавати тобі звістки, і навколо нього. Раз тобі вдалося вибратися з підвалу, я зрозумів, що це маєш бути ти. Тримати живими решту невірних — це марнування часу. Це тобі передає вітання пророчиця.

Говорячи це, він увесь час ішов, крок за кроком затуляючись від Драккайнена тілом Спалле, цілячись йому в горло скляною скалкою і прямуючи в бік драбини.

Тіло його супутника досі трохи горіло, маленькі пломені гойдалися на бризках олії на стінах і підлозі, але Червінь не звертав на це уваги, тільки йшов.

— Це в тебе немає людей, — прохрипів Драккайнен здушеним голосом, тупцяючи перед ним задом, з піднятим мечем. — Я всіх убив. А тепер, якщо в тебе смикнеться рука, ти загинеш іще швидше, ніж він. Я тут же розтопчу тебе, як черва. Тобі немає, чим мене налякати. Я — Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній. Я — Пісенник. Прибери стилет, або за мить у тебе спалахнуть очі.

— Дай мені дорогу, або я його вб'ю. Побачиш, як отрута пожирає його тіло. Він конатиме годинами, виючи від болю.

— Я виходжу першим, — сказав Драккайнен вже біля сходів, весь час розпачливо обдумуючи все нові плани й відкидаючи їх усі. Він лише був упевнений, що якщо дозволить Червеню першим зайти на драбину, то той замкне його в підвалі, а Спалле загине.

Вуко піднявся задом по сходах, відкриваючи важку ляду спиною і не відриваючи погляду від Червеня й свого друга, якого той вів попереду.

— Далі, — наказав Червінь. — На подвір'я.

На жаль, він не відволікався і не робив помилок.

Кінчик скляної скалки впирався в шию Спалле, а південець ховався за заручником, показуючи лише невеличкий фрагмент руки. Годі було мріяти про те, щоб рубонути його в стегно, поцілити вістрям у підключичне сплетення чи спинний мозок. Тож Вуко лише вів його, насторожений і з виставленою вперед рукою із псевдомалайським палашем, якого він тримав горизонтально, вістрям на тильному боці долоні. Чекав відповідного моменту — долі секунди, яка ніяк не наставала. Ішов напружений, як струна, запхавши усі ці «у тебе більше немає людей», «частину вбили ми, частину — Люди-Змії» в якісь закамарки мозку і заставивши двері стільцем. Поки що. Неважливо, це лише блеф. Потім. Усе по черзі. Спочатку Спалле.

Коли вони вийшли на подвір'я, у першу чергу побачили Ґрунальді. Моряк був блідим, але тримався на ногах, мав на собі ремінь із мечем і тулив в обіймах різноманітне підручне добро — власні хутра, ремінь Драккайнена, другий меч, ніж та інше причандалля. Решта також виглядали дещо краще, у тому сенсі, що вже не качалися по снігу й не повзали довкола, як хробаки, а стояли більш-менш на ногах. Один із чоловіків, невідомо — іще один син Уллє чи хтось уцілілий із його охорони, — відчинив якусь комірку й витягнув із неї мечі, сокири й списи, які рядочком спирав об стіну. Уллє досі нагадував привид батька Гамлета, але накинув на плечі шматок хутра й також тримав меча, хоча справляв враження, ніби не знав, що з ним робити.

Родина Копченого Уллє, побачивши Червеня, видала якийсь стогін, невідомо, переляку, жаху чи злості, й рушила на нього невидячим косим кроком, наче групка зомбі. Ґрунальді з гуркотом відпустив те, що тримав у руках, і схопився за меча.

— Назад, — спокійно оголосив Червінь. Усі зупинилися, маленька дівчинка, яку пригортала мама, розпачливо розплакалась. Тільки чоловік біля відчиненої зброярні зважив у долоні сокиру й сунув далі, Уллє також поглянув на свого меча і, повагавшись якусь мить, рушив уперед, ступаючи з таким зусиллям, наче ніс на плечах бійця сумо.