Ярослав Гжендович – Носій долі (страница 19)
— З чого? — тихенько спитав Ґрунальді якимось хриплим голосом.
Дракон зненацька закрутив головою і ніби злегка гаркнув, але приглушив цей звук.
— З тієї кімнатки позаду, де я сплю, — загарчав він знову. — Мечі. Ті два зігнуті. Коли ми допливемо до кінця Зміїної Горлянки, я спробую прибитися до берега. Зістрибуйте всі негайно. Я спробую встати й також зійду, але лише тоді, коли всі будуть на березі. За десять кроків від борту. Якщо я не впораюсь, сідайте назад. Нічого не поробиш. Варфнір, облиш ту сокиру,
— Це Ульф через нього говорить?
— Ні, це дракону закортіло мечів, — буркнув Ґрунальді. — Тому, який спить у комірчині, віслюче! Пензлюй по ті мечі. І наші принеси, якщо вже будеш унизу.
Дракон зі скрипом знову повернув голову вперед, випрямився і затвердів. Рухлива зміїна шия знову стала крижаним штевнем.
Дітвак на березі дедалі повільніше крутив приманкою, зрештою опустив руку й зненацька сів на кладці, а потім звалився на спину.
На засипаному снігом узбережжі Зміїної Горлянки вешталося небагато людей. Хтось ішов із відром до ріки, хтось тягнув сани, навантажені дровами, хтось гнав стадо кіз, якийсь ставний чолов'яга у чорній кошлатій опанчі та флісовій шапці стояв, заткнувши великі пальці за пояс, і витріщався на дракар із відкритим ротом. Усі зупинялися як вкопані там, де їх застало незвичне видовище. Кози кудись розбіглися, жінка впустила тріпотливу рибу на поміст, хтось із розмаху всівся у відчинених дверях.
Уздовж річки стояло небагато вовчих кораблів, із більшості вже зняли щогли й увесь такелаж. Менші човни лежали догори дном біля помостів, накриті полотном. Вставав сірий похмурий день і сіявся дрібний сніг. Із димників, скупчених на краю халуп, снувався сивий дим, що віддавав багаттям.
Крижаний дракар сунув рікою, кришачи тонкий шар льоду, розганяючи зграї водних птахів, що сиділи на палях помостів і розвішених сітях. Звіддалік від вигину вже було чути шум моря.
У найширшому місці водяної гладіні корабель зупинився, злегка вібруючи, після чого елегантно розвернувся на місці й задом заплив між двох помостів. Голова дракона при цьому обернулася на корму через правий борт. Дракар застиг.
Вода навколо нього стала мутною, вкрилася дрижкою верствою крижаних грудочок і раптом із тріском замерзла, утворюючи язик, що поєднував його із сушею.
Ґрунальді схопив Сильфану під пахви й виставив на поміст. Вона засичала, як кішка, і в польоті відважила йому копняка. Спалле схопив мечі Драккайнена, які йому передав Варфнір, і передав їх Ґрунальді. Вони вискочили за борт, хтось послизнувся на заледенілих дошках помосту.
— Що тепер? — запитав Спалле, коли вони вже стояли на березі.
— Тепер він намагатиметься відтанути й вилізти, як і сказав, — зазначив Варфнір, застібаючи важкий ремінь.
— Це добре, бо всі ці люди з вилами й голоблями не дочекаються, щоб нас привітати.
Постать на кормі вкрилася клубами миготливої імли, а потім із хрускотом і скрипом трощення льоду встала.
Спалле перебільшив. Натовп, що біг до дракара, справді озброївся вилами й сокирами, але з кожним кроком дедалі важче було назвати це натовпом, і з кожним кроком він дедалі менше біг. До помосту наблизилося заледве п'ятеро людей, і то дуже обережно.
Над рікою здійнялися клуби туману, перекочували на дошки та сховали людей, які там стояли. З трону на кормі дракара встала постать, що виглядала трохи як людиноподібна хмара імли, а трохи як понурий сніговик. Крижаний велет великими кроками, поскрипуючи й гублячи уламки, вийшов на причал.
— Змії вже близько! — прогримів він, наче лавина. — Божевільний король Аакен іде, аби спалити світ і наслати мертвий сніг!
Він звів скрипучу руку і вказав на південь.
— Змії зійдуть із гір! Спалять ваші дахи! Перетворять ваших дітей на залізних монстрів, яких поженуть у бій! Приведуть із собою драконів і привидів холодного туману! Там із ними самотою б'ються Люди Вогню! Якщо ви їх не підтримаєте, вони загинуть! А тоді Змії рушать на північ, щоб поневолити всі народи Узбережжя Вітрил і кинути їх до ніг свого правителя!
Залягла тиша, яку переривав лише писк мартинів. Із чиєїсь руки випали вила й покотилися заледенілими сволоками.
— Скажіть іншим! Зупиніть Зміїв! Інакше світу не дочекатися наступної зими! Ідіть і скажіть іншим!
Туман огорнув контури дракара, команду й крижаного велета.
Коли імла трохи розвіялася, біля виходу на поміст уже нікого не було, на балках спочивали лише покинуті вила. А на причалі, дрижачи, кашляючи, захлинаючись і спльовуючи сніг, на колінах стояв Драккайнен.
— Підніміть його! — крикнув Ґрунальді. — Давайте сюди! Де це хутро?
—
— Він марить, — прокоментував Варфнір. — З розуму з'їхав.
— Пива, — прохрипів Драккайнен.
— А тепер діло каже.
— Добре... — кинув розвідник, коли вже прийшов до тями й перестав дрижати під хутром. — Тут нам лише треба декого навідати. Важливого чоловіка, якого називають Копченим Уллє. Дайте мої мечі. Бігом, поки сюди не збіглося пів міста.
Він натужно звівся на ноги, тримаючись за плетений паркан. Сильфана підтягла його вгору, перекинувши Букову руку собі на спину.
— Дякую, дитино, — прохрипів він і впевнено став на ноги. — Як прикро... А щоб йому...
Зробив два-три кроки в напрямку причалу й простягнув руки вбік закутаного в клуби туману дракара.
—
Імлою побігли ледь помітні брижі.
—
—
— Оце ти зробив, як справжній Дієвець, — похвалив Ґрунальді. — Тільки це-є... ти ж зможеш його повернути?
— Він досі там стоїть, — пояснив Вуко. — Я б не зумів змусити його зникнути. Я просто його ніби затулив. Зробив так, щоб його не було видно. Ходімо, я не знаю, як довго триматиметься цей туман.
До контори Копченого Уллє було недалеко, коротенька прогулянка узбережжям. Але в імлі авторства Драккайнена було видно заледве на два метри вперед, а будинки, що виднілися вздовж дерев'яного пірса, здавалися ідентичними. Дорогою вони минули чималу групку людей, які жваво щось обговорювали і йшли туди, звідки вони прийшли, але їх ніхто не спинив. Вони не привертали до себе уваги. Носили типові куртки й каптани, огортались хутровими шубами й не нагадували ні драконів, ні крижаних велетів.
— Тут, у Зміїній Горлянці, у них такі ж будинки, як у вас? — запитав Драккайнен.
— Такі, які зводять в осадах, — відповів Ґрунальді. — Звичайні, як у Пісні Людей.
— Добре, тобто чотирикутник із майданом посередині, попереду брама і два задні виходи. Один із житлових приміщень, інший — зі стодоли?
— Здається.
— Зробімо так... — Драккайнен на мить замислився й описав їм Копченого Уллє. — Перш ніж звідси виплисти після осіннього ярмарку, я замовив камені, схожі на жалобні, на яких написав, що шукаю якусь звістку про своїх зниклих земляків. Там також було написано, що її можна залишити у Копченого Уллє, який заплатить за неї сріблом із тих грошей, які я йому залишив. Я хочу знати, чи почув він щось цікаве, але це крутій і проноза, до того ж він мене трохи боїться. Він пішов на співпрацю тільки тому, що я залишив йому наперед два ґвіхти. Тоді я не знав нічого про божевільного Аакена чи Крижаний сад, тепер же думаю, що мої справи могли накликати на нього біду, тож він може схотіти чкурнути. Зробімо так: ми з Ґрунальді ввічливо заходимо спереду і стукаємо в його контору. Поруч є гостинний двір. Дорогий і для вельмож. Туди піде Варфнір. Купиш собі пива, я дам гроші, спробуєш вивідати щось і про Копченого Уллє, і про Зміїв, Пісенників і взагалі про все, що могло тут статися з літа. Якщо ми нічого не доб'ємося біля воріт контори, то прийдемо до тебе, Варфніре. А ви двоє станете біля плоту, позаду — так, щоби бачити обидва задні виходи. Якщо Уллє спробує піти прогулятися, зупините його, потім один із вас складе йому компанію, а інший повідомить нам у заїзді. Якщо з ним будуть озброєні супутники, один із вас піде за ними назирці, а інший — по нас до заїзду. Питання?
— Я можу собі дозволити купити пива. І мені цікаво, чому це я маю йти в заїзд, де треба лише розпитувати й ніякої тобі надії на бійку? Чому Ґрунальді не піде? У нього найкраще підвішений язик.
— Бо видно, що ти серед нас найбільший вельможа, — відказав Ґрунальді. — Я — людина скромна, а ти вбираєшся, як павич, одразу видно, що поважний господар. І тому, що хтось же повинен, а Ульф сказав, що ти маєш це зробити. Я ще не бачив, аби так відлинювали від роботи, суть якої лише в тому, щоб випити глек пива й потеревенити з корчмарем.
— Щодо грошей, — перервав його Драккайнен, — то я знаю, що ти можеш дозволити собі пиво, але я хочу, щоб ти сипав ними, як половою, а про таке я не смію тебе просити. Там дорого, а ти маєш залишити втричі більше, ніж злупить із тебе корчмар.
— А чому я маю йти з нею? — запитав Спалле.