Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 22)
Тож він чекав.
Але його дедалі більше огортала нетерплячка. Пастка. Котел. Однак найбільше йому не давала спокою думка про інших. Він сподівався, що Спалле й Сильфана нічого не дочекаються, тож підуть до заїзду й зустрінуть Варфніра. Тільки от для них, для нього й Ґрунальді, отруєних випарами, побитих, зв'язаних і кинутих у якийсь підвал, це мало що змінювало. Як завжди, він провалив операцію. Погано підходив на роль командира, та й командним гравцем був таким собі. Роздав їм додаткові завдання, визначив дві точки зустрічі і все. Як завжди, вирішив, що сам якось упорається, і не підготував жодної підстраховки. А тим часом заліз у котел. Банальний, найпростіший з можливих. Який легко було передбачити.
Слід було лише взяти до уваги, що решта невдах — такі ж активні гравці. І у них є свої люди. Випадок ван Дікена цілком вичерпно це доводив.
Рядок стану дійшов до кінця, і Драккайнен зненацька перенісся в темний вологий підвал, у головний біль, запах тухлятини та сморід обплетеної навколо нього сіті. Одна болісна точка посеред щелепи наввипередки стріляла, пульсувала й розпухала. У темряві під стіною виднівся міх, також перемотаний сіттю. Він лежав нерухомо. Як там було?
Тож є ще якась «вона».
Ясно одне: вона хоче мене живим.
Головний біль з'явився десь вище потилиці й розлився на скроні. Важкий, нудотний, похмільно-мігреневий, до пари гострому пульсуванню в побитій щелепі. Вуко різко поворухнув руками, слизький мокрий ремінь спав на бруковану підлогу, тоді скинув із себе сітку, а потім вигнувся від раптових спазмів, виблювавши так зненацька, що ледь не розбив собі лоба об каміння. Його обличчям потекли сльози: гарячі й великі, як горох. У повітря здійнялася смердюча пара. Ґрунальді навіть не смикнувся.
Драккайнен почекав, поки шлунок перестане робити всередині сальто, востаннє сплюнув солонувате густе харкотиння й зіп'явся на ноги.
У Ґрунальді був пульс. Він намацувався на артеріях, розміщених інакше, ніж у людини, більше позаду, на карку. Слабкий, нерівний, але він був.
Ті не знали, котрого «вона хоче», тож уберегли життя обом. Духопідйомненько.
Вуко підготував ремінь і сітку, щоб швидко їх на себе накинути, коли почує кроки, і обмацав підвал. Звичайне підсобне приміщення, заставлене якимись бочками, викладене вапняковими блоками, порослими кристалами селітри й начебто мохом. Під стелею рядами висіли шматки якогось м'яса й веретеноподібні риб'ячі туші, наїжачені гострими плавниками, усе це пахло димом, було сухим і твердим. Двері, звичайно ж, були замкнені на дубові засуви. Атакувати їх рештками магії чи почекати?
Часу чекати не було. Ті, можливо, саме різали горло Спалле або ґвалтували Сильфану перед тим, як перерізати горло їй.
Ба гірше, вони були, як не прикро, надто вправними для середньовіччя. На ньому не було вузлів, тож він ніби міг почекати, хто-небудь колись сюди зазирне — принести води, перевірити чи забрати котрогось на допит, але це могло статися завтра чи бозна-коли. До того ж вони могли його перед цим знову одурманити, прийти вп'ятьох і вивести з лезом на горлі. Теоретично він мав удавати зв'язаного й обдовбаного, не триматися на ногах, а потім використати елемент несподіванки. От тільки це не обов'язково мало вдатися.
— Присвіти мені, Цифрал, — буркнув він і взявся нишпорити по підвалу разом із феєю, яка порхала біля нього й сяяла золотистим блиском. Приміщення із бочкоподібним склепінням тягнулося вглиб — понуре, кам'янисте й вологе, оздоблене гронами майже-павутин, на яких жили не зовсім павуки. Стінами сновигали якісь членистоногі створіння з неприємними шпичастими кінцівками й кім'яхом круглих очей, що світили виразно зеленкуватим блиском. Гори бочок якихось трунків, з яких линув запах ферментаційних процесів, перекинуті через жердину ряди м'яса, риби й безформних, покручених ковбас, що гойдалися над головою, ящики присипаних піском химерних бульб, скручені мотузки, якісь металеві деталі, підвішені на цвяшку, кілька дерев'яних відер, що стояли одне в одному. Навіть якщо він висадить двері, то що, вискочить назовні озброєний коновкою і ковбасою?
