Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 20)
— Бо ти наймолодший, — пояснив Драккайнен. — Ви краще разом виглядатимете.
— А мені цікаво, звідки нам знати, куди пішов Спалле, якщо йому випаде стежити за купцем і його людьми, а я піду по вас до заїзду?
— Це я вже придумав, — відказав Вуко. — Коли побачив тебе сьогодні вранці. Оце твоє намисто дуже цінне?
— Воно в мене давно, — обережно відповіла Сильфана. — Але це звичайні камінці з Півдня. Я б його не вдягала, якби знала, що ми зійдемо на сушу, я не мушу наряджатися до битви. У мене є набагато цінніші речі, але на кораблі. Я взяла з собою все, бо невідомо, що станеться вдома.
— Я про те, чи можеш ти його в разі чого втратити, — терпляче пояснив Драккайнен. — І ми не йдемо битися, лише розвідати новини. Тому ми маємо виглядати нормально, і добре, що ти вдягла сукню й намисто. А тепер дай його Спалле.
— Чому?
— Якщо він піде за Уллє і його людьми, то розірве мотузок і що десять кроків кидатиме на землю одну намистину. Особливо там, де буде повертати. Потім ми їх позбираємо.
— У мене є ще золоті ланцюжки, підвіски, браслети й персні, — уїдливо оголосила Сильфана. — Шкода, що я не знала, може, їх було б краще видно в снігу. Я — сестра стирсмана, можу позначати шлях коштовностями.
— Ти казала, що намисто не надто цінне.
— Бо я не знала, що ми будемо його розкидати чи принаджувати ним рибу. Ми зробимо це, тому що ідея майже така ж розумна, наче її придумала жінка, якби тільки не йшлося про її намисто. Але я дам його Спалле лише тоді, коли буде потреба.
— Чудово, — підсумував Вуко. — Іще одне: невідомо, що станеться. Якщо ми загубимося, зустрічаємося в гостинному дворі. Якщо це буде неможливо, то неподалік дракара. Сильфано, сховай меч під шубою, але так, щоб його можна було легко вихопити. Хай не буде видно, що ти озброєна. Усі знають, що треба робити? Ну то до діла.
Двері контори були наглухо зачинені. Добротні, збиті з грубих дощок, наїжачені дашками цвяхів. Солідна віконниця, що затуляла вікно, також не запрошувала всередину.
— Переїхав? Чи це сезонний бізнес? — буркнув Драккайнен, гупаючи кулаком у двері. — Чому хоча б щось не може піти, як треба? Проклятий я чи що? Хотів перекинутись із чолов'ягою кількома словами, купити якийсь човен. Я так багато хочу?
— Лишається тільки йти в той заїзд за Варфніром, — відповів Ґрунальді. — Принаймні зігріємось.
— Не видно шарнірів, а отже, двері відчиняються всередину, — констатував Драккайнен. — Не виб'ємо. Дивися, чи ніхто не крутиться узбережжям. Цифрал, у мене залишилося трохи тієї гидоти?
— Трохи лишилося, — відповіла вона. — На одязі й у волоссі. Небагато, але є.
— Добрий ти муж, — озвався Ґрунальді, — але коли ти так розмовляєш із повітрям, мені це не надто подобається. Хтось, не розібравшись, іще подумає, що ти пришелепуватий.
— Не звертай уваги, — порадив Драккайнен. — Тепер відійти й дивися, чи ніхто не йде.
— Видно тільки туман. Я побачу когось тільки тоді, коли він на мене наткнеться.
Драккайнен заплющив очі й зосередився на засуві. Добротній кутій колодці, що лежала на гаках по той бік. Він звернув на неї увагу, коли був тут попереднього разу. Вона була підвішена на дверях, як маятник, і піднята вгору. Достатньо вийняти блокатор, щоб вона впала на гакоподібну обойму у другій ворітниці й кінцем на другу таку ж саму, вбиту в верею. Він уявив її собі — кільканадцять кілограмів почорнілої деревини й залізних смуг, що лежать у своїх обоймах — і замислився, що має зробити справжній чарівник. Якби вона була залізною, можна було б її заморозити несамовитим подихом холоду й розбити, як порцеляну. Дерев'яну — пропалити поглядом. З металево-дерев'яною більше проблем. Він вирішив її підняти. Тільки трохи. Лише настільки, щоб вийняти її з кутих залізних рук.
— Справжній чарівник зробив би так, — кинув він понуро, підіймаючи долоню із розчепіреними пальцями. —
І тут двері заскреготали й відімкнулись. Повільно, зі скрипом прочинилися назовні, відкриваючи зору темні нутрощі, що різко пахли шкурами, травами й чимось на кшталт ароматичних паличок.
А в цій темряві стояв худий, закутаний у шаль чи плед чоловічок. У напівмороці ледь виднівся його малий гачкуватий ніс і пляма обличчя, але й так було очевидно, що це не купець.
— Я у справах до Копченого Уллє, — владним тоном повідомив Драккайнен. — Мене звати Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній.
— Шановний Уллє хворий, — відказав чоловічок. — І нікого не приймає. Я веду всі його справи й нічого про тебе не знаю.
— Іди й скажи йому, хто прийшов, — порадив йому Драккайнен, спираючись на верею і безпардонно ставлячи ногу всередину. — Запитай, чи він уже виколупав золоті ґвіхти зі стін.
— Був колись такий муж... — сказав добродій у сувої. — Неотесаний чужоземець, який все ж провертав із моїм паном незлецькі справи. Це було ще до того, як я почав йому допомагати, але щось я про це чув. Тільки не пам'ятаю, коли саме це було, і що той чоловік купував.
— Ми — спокійні ввічливі люди, — пояснив Драккайнен. — Але мороз і туман погано впливають на нерви. Той чоловік купував інформацію, а було це якраз на осінньому ярмарку. Я замовив її більше і прийшов по товар. А тепер поклич Уллє, або я засуну твою голову тобі в сраку і сам по нього піду.
— Немає потреби вживати таких слів. Заходьте. Часи неспокійні, а твій товар — один із найнебезпечніших.
— Я не почув, коли ти представився, — мовив Драккайнен, коли вони ввійшли всередину контори. У темряві виднілися полиці й столи, завалені стосами шкіряних і полотняних згортків. Закутаний чоловічок схилився над збитою з балок стільницею, відсунув її вбік і сів на лаву. Вони сіли навпроти нього. Повітря було аж густим через важкий запах пахощів, від яких паморочилось у голові. Вони обидва одразу ж розкашлялись. Ґрунальді скинув каптур із голови й роздратовано випустив повітря через ніс, але нічого не сказав.
— Я — чужоземець, і моє ім'я нічого вам не скаже. Лиха доля завела мене аж сюди, а тут застала зима. Весною я піду у свої краї, але поки живу тут і допомагаю Копченому Уллє. Моє ім'я мовою Узбережжя перекладається як «червінь», так мене тут і називають.
— Тож послухай, Червеню, — повільно промовив Драккайнен. — Ми тебе не знаємо, тому хочемо побачити Копченого Уллє. Це з ним я маю побалакати. Ще я хочу, щоб ти запалив лампу й відслонив голову. У мене немає часу. Я прийшов лише довідатися про новини й переговорити з Уллє. Це між ним і мною. І вивітри ці пахощі.
Червінь устав з-за столу й відчинив дверцята примітивної пузатої грубки, кинув у неї кілька полін і шматків вугілля, а потім почав дмухати на жар.
— Уллє занедужав на морозяний тиф. Лежить у лазні, вкритий хутрами, але мороз усе одно з'їдає його зсередини. Його очі дивляться всередину голови і говорить він мовою марева. Ми палимо пахощі в усьому домі, але його дружину й синів усе одно починає морозити. У цей дім приходить багато чужоземців і багато подорожніх. Вони приносять прянощі, трави, горіхи, ароматичні речовини, живицю, отруту й барвники. Магічні субстанції, отримані з дерев, хробаків, морських створінь, тварин і трав. Усі знають, що Копчений Уллє торгує тим, що пахне далекими краями. Щось лікує, інше фарбує тканину й шкіру, приправляє м'ясо й не дає йому стухнути, ще інше покращує смак напоїв, дарує радість, гарний запах або притлумлює смуток. Дорогі речі. Розкіш для вельмож. Усе це прибуває здалека. І ті, хто їх приносить, теж прибувають здалека і часом несуть у собі хвороби Півдня. Я сам із Півдня і вмію їх лікувати. Якби не я, Уллє і його родина уже б замерзли зсередини. Тутешні шептухи вміли лише перекочувати по ньому мартинячі яйця, мастити морськінським салом, поїти супом із лисичок і відлякувати хворобу барабаном. І брати срібло. Так, це вони уміють. Але я, Червінь, знаю, що йому треба давати. І не беру за це срібла, бо він дав мені дах на зиму. Так.
Усередині грубки бухнуло полум'я, затріщав вогонь і пофарбував стіни миготливим помаранчевим блиском. Червінь устав.
— Ґрунальді, відчини двері, — поволі сказав Драккайнен. — І залиш їх так на трохи.
Чоловічок почав нишпорити конторою, видобув звідкілясь обплетений мотузком бутель і кілька глиняних кухликів, приніс також пласку металеву лампу. Поставив її на стіл, поруч поклав патичок і маленький ніж, зішкріб скручену стружку й засунув її у вогнище, зрештою підпалив ґніт лампи, який накрив абажуром із міхура, розтягнутого на лиштвах. Усе це він робив повільно, велично і з якоюсь ледь не літургійною урочистістю. Драккайнен відчув, що ще мить — і він зробить щось справді різке.
Ґрунальді відчинив двері, але це мало що дало. Випари пахощів почали виходити назовні, але в них і далі паморочилось у голові й пекли очі. Червінь налив із бутля у глиняні кухлики й нарешті розмотав хустку на голові, відслонивши змарніле, пласке, наче совине лице, вкрите білою, як черево риби, шкірою і яскраво-карміновим слідом петехії у формі дерева, ніби капіляри проступили просто йому на обличчя. Коротка щетина його волосся була виголена над вухами й на шиї рівненько під горщик, що надавало йому вигляду хворого змарнілого індіанця з Амазонки в диких воєнних кольорах.
— Я не дуже люблю показувати тут свої шрами й південні риси.
— Ти — амітрай, — буркнув Ґрунальді, повільно потягнувшись під поли каптана.