Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 21)

— Для вас, моряків, будь-хто, хто живе за Остроговими островами, це одразу амітрай. Але я родом зі значно віддаленіших країв на берегах Внутрішнього моря. З Ярмаканди. І я не амітрай, хоча ми говоримо однією мовою. Випийте морського меду. У морозний день немає нічого кращого за морський мед із дрібкою живиці вогнеліани. Зігріває і прочищає легені.

Драккайнен опустив долоню на зап'ястя Ґрунальді, пришпиливши його руку до столу. Останнє Слово обдарував його важким поглядом і послабив пальці на глиняному кухлі.

— Ми прийшли сюди не пити. До справи. Можеш щось нам розповісти?

— Якщо ти той, хто чекає звісток, у мене є для тебе кілька, — поволі відповів Червінь. — Через твої камені багато хто сюди приходив. Зазвичай шахраї, які розповідали казочки й небилиці, щоб нажитися сріблом. Про людей, які виходять із вулкана, про долину сплячої богині, про примари урочищ. Звичайне пустослів'я.

Він виструнчився на лаві, стискаючи в пальцях невеличку, чорну, як смола, і м'яку, як пластилін, кульку.

— Уллє казав, що ти платиш за інформацію, — сказав, ніби замислившись. — За справжні, правдиві новини. Був тут один чоловік, який приніс звістку.

Він замовк, злегка киваючи головою і весь час розминаючи кульку.

— Навіть дещо краще, ніж звістку.

Він подивився Драккайнену просто в очі, крутячи в руці кульку. Його повіки були оточені сіточкою червоних капілярів, що розходилися на всі боки від очниць.

— Ну? Кажи?

Червінь посміхнувся, показуючи чорні ясна й дрібні білі зуби, підведені черню, наче він натирав їх вугільним пилом. Його іржаві райдужки, що заповнювали всю очницю, зненацька спалахнули золотом. Тепер він виглядав, як ящір, а не як птах. Як отруйний ящір.

— Вітаннячка! — просичав він.

І жбурнув кульку в абажур лампи.

Бухнуло, як магнезія — раптовим ртутним зблиском і хмарою густого і смердючого, ніби тліючий целулоїд, диму. Драккайнен затримав дихання і зірвався на ноги, перевертаючи стіл на Червеня, який все ж устиг схопити лампу й дмухнути в абажур, пускаючи їм в обличчя концентрований струмінь диму й вогню. Вуко виставив уперед руку, Ґрунальді заточувався, кашляючи жахливим хриплим звуком, наосліп вимахуючи мечем, а другою рукою тримаючись за горло. Каптан на його спині горів.

Відчинилися двері, і в контору ввалився інший чоловік, у каптурі й шкіряному вбранні. Ще хтось з'явився ізсередини садиби.

— Ґрунальді, на вихід! — прохрипів Драккайнен, штовхаючи ногою перевернутий стіл, яким блокував Червеня під стіною. Він намагався дихати через полу хутра, але його легені й так палали й вибухали спазмами. Витягнув меча, відчуваючи, що підлога стає м'якою й хисткою, як трясовина. Звуки теж стали дивними, до того ж він бачив тільки темінь і зигзагоподібні неонові фосфени. Він фіксував Червеня стільницею, яку тримав ногою, один супротивник був біля дверей, інший — з боку подвір'я. У мороці здіймалися клуби ядучого диму, і він знав, що не витримає довго із затриманим диханням. Повітря розтинав постійний пульсуючий свист. Хтось розмахував чимось над головою. Ланцюг? Якийсь батіг? Поруч Вуко чув шарпанину, тріск зламаних меблів і лютий рев Ґрунальді, потім крик, що мало нагадував людський, наче якесь хрипливе булькотіння на вдиху, але підсвідомість попри це занотувала чужі слова, ніби колись він їх знав.

— Onu nei oldurme! Kahdin опи istyor sahgul! — а потім гупання тіла об підлогу.

Вуко відчував у повітрі звивання батога чи ланцюга з важком на кінці. Чув, як він зі свистом розрізає повітря, прокреслюючи кола й розганяючи клуби диму. Він не міг так стояти на одній нозі, безпорадно затуляючись мечем. Перестав притискати стіл до стіни, підстрибнув і в повітрі відважив боковий удар по стільниці, почув здушений крик Червеня, а потім втратив рівновагу на хиткій підлозі й хапнув їдкого диму. Перекотився, налетівши на когось, і задихався від кашлю, а потім ударився об якісь меблі, коли намагався витягти другого палаша. Пучок тягарців промайнув біля його обличчя, він відчув подув повітря й один різкий болісний удар у щелепу, як постріл із рогатки.

Він мав рушити в бік дверей, але десь там був Ґрунальді й невідомо — стояв він чи лежав, тож не можна було сікти наосліп. Перекотився ще раз, зваливши когось копняком, щось із гуркотом упало, сипались якісь металеві предмети, посуд і пакунки. Вуко звівся на хистких ногах і рушив у темінь на того, хто розкручував ланцюг. Затулився одним вістрям, яке одразу ж застрягло в якомусь плетиві, перекрутив його вбік і шарпнув, плазом перетинаючи іншим, перевернутим палашем, хтось страхітливо верескнув і знову шмигнув чимось, що миттєво обплело Вуко плутаниною тонких міцних мотузків, які смерділи рибою й сіллю. В обличчя йому бризнула гаряча кров із запахом міді.