Біля великої, почорнілої від копчення шинки, що закінчувалась ногою такої форми, що справді не хотілося знати, як виглядало ціле створіння, високо під стелею у дерев'яній полиці стирчав встромлений туди ніж. Кострубатий, виклепаний на коліні, з дерев'яним держаком і поржавілий, але все-таки ніж. Щоб той, хто спускається в мороки підвалу відрізати собі шматок м'яса, не мусив його шукати. Якась дуже поважна й кебетлива людина встромила ніж у полицю якраз під рукою, але там, де його ніхто не помітить, якщо він прийшов не по шмат пршута, а лиш оцінити, чи приміщення підійде для утримання в'язнів.
Він узяв також дерев'яне відерце і повернувся до Ґрунальді. Перерізав його сітку й вузли на зап'ястях і щиколотках, а потім спробував повернути його до тями. Моряк щось бурмотів, навіть почав рухатися, але страшенно мляво. Вуко знайшов глиняний глек, що пахнув рештками того кошмарного дріжджового пива, відкоркував бочку і наповнив його. Що б не відбувалося, Людей Вогню будили, приводили до тями й лікували передовсім пивом.
А потім він ледь устиг підставити відерце й притримати друга за плечі, щоб він не розбив собі лоба краєм коновки.
Це не дуже допомогло. Ґрунальді потрусив головою, як бик, старанно відгорнув пасма помаранчевого волосся з лиця, зробив різні рухи губами, ніби намагався пригадати, як говорити, вказав на розгойдані в нього над головою форми й урочисто оголосив: «Риба!» Після чого упав на бік і почав гиготіти. Безнадійно.
Драккайнен поклав його так, щоб він не вдавився, і повернувся до обшукування підвалу.
«Не припиняй діяти, — повторював Левіссон. — Увесь час щось роби. Дай волю імпровізації. Усе може бути зброєю. Безнадійні ситуації трапляються рідко».
Підвал тягнувся ще кілька метрів і закінчувався стіною, заставленою величезними бочками, що лежали денцями вперед. Жестами й напівшепотом інструктуючи Цифрал, яка виконувала роль ліхтарика, він обшукав полиці, стіни, коші й підлогу. Швидко й нервово, але систематично. Проаналізував, як укладені балки й вистелене каміння. Заглянув у глеки. Він не знав, що шукає. Щось. Усе може бути зброєю. Усе може бути виходом із ситуації або для чогось придатися.
Обстукав бочки, що блокували кінець підвалу, й констатував, що їх ніщо не зрушить. По-перше, в кожну можна було б запхати корову, по-друге, вони лежали одна на одній і були зафіксовані стелею. Якось їх наповнювали, тільки як? Більшість із них була забита дерев'яними затичками. Коли він їх трохи вивільнив, ізсередини потекло щось липке, що пахло дріжджами й наче сиропом від кашлю. Натомість в одній із бочок замість затички був примітивний металевий клапан із засувом, але вона була порожньою. Відкручування клапана нічого не дало. Такий механізм був би доречним радше на бочці, якою користуються. Він іще раз обдивився підлогу й побачив здоровецьку пляму від калюжі вина біля іншої бочки, так, також із клапаном замість корка. Витягли затичку, підставили посудину, після чого одразу ж вставили туди клапан, але й так вино розлилося. Він повернувся до порожньої бочки, бо вона не давала йому спокою, і спробував порухати всім, що рухалося. Обстукав її, намагався розхитати, обмацав клапан. Цифрал здіймалася біля його голови, сяючи зі скептичним і стурбованим виразом личка.
Клапан повернувся вбік радше випадково, внаслідок хаотичного шарпання, відкривання і закривання засува. Він м'яко повернувся праворуч, прокручуючись під прямим кутом, але далі вже не хотів. В інший бік він нормально доходив донизу і також не рухався далі. Вуко ще раз його прокрутив і смикнув. Щось стукнуло, після чого денце бочки, діаметр якого сягав майже метра, посунулося вперед і прочинилося в бік Драккайнена, немов вхід. Усередині було темно, пахло затхлістю й підвальною прохолодою, але не було навіть найменшого сліду винного аромату. Нічого. Тільки затхлість, стара деревина й пил. І легкий подув на обличчі. Ледь відчутний.
— Усередину, — просичав він Цифрал. Вона скорчила обурену міну, але слухняно шмигнула всередину бочки, як великий палахкотливий нічний метелик.
— Тунель, — повідомила вона, випірнувши через хвилину. — А далі ще один підвал.
— Ходімо, — наказав.
— А Ґрунальді?
— Від нього жодної користі, а тут він буде в безпеці. Я повернуся за ним.
— Із нього зроблять заручника, якщо ти його залишиш.
— Правда.
Коли він волік Ґрунальді попід руку, той вже не блював, але досі називав різні предмети, що траплялися на шляху, й заливався сміхом. «М'ясо», «глечик», «відерце» — і нарешті, «бочка». Вуко проповз через бочку на інший бік, перекрутився, вліз іще раз і перетягнув друга, волочачи його на спині за каптан. Ізсередини денце можна було взяти за просту залізну запору, закрити, а потім перекрутити її, щоб заблокувати клапан.