Рибацька сітка, — промайнуло в його голові. Розправились зі мною рибацькою сіткою. Я закатрупив виродка, але він встиг її кинути.

Одразу ж на нього впала друга, а потім — нещадний удар мішком, наповненим піском.

Коли його волокли, він не до кінця втратив свідомість, намагаючись зосередитись на Цифрал, на усуненні отрути, що текла його жилами, на збереженні притомності за будь-яку ціну.

Але попри це розчинився в якійсь осяйній імлі, що явилась йому з темряви й огорнула турботливо, наче в обіймах коханки.

Він лежав серед миготливих клубищ, що мінились, як завія діамантового пилу, але йому було зручно й сухо. Під спиною лежало щось тепле, гладеньке й шовковисте, на схожу поверхню, тільки вертикальну, він спирався щокою. Гладеньку, шовковисту й еластично м'яку.

Розплющив очі й поглянув угору, на схилену над ним пару круглих грудей із рожевими випуклими пиптиками на кінцях. Він лежав на колінах дівчини, головою на її лоні. Сів і побачив знайоме обличчя, яке у звичайному масштабі все ж виглядало неправдоподібно, наче картинка з коміксу ожила, перекочувавши раптом у три виміри й людську шкіру, тільки надто гладеньку й ідеальну. Ніби прекрасну, але насправді примарну, як ті японські еротичні андроїди «Акіко». Він зазирнув у неймовірно неонові зелені райдужки, і його пройняв дрож. У мікромасштабі, в якому він її зазвичай бачив, це виглядало не так химерно. Вона ворухнула крильми, схожими на переливчасту фольгу на тоненьких жилках.

— Цифрал... Де я?

— Усередині. Ти непритомнів, викликав мене, тож я затримала тебе всередині твоєї голови. Такий невеличкий притулок. Це все, що я могла зробити.

— А що назовні? За цим туманом?

— Фаза швидкого сну. Непритомність. Отруєння, струс мозку. Частковий параліч. Загальне перезавантаження. Ти в аварійному меню.

— Як довго це триває?

— Три-чотири хвилини. Зовні час плине швидше, але довго я це місце не втримаю.

— Що можна зробити?

— Не можу відповісти. Це ти даєш накази. У твоєму розпорядженні холодна імла. Те, що залишилося на тобі, у волоссі, на одязі. Та, яка нас оточує. Хочеш побачити візуалізацію? Придивися до неї.

Він устав з колін Цифрал і пройшовся округлим простором, оточеним мінливою завією діамантової куряви. Простягнув руку в імлу, відсмикнув, піщинки потягнулися за його пальцями, раптом його зір загострився, долоня виросла на його очах, величезна, як гірська долина, перетята ровами папілярних ліній, серед яких, наче хмари одноденок, порхали мініатюри Цифрал, тієї самої, яка сиділа на зігнутих ногах і поволі обмахувала себе крильми. Він заточився, і до нього повернувся нормальний зір. Туман знову був туманом.

— Що це було?

— Візуалізація. Така графічна накладка. Це тобі допоможе.

— Вони виглядають, як ти...

— Тоді наказуй, що їм робити. Вони не більші від атомів, але діють разом, як рій. І їх мільярди. Можуть підняти гору, якщо їх буде достатньо багато. Кожна може щось перерізати, з'єднати, перенести чи підпалити. Так тобі буде легше це осягнути, ніж мислячи в категоріях імли, містики чи магії. Наказуй мільярдам маленьких Цифрал. Пам'ятай, що кожна з них помре, коли виконає своє маленьке завдання.

Драккайнен поглянув на свої руки й розтер обличчя.

— Божевілля. Але чому б і ні? Окей, детоксикація. Хай летять у мої легені, шукають часточки цієї отрути й виносять їх назовні. Хай через альвеоли в легенях проникають у мою кров і чистять усе, що вдасться. Нехай просто несуть це в нирки, боронь Боже, не в печінку. А яке в мене фізичне положення?

— Одне око в тебе частково розплющене. Видно кам'яні стіни й бочкоподібну стелю. Твої руки зв'язані позаду мокрим ременем, а на твоєму обличчі й тулубі дві рибацькі сіті, також обв'язані петлею ременя навколо плечей. Ноги зв'язані на щиколотках конопляною мотузкою пів метра завдовжки, попереду шкотовий вузол, а позаду — плаский. Лежиш ти на правому боці.

— Нехай розв'яжуть вузли й послаблять сіті, але хай усе залишається на місці, тільки вільніше. Так, мабуть, буде економніше, ніж перерізати, перегризати чи пропалювати? До діла. Детоксикація й звільнення а-ля Гудіні.

— Початкову команду відхилено. Доступу не надано.

— Ти знущаєшся? Що це має значити?

— Бракує коду доступу.

— Якого, jebem ti majku, коду доступу? Це моя власна голова, perkele!

— Дякую, код прийнято.

— Що?

— Фінська лайка. Ти сам так встановив.

— Ну, то до діла, perkele saatani vittuu!

А потім він сидів усередині своєї голови, на луці, оточений діамантовою імлою, огорнутий проекцією власного біонічного імпланта, який набув форми еротичної мрії захопленого аніме девіанта, і чекав. Перед його очима поволі розгорталась горизонтальна, оточена ореолом миготлива смуга, наче пряма веселка. Він здогадався, що це рядок стану. «Процес триває. Очікуйте